Костянтинівка. Сантуринівка. Тут добре жилося прибульцям.
Подорож інтерсіті експресом на схід — швидка, комфортна й... нудна.
В підсвіченому неоном hi tech вагоні усе розмірено, санітаризовано, притишено, навіть стюарт говорить напівпошепки, коли пропонує каву.
Поїзд тихо січе попри прибиті інеєм дерева й поля, краєвид на загал такий, як деінде в Європі, зі смаком вдягнена публіка тупить в айпеди, айфони й самсунги, і тільки троє військових, які стиха сперечаються про політику, порушують цю модерну бюргерську атмосферу...
З полиці плацкарти подорож виглядала б цікавішою. Хоч і довгою. Було б гамірніше, смерділо б чимось, чим смердить українська залізниця, і пункт призначення був би вже у вагоні — ще до прибуття.
А так, коли експрес скінчить свій маршрут, пихнуть і тихо розтуляться його двері, невільно чекатимеш побачити якусь там Прагу, Мілан, Ліон, Львів або хоча б Жмеринку.
Не прифронтову Костянтинівку...
Комфорт і зручність інтерсіті експресу немилосердно дисонує з місциною, в яку він вас несе. І це була б єдина моя претензія у книзі скарг і пропозицій «Укрзалізниці».
Маршрут експресу, який колись запустили до гонорового Донецька, тепер обривається у прифронтовій зоні.
КОЛИШНІЙ БУДИНОК КУЛЬТУРИ В ПАРКУ ХІМІКІВ
Цікаво, чи в окупантів книга скарг і пропозицій теж є...
Цей стрімкий і назагал зручний потяг як ніщо підходить до мирного життя. Його клепали з думкою про комфорт і спокій на душі.
У вагоні монітор мовчки «рахує» нечасті зупинки, показує рекламу і «пише» правила поведінки.
«Підніматися у вагони і виходити з вагонів можна тільки після остаточної зупинки поїзда».
Миргород.
«Забороняється псувати оббивку вагонів...»
Полтава.
«Посадка і висадка буде здійснюватися через усі вагони. Час зупинки одна хвилина».
Лозова.
«Згідно з пунктом 37.2 Правил перевезення пасажирів місце у вагоні дозволяється займати лише згідно з номером місця, вказаним у квитку...»
А далі:
«Вид на проживання в Словенії, звертайтеся за телефоном...»
«Буковель запрошує вас...»
«ПАМ’ЯТНИК ШОКОЛАДЦІ» — БІЛЯ КОСТЯНТИНІВСЬКОГО ЦИНКОВОГО ЗАВОДУ
«З 17 грудня в усіх кінотеатрах країни. «Зоряні війни»...
Слов’янськ.
Краматорськ.
Дружківка.
Костянтинівка.
«Ласкаво просимо на війну...»
* * *
Те, що війна в Костянтинівці була люта, скаже кожен, хто зійде на її центральній станції.
25 років тому тут було двадцять п’ять заводів. Найбільший з них мав сорок п’ять цехів.
Тепер це величезна територія постіндустріального армагеддону. Подекуди — мало не місячний пейзаж чи сцени з фільмів Тіма Бертона.
ЗАЛИШКИ ХІМІЧНОГО ЗАВОДУ
Володимир Березін, місцевий активіст та еколог, проводить тут екскурсії. Він сміється, коли екскурсанти приписують цю розруху українсько-російській війні, що бахкає поблизу.
Для такого треба методичність і час. У росіян із сєпарами цього не було.
Окупанти з колаборантами залишили її практично без бою, була тільки перестрілка біля телевежі...
Закинуті фабрики й заводи є повсюди в Україні, але в такій концентрації та кількості навряд чи ще десь. Справжнє свято для фотохудожників, які в захваті від постапокаліптичних пейзажів.
Річка Кривий Торець ділить Костянтинівку навпіл. Це, по суті, її центр. Заводи тягнулися обабіч берегів і становили центр міста.
Тепер жоден відвідувач не мине історії цього індустріального занепаду.
І це пана Березіна тішить. Рештки заводів уже густо поросли травою й деревами. «Ось вам ще один гарний приклад, як зрештою природа все-таки візьме своє», — говорить він. «Бачите ті ялинки? Такі колись садили біля контор заводів, для декорації. Контори вже немає, і цегли не лишилося. А ялинки — які прекрасні!» — продовжує Березін.
У планах Володимира свої екскурсії систематизувати. Найбільша з них матиме назву «Дива й жахи Донбасу». Це коли за один день турист потиняється заводськими руїнами, а потім перенесеться в заповідник Клебан-Бик, який зовсім поряд. Послухає про найбільший вміст у ґрунті важких металів в усій країні і про те, що дівчата в далекі індустріальні часи не носили капронових панчох, бо ті розпадалися від насиченого хімією повітря, а потім — послухає тишу прекрасного донецького степу...
Чим вам не deep ecology — сміється екскурсовод.
* * *
Костянтинівку заснував грек Намікосов. Назвав за іменем одного зі своїх синів.
Одне з поселень на території міста, а тепер його околиця, зветься Сантуринівка, місцеві краєзнавці думають, що й тут без грека не обійшлося, напевно, якась місцина в Греції надихнула, може, навіть славний острів Санторіні.
Той острів, що постав із жмені землі, подарований аргонавтам богом Тритоном.
Тут історія взагалі багата на прибульців. Щоправда, тягло їх сюди не так те, що на цій землі, а те, що під нею. Вугілля, руда, сіль. У сусідньому Бахмуті колонії голландців, французів, інших європейців мали свої ексклюзивні соляні шахти.
Проте економічний інтерес чужинців мало відбився на поверхні землі. Хіба лише тими шлаковими териконами, що ними помічені краєвиди.
Тепер це важливі тактичні висоти на час війни. А у важкі 1930-ті роки в них рили нори й переховувалися голодні люди.
Ось і весь іноземний слід, а земля ця з давніх-давен українська, каже Володимир Березін.
Чому?
Бо до Хортиці тут зовсім недалеко...
Далі буде...
