Тішуся, коли не можу... застати вдома когось із письменників. Тішуся, бо знаю: у творчому відрядженні. Саме так останнім часом і з Оленою Галетою. Вона — експерт та співкерівник кількох міжнародних культурологічних проектів. Із рідного Львова її дороги найчастіше ведуть до Польщі, Німеччини та США. Присутність України у світі завдяки її культурі, завдяки конкретним постатям — чудовий стимул для щоденної праці. А нещодавно монографія Олени Галети «Від антології до онтології», опублікована у видавництві «Смолоскип», стала переможцем премії «ЛітАкцент року-2015» у номінації «Літературознавство й есеїстика».
— Саме ваше ім’я та прізвище звучать поетично. Чи відчували змалку, що писатимете?
— У моїй родині майже всі здобували технічну освіту, тож змалку уявляла літературу скоріше як доповнення до професії, розумну розвагу, а «дорослі» заняття пов’язувала з точними науками. Правда, перший сумнів виник ще тоді, коли у школі почали вивчати геометрію: уявіть собі, що ви доторкнулися олівцем до аркуша паперу — слід від олівця називаємо точкою. Це справді вразило: невже наука спирається на точку, яку ми ось так уявили й назвали? Сьогодні можу додати: а що, як не література, займається розвитком самої уяви і мови?
Однак розуміння простих речей потребує досвіду і зусиль. На жаль, недооцінка літератури і взагалі гуманітарної сфери є доволі поширеною — у час чергової кризи найперше нехтують культурою і гуманітарним знанням, і це проблема не лише нашої країни, а й світу, готового жертвувати «орхідейними» спеціальностями. Однак при цьому ми ризикуємо втратити власну точку опори.
«ІСТОРІЯ УЩІЛЬНИЛАСЯ НАСТІЛЬКИ, ЩО РЕАЛЬНІСТЬ ВИЯВЛЯЄТЬСЯ НЕСПОДІВАНІШОЮ, НІЖ ФАНТАЗУВАННЯ»
— Маєте акровірш «Собі»: самокритично-іронічний. Що з омріяного й запланованого у творчому житті досі не втілилося й чому?
— Мабуть, життя тому й творче, що в ньому важко все спланувати. Та й сама історія ущільнилася настільки, що реальність виявляється несподіванішою, ніж фантазування. У тому вірші для мене важливим є перший рядок: «Опанована мудрість, на жаль, не дає переваг». Немає такого знання, яке наперед відповідало б на наші питання, — мусимо самотужки здобувати його через власний досвід і вибір.
Думаю, саме про це важливіше зараз говорити: про неуявну реальність, з якою доводиться постійно стикатися, про яку і з якою потрібно вчитися говорити. Майдан і війна стали викликом для письменників та інтелектуалів ще й тому, що потребували нової мови для називання й опису, для безпосередньої реакції і тривалої рефлексії. Як визначити й утримати людяність як особисту якість і суспільну цінність у час агресії й насильства? Як вибудовувати нові стосунки між словами й речами — тоді, коли дійсність не вкладається у слова і руйнує метафори? Як єднати і як розділяти політику й поетику? Література сьогодні наново вчиться говорити, незалежно від того, які теми обирає, — бо стрімко змінюється сам контекст, і в Україні, й загалом у світі.
І, нарешті, омріяне — це мова порозуміння. Це радше утопія, якої неможливо досягнути, але вона може рухати нашими діями тут і тепер.
— Ви простежили, що за останнє двадцятиліття кількість антологій утричі перевершила кількість таких видань за попередні сто років. Саме антологіям ви присвятили свою докторську дисертацію. А чи не виник задум укласти свою?
— Мене як дослідницю цікавило інше: чому саме антологія як інструмент роботи з минулим і сучасним набула такої популярності? Чому ця багатоголоса форма виявилася запотребованою саме сьогодні? Можна було б розглядати «антологійний бум» лише як прояв постмодерної гри, однак напрошується й інше порівняння. Чеслав Мілош наприкінці свого життя створив книжку «Мандрівка у двадцятиліття», в якій зібрав різні голоси міжвоєнної Польщі, так і не почуті сучасниками, оскільки вони належали представникам етнічних чи соціальних меншин. На думку Мілоша, саме ця глухота до ближнього стала причиною нетривалості всієї культурної формації.
Новітні антології більш варіативні й суб’єктивні, ніж історія літератури. Вони здійснюють постійний перегляд минулого відповідно до запитів і потреб сучасних читацьких спільнот і дають можливість «іншим голосам» звучати і бути почутими. Відтак антології перетворюються на постійний експеримент з ідентичністю самої літератури і засіб швидкого реагування на внутрішні й зовнішні зміни.
«ВИТІСНЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ СВІДЧИЛО Б ПРО НАШУ НЕСПРОМОЖНІСТЬ І НЕПОДОЛАНУ ТРАВМУ»
— Творчість кого з радянських письменників, на вашу думку, має беззаперечну літературну цінність?
— Найперше слід з’ясувати, кого саме називаємо радянськими письменниками. Тичину? Плужника? Хвильового? Шістдесятників, авторів химерної прози? Тих, кому випало жити й писати в умовах радянської системи — чи тільки тих, хто суворо дотримувався вимог соцреалізму? Зрештою, ті, останні, самі були радше персонажами великого соцреалістичного роману «письменника Сталіна», як висловився М. Вайскопф. Їхні біографії були важливішими для соцреалістичного канону, ніж їхні твори, позбавлені індивідуального звучання. Бо ж естетична самобутність лякала систему не менше, ніж ідеологічна ворожість. Імена, які назвала, для мене особисто мають неабияку вагу: кожен із цих авторів пережив і відобразив словами велику драму руйнування світу і людини, кожен знайшов для цього власний голос і сплатив за це високу ціну. Але голос важливо почути: минуле залежить від нашого сьогоднішнього вибору, від нашої здатності відчувати і потреби розуміти. Найгірше, що можемо зробити з «коротким» (власне, радянським) ХХ століттям української літератури, — просто витіснити його з кола власних інтересів. Такий підхід був би свідченням про нашу власну неспроможність, про неподолану травму.
— Любите мандрувати. Що нового в собі відкриваєте під час подорожей?
— Найперше — це розуміння, що світ не такий вже й великий, і в ньому немає периферії. Що будь-яке порозуміння дається ціною постійних зусиль. Врешті, що кожна зустріч з іншим оголює власні страхи, стереотипи й упередження — але досвід інших допомагає їх долати.
Останнім часом багато довелося співпрацювати з Німеччиною — один із найважливіших проектів був присвячений ролі мистецтва і літератури у час політичної кризи й війни. Дві групи студентів — українська і німецька, слухали відповідні курси, а потім зустрічалися у Львові, Києві й Берліні, спілкувалися з письменниками, художниками, кураторами і музейниками, вивчали, як відбувається пригадування і забування в культурі, як виникають історичні розповіді і в який спосіб міста створюють власні ландшафти пам’яті. Німеччина — одна з тих країн, де відбулася наймасштабніша робота з пам’яттю протягом останніх десятиліть, але навіть у її західній частині найважливіші пам’ятники й публічні інституції поставали щойно в 1990-х, а повноцінна дискусія про вибір між емоційним залученням і виваженим осмисленням, стигматизацією і зарубцюванням історичних ран розгорнулася у 2000-х. З одного боку, цей досвід допомагає взаємодіяти з власним минулим, з другого — доводить, що зміни не відбуваються миттєво. Зрештою, спілкування з українськими студентами так само допомагало німецьким учасникам виявляти власні табуйовані теми й болючі точки.
«МАЄМО ВОДНОЧАС ДОЛАТИ ПРОБЛЕМИ КОЛОНІАЛЬНОЇ НАЦІЇ Й ВИБУДОВУВАТИ ГРОМАДЯНСЬКУ ДЕРЖАВУ»
— Світ уніфікується, глобалізується, й водночас зростає в ціні самобутність. На вашу думку, в чому нині полягає проблема самоідентифікації українців?
— Якщо коротко — то це необхідність одночасно долати проблеми колоніальної нації й вибудовувати громадянську державу. Жодній країні не вдавалося легко виходити з історичних катаклізмів — і щоразу, як висловилася німецька письменниця Дженні Ерпенбек, після великих перемін поставало питання: як будувати нову країну з тими самими людьми? Минуле допомагає нам зрозуміти, як ми потрапили у ті чи інші пастки, однак не вказує шляху, як звідти вибратися. У тій самій Німеччині після об’єднання країни відбулося роз’єднання багатьох родин — такою важкою виявилася правда відкритих архівів. Тому так багато залежить від спільного бачення майбутнього — і розуміння, що процес самоусвідомлення ніколи не буває простим і остаточним.
ДОВІДКА «Дня»
Олена Галета — поетеса, перекладачка, літературознавець і культуролог. Як гостьовий професор викладала у Гумбольдтському університеті в Берліні, в Ягеллонському університеті, у Загребському університеті та в Московському державному університеті ім. М. Ломоносова. Проводила наукові дослідження у Варшавському, Торонтському, Віденському, Гарвардському, Колумбійському та Гумбольдтському університетах, а також в Інституті Кеннана Міжнародного центру для науковців імені Вудро Вільсона у Вашингтоні. Протягом тривалого часу керувала Центром гуманітарних досліджень, що займався пошуком нових форм академічного спілкування, опікувалася виданням наукових серій «Соло триває — нові голоси: лекції на пошану Соломії Павличко» та «Університетські діалоги». Перекладає з польської та англійської, зокрема переклала монографію Р. Нича «Світ тексту: постструктуралізм і літературознавство». Співкерівник дослідницького проекту «Потенціал мистецтва і літератури у контексті політичної кризи та війни» (Німеччина — Україна), експерт кількох міжнародних проектів. Авторка понад 100 наукових праць, зокрема двох видань творів Валер’яна Підмогильного. 2015 року видала монографію «Від антології до онтології: антологія як спосіб репрезентації української літератури кінця ХІХ — початку ХХІ століття», яка стала переможцем конкурсів «Найкраща книга Форуму видавців», а також «ЛітАкцент року-2015».
