«Границы между Россией и Европой — скорее географические и политические. А культурно и исторически цивилизации развивались в тесном взаимодействии и влиянии друг на друга». Це — з реклами програми «Россия — это Европа», яка з кінця 2014-го виходить у світ на російському телеканалі «Дождь». Програми, яка робиться за підтримки Єврософюзу.
І справді: Європейському Союзу дуже хочеться мати нормального сусіда в особі демократичної Росії. Тому ЄС останні два роки ініціює для протидії путінській пропаганді створення нових, націлених на масового росіянина, інформаційно-просвітницьких структур. Або надає грантову допомогу вже існуючим, як-от «Дождю». Що ж, лідерів Євросоюзу можна зрозуміти. Лихо лише в тому, що в цих структурах працюють молоді й енергійні росіяни, сформовані як особистості під час путінського п’ятнадцятиліття. А тому в підсумку постає продукт, що і з ідеологічного, і з професійного огляду відповідає відомій приказці: «Хотіли, як краще, а вийшло, як завжди».
На жаль, доказів цього вистачає — я наводжу тільки незначну їхню частину.
Почнімо із самого початку — з початку історичного, точніше, з того, що у Москві наразі вважають історією Росії. До цієї історії автори програми вписують і Давню Русь, і київських князів, і Новгородську республіку... Слід визнати, що ідеологічний відділ ЦК КПРС був дещо обачнішим, ніж нинішні московські «європейці». Бо ж за радянської влади Київська Русь — принаймні офіційно — фігурувала як «колиска трьох братніх народів», а не як Росія. Ба більше: тоді виходили навіть наукові розвідки, де йшлося про «новгородську протонацію», формування якої було по-насильницькому перервано Іваном ІІІ та Іваном IV (більш відомим, як Іоанн Грозний чи Іван Лютий). А нині...
А нині у програмі «Новгородское вече. Как зарождалась демократия на Руси» глядачам розповідають про вічовий устрій Новгородської республіки. Що ж, такий устрій справді існував. І не лише в Новгороді («Господине Великом Новгороде»), а й у Пскові та Полоцьку. Та вельми дискусійним з наукового погляду є питання щодо включення історії давнього Новгорода до історії власне Росії. Надто вже принциповими були відмінності: Новгородська республіка від початку була складовою європейського політичного й економічного життя, тоді як Московське князівство — ні, економічно та політично орієнтуючись на Золоту Орду. Ба більше: ще до заснування Москви віче існувало — хоча й не мало того значення, як у Новгороді, — і в тих князівствах, на основі яких постала Україна (за винятком Галицького князівства, де сформувався своєрідний аристократичний можновладний передпарламент — Боярська рада). А от на землях, на ґрунті яких пізніше була заснована Москва та постало Велике князівство Московське, віча й вічових традицій не зафіксовано.
Інакше кажучи, якщо історія Новгорода належить до історії Росії, то як історія завойованих і#сплюндрованих московітами земель.
У цій програмі розповідається і про «Русскую правду». Насправді такої «правди» ніколи не існувало. Зведення законів звалося «Правда руська», а не «русская». Не випадково російський академік Дмитрій Ліхачов, видатний знавець давніх часів, пропонував запровадити в російську мову для позначення феноменів, пов’язаних із Руссю, слово «русьский», «русьская», «русьское». Це, наполягав він, необхідно для розрізняння Русі та Росії. Проте офіційні мовознавці його не послухали: як можна! ми втратимо п’ять сотень років історії! Не мало значення, що Ліхачов, історик і філолог світового рівня, досконально знав свій предмет — політична доцільність над усе!
Інша «історія з історією» у програмі «Россия — это Европа» має гучну назву «Мультикультурализм. Сближение Запада и России». У ній розповідається, що в Європі, мовляв, епоха просвітництва ще не почалася, а в Росії вже почали робити ставку на модернізацію, інновацію і залучення іноземної робочої сили, що Посольський приказ почав переклад іноземних книг, а інвестиційний клімат в Росії приваблював іноземних купців...
По-перше, жодної Росії тоді не існувало. Подивіться на тогочасні європейські карти — Московія, Московське царство... По-друге, у тогочасній Європі вже існувала ледь не сотня університетів (найперший — Болонський — з 1088 року), для модернізації, тоді як у Московщині перший навчальний заклад, наближений за структурою та функціями до університету — Слов’яно-греко-латинська академія — був відкритий лише через десять років після смерті царя Олексія Михайловича, про «модернізаторську» місію якого йдеться у передачі... А яка модернізація без вищих навчальних закладів, без масової освіти (у Московії навіть священики у більшості своїй були неграмотні), без книговидання (дві державні друкарні на всю географічно величезну країну)... По-третє, рівень «туфти» тут просто вражає. Сказано, що боярин Афанасій Ордин-Нащокін випускав російською мовою газету «Куранти». Насправді «Куранти» тоді не являли собою газету. Це були рукописні нерегулярні огляди справжніх друкованих європейських газет і новин з Європи. Друкованою газета стала в 1702, за Петра І. А за Олексія Михайловича це був бюлетень для царського двору. Так би мовити, для службового користування в одному, максимум, кількох примірниках. Яка ж це газета? Від початку у Європі газета — це засіб масової інформації, в Московії, навпаки — засіб інформування верхівки держави про те, про що «смердам» знати не слід.
А ось наче політично нейтральна програма «Московские каникулы с европейским акцентом: почему «датские» ели гораздо ближе России, чем кажется, и кто поставлял посуду Екатерине II». Виявляється, у Німеччині улюблені різдвяні ялинки — це так звані «піхти Нордмана», відкриті цим народженим у Швеції вченим-біологом, який певний час був на російській службі, у першій половині ХІХ століття біля Боржомі, — як сказано у програмі, «на території нинішньої Грузії». А невже ж тоді це не була Грузія, перед тим загарбана Російською імперією?
Інша програма, зміст якої хронологічно ще ближчий до сьогодення — «Гендерная революция». У її рекламному ролику прямо сказано: «Сто років тому в Росії з’явився фемінізм і боротьба за права жінок». Дивна річ: тут автори програми чогось прибідняються. Стаття з енциклопедії «Кругосвет» зазначає, зокрема: «В начале 1850-х ряд передовых русских интеллигентов ознакомился с развернувшимися на Западе дебатами о женском равноправии. Об этом можно судить по статьям либерально настроенных преподавателей университетов: физиолога И.Сеченова, историка Т.Н.Грановского (его статья Взгляд на изменение гражданского состояния женщин в нашем отечестве опиралась как раз на западный опыт), а также хирурга Н.И.Пирогова, чья неопубликованная работа «Идеал женщины» ходила в рукописных списках и зачитывалась до дыр. Славу и репутацию журналиста, поставившего «женский вопрос» в России и заставившего говорить о нем всех, снискал автор журнала «Современник», литературный критик М.Л.Михайлов, выступивший со статьей «Женщины, их воспитание и значение в семье и обществе» (1852). В ней впервые в российской истории прозвучало требование равноправия женщин в социально-политической жизни. Благодаря этой статье «женский вопрос» получил права гражданства в литературе и стал восприниматься не как обособленная проблема, а как одно из проявлений общественного неустройства». На початку 1860-х з’являється знаменитий гендерно-утопічний роман Чернишевського «Что делать?», і тоді ж у Російській імперії постає власне жіночий рух. Навіщо ж автори програми здійснили такий зсув у часі? Чи не для того, щоб оголосити засновницею жіночого руху та боротьби за гендерну рівність Олександру Колонтай — як справедливо сказано в програмі, «соратницю Леніна»? І знов-таки, наче й дрібна, але насправді вагома фактографічна «туфта». Сказано, що Ленін викликав у 1917 році її з Норвегії, де вона тоді жила і боролася за революцію, до Росії, а Сталін відправив її назад до Норвегії. Насправді в Норвегію працювати її відправили 1922 року, коли Сталін іще не був «великим вождем», коли правив Ленін... Але це авторам програми нецікаво, бо ж тоді відпадає лінія з «хорошим Леніним». Нецікава їм і реальна історія фемінізму в Росії, якому не століття, а півтора століття. Невже через Леніна?
Іще ближчим до сьогоденням сюжетам присвячена програма «Помнить нельзя повторить: в Европе и России вспоминают жертв Холокоста и тех, кто пытался их спасти». Справді, згадують і там, і там. Але як? У Москві заходи та тематична виставка відбулися в музеї «вітчизняної війни» у Москві. «За кадром» залишилося те, що другий етап Голокосту розпочався у вересні 1939-го після та внаслідок підписання Пакту Молотова — Ріббентропа, що відкрив шлях Другій світовій війні, що Голокост не міг би набути такого страхітливого розмаху, якби не союз Сталіна з Гітлером у 1939—1941 роках. І ще деталь: за даними низки американських дослідників Голокосту, до 22 червня 1941 році на радянській частині території поділеної навпіл Речі Посполитої «органи» знищили більше євреїв, ніж на німецькій частині»...
Ще одна передача на тему історії зветься «Хрущевки: полвека назад в России произошел урбанистический прорыв». Автори її рекламують так: «Більш, як півстоліття тому в Росії стався урбаністичний прорив». Узагалі-то не в Росії, а в СРСР... Тим більше, що в наступних реченнях ідеться саме про Радянський Союз: «В СРСР хрущовками вирішили проблему розселення десятків тисяч сімей, які переїхали з сіл». Але ж це неправда! Насправді за Сталіна десятки мільйонів городян (не лише тих, хто «переїхав», а і жителів міст у десятому поколінні) мешкали в жахливих умовах — підвали, бараки, комуналки. Далі про хрущовки сказано: «Їх будували по всій країні — від Юрмали до Томська». Виявляється, країни Латвія, анексованої СРСР, тоді не існувало... І так далі, і таке інше...
Нарешті, програма «Армия без дедовщины». Мовляв, дідівщина ще є, «але за останні роки ЗС сильно змінилися, провели низку реформ»... Ба більше: виявляється, в Росії відбувається «гуманізація армії». Очевидно, саме в межах такої «гуманізації» влітку 2014 року вивозили курсантів артучилищ РФ безкарно розстрілювати зі своєї території українські частини по той бік державного кордону, рятуючи цим терористів «ЛНР» і «ДНР»...
І ще один прикметний факт до теми: в Ізраїлі, виявляється, спершу молодих репатріантів з СРСР зводили в певні підрозділи — і з мовою легше, і з навичками. Потім відмовились: у тих підрозділах негайно з’являлася дідівщина. Що цікаво: те саме сталося і з дітьми репатріантів, які належать до так званих «росіян» і живуть фактично російською культурою. Чи не засвідчує це той факт, що справжнім росіянам у самій Росії слід спершу докорінно змінити засади своєї культури, а тоді вже можна буде й армію перебудувати?
Загалом же, видається, телепрограма «Россия — это Европа», що виходить на «Дожде» за гроші Євросоюзу, реально виконує — незалежно від тих, хто її задумав і спонсорував — дуже своєрідну місію: вона переконує росіян, що без них Європа — не Європа, що має йтися про історію «тисячолітньої Росії» і що Росія ця була ледь не піонером політичного й економічного прогресу всі ці століття, тож їй слід пишатися собою, усуваючи лише «окремі недоліки». Як на мене, така настанова є ще небезпечнішою, ніж нинішній путінізм.
