Днями стало відомо, що Президент підписав документ, який наближає до реальності те про, що українська видавнича спільнота говорить вже протягом багатьох років. Під невиразною назвою Закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення системи державного управління у книговидавничій сфері» криється концепція створення Українського інституту книги — установи, яка має стати вітчизняним аналогом Гете-інституту, Французького інституту, Британської ради і польського Інституту книги. Чи стане?..
ОДНА ГОЛОВА КРАЩЕ?
Головна й очевидна перевага концепції Українського інституту книги — це поява єдиного органу, відповідального за державну політику в сфері книговидавництва. Досі цю галузь мали курувати одразу декілька установ, передусім Державний комітет телебачення і радіомовлення, а також Міністерство культури, Міністерство освіти і науки та (з огляду на визначені відповідними документами функції) Міністерство інформаційної політики. Відтепер Інститут книги буде головним державним замовником на випуск книговидавничої продукції. Він розроблятиме й реалізовуватиме на конкурсній основі відповідні бюджетні програми, зокрема найбільшу з них — «Українська книга». Згідно з законом метою діяльністю Інституту книги є: підтримка книговидавничої справи, популяризація читання, стимулювання перекладацької діяльності і популяризація української літератури у світі. До слова, раніше поняття «популяризації читання» взагалі не зустрічалось у державних документах.
Щоправда, радість від появи Українського інституту книги дещо затьмарює урядова «Концепція державної політики щодо розвитку національної видавничої справи та популяризації читання на період до 2020 року», підписана наприкінці лютого прем’єр-міністром. Якість і адекватність цієї концепції могла б стати предметом окремого обговорення, насторожує однак те, що відповідальність за її виконання уряд покладає на... Держкомтелерадіо. Сподіватимемось, що йдеться лише про прикру помилку бюрократичного апарату, яку незабаром буде усунуто. «Не знаю, хто писав цю урядову концепцію, хто і де її обговорював, хоча здогадуватись можу, — коментує «Дню» народний депутат, один з ініціаторів закону про Український інститут книги, перший заступник голови Комітету ВР з питань культури і духовності Ірина Подоляк. — На комітеті, зокрема, вона представлена не була, як і будь-які інші концепції чи візії. Той інституційний та інтелектуальний документотворчий безлад та повну ігнорацію, які з настирливістю носорога демонструє Міністерство культури, їм же і доведеться розгрібати, але сподіваюсь під новим керівництвом...»
Крім інших передбачених законом функцій, Інститут книги фінансуватиме переклади української літератури іноземними мовами та переклади іноземної літератури українською (досі жодна державна інституція цим не займалась); організовуватиме національні і міжнародні книжкові заходи, виставки, ярмарки, семінари тощо. Передбачена також участь Інституту книги в спільних проектах з приватними замовниками видавничої продукції. Нова установа реалізовуватиме програми резиденцій для митців, здійснюватиме додаткове фінансування бібліотек, сприятиме розвитку вітчизняної мережі книгорозповсюдження, надаватиме юридичні та інші консультації українським та іноземним видавництвам.
Окремий важливий напрям роботи — ініціювання науково-дослідних проектів, здійснення моніторингу та експертизи, прогнозування напрямів розвитку книговидавничої сфери. Досі в Україні на своєму рівні цим займались переважно лише громадські організації. На сайті ДНУ «Книжкова палата України ім. І. Федорова» можна ознайомитись зі статистикою друку, однак комплексні дослідження споживання книговидавничої продукції й практики читання в Україні відсутні. Немає й зведених, постійно оновлюваних каталогів, в яких можна було б відстежувати всі опубліковані видання. Нині звичною є ситуація, коли книжки, які з’являються в регіонах, залишаються цілком невідомими для загальноукраїнського читача. Їх, виданих зазвичай мізерними тиражами, не лише ніхто не читає — бібліотеки, торгівці й просто читачі в інших регіонах часто навіть не здогадуються про їхнє існування.
ДЕРЖАВА І ГРОМАДСЬКІСТЬ: ЧИ МОЖЛИВА СПІВПРАЦЯ?
Слід наголосити, що закон передбачає також суттєві механізми громадського впливу і контролю. Так, зокрема, саме громадські об’єднання делегуватимуть шістьох з дев’яти членів комісії, відповідальної за проведення конкурсу на посаду директора Українського інституту книги. Щоправда, останнє слово залишається все ж за Міністерством культури, якому власне й підпорядковуватиметься новостворений інститут. Саме міністерство із запропонованих комісією кандидатів вибере одного, який і стане директором.
Ще один орган громадського контролю — наглядова рада, до якої мають увійти сім «авторитетних спеціалістів гуманітарної сфери». Порядок їхнього обрання, як і власне остаточні повноваження наглядової ради, визначаються статутом Українського інституту книги, однак затверджує остаточний склад все ж Міністерство культури. Воно ж затверджує остаточну редакцію статуту, який має бути розроблений за участю громадських організацій. Наглядова рада погоджуватиме ключові фінансові рішення Інституту й визначатиме загальну стратегію його діяльності. Тривалість каденції директора і наглядової ради — п’ять років.
«ТАК ЕЛЕГАНТНО ВИГЛЯДАЮТЬ ЛЮДИ, ЯКІ ЧИТАЮТЬ КНИЖКИ» / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
Головне джерело фінансування нової установи — державний бюджет. Однак, крім цього, законодавець передбачив можливість використовувати надходження, отримані від управління вільними коштами, майном, а також правами інтелектуальної власності. Очікується, що Інститут фінансуватимуть також міжнародні організації та благодійники.
ВІД ПРОЕКТУ ДО РЕАЛІЗАЦІЇ
Пріоритети новоствореної установи, які перераховані в законі, безумовно амбітні й надзвичайно важливі — загалом вони відповідають загальносвітовим тенденціям у цій сфері. Однак за формою і змістом це радше декларація — конкретні механізми реалізації не виписані. Яка ймовірність того, що Інститут стане справді ефективним інструментом? Чи не надто велике поле для маневру та інтерпретації залишили законодавці виконавчій владі? Виходить, все впирається в особу конкретного керівника, який очолить Інститут, в його бажання і здатність працювати ефективно. В керівника, котрого, нагадаємо, призначатиме Міністерство культури, те саме міністерство, яке чимало експертів звинувачують нині у ретроградності та непрогресивності. Крім того, очевидно, що втілення цих планів потребуватиме суттєвого державного фінансування. Які шанси, що воно буде? Адже в самому законі конкретні суми не визначені, а на грантах і коштах від прав інтелектуальної власності далеко не заїдеш...
«В законі декларацій нема — там чітко прописані цілі і завдання Інституту, — коментує Ірина Подоляк. — Депутати, звичайно, можуть займатися тим, що належить робити Мінкульту, але для чого тоді нам такий Мінкульт? Всі зміни і реформи проводять люди, тому особа очільника є дуже важливою. Це має бути вмотивована професійна та проактивна людина, яка матиме добрі управлінські здібності. Адже створювати установу їй доведеться ab ovo. Інститут має каналізувати усі державні функції, на які є запит у суспільстві — щодо підтримки книговидання, перекладу, участі України у міжнародних книжкових виставках, підтримки авторів через стипендії чи тревел-гранти. Інститут зможе дофінансовувати проекти, в тому числі бібліотечні, які стосуються промоції читання. Завдання Держкомтелерадіо, Книжкової палати мають бути переглянуті та реформовані. Державна програма «Українська книга», яку Держкомтелерадіо нарешті трохи оновив, хоча теж не належно, повинна адмініструватися Інститутом книги. Усі процедурні питання щодо створення установи, її директорату, наглядової ради, обсягів фінансування повинно вирішити Міністерство культури. Вже давно слід відійти від популістичного шумовиння і взятись за реальні — нудні, але потрібні справи. Дуже важливо, щоб усі процеси відбувались прозоро. Ініціативи, які стосувалися розвитку гуманітарної сфери, завжди знаходили підтримку у парламенті. Переконана, що так буде і надалі».
На думку президента Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександра Афоніна, ключове питання — хто саме керуватиме Інститутом й чи будуть в його складі працювати компетентні спеціалісти. «На жаль, в органах влади сьогодні дуже багато «політичних засланців», які пройшли по «квоті» однієї з партій — назвати їх кваліфікованими управлінцями складно. — вважає Олександр Афонін. — Потрібні люди, які мають чітке уявлення про хвороби книговидавничої галузі в України й здатні запропонувати необхідні «ліки». Інститут повинен працювати з першого дня — на навчання і підготовку просто немає часу. Нагадаю, що Міністерство інформаційної політики свою стратегію розробляло цілий рік, а конкретних дій ми й досі не побачили...»
Олександр Афонін погоджується з тим, що Український інститут книги не буде повністю самостійною інституцією. «Боюсь, якщо Міністерство культури залишиться у тому кадровому складі, в якому воно працює сьогодні, якщо не буде забезпечене належне фінансування, з Інституту книги нічого не вийде — буде нова управлінська одиниця, нові посадовці, але не буде ефекту... — прогнозує експерт. — Директор Інституту повинен жорстко відстоювати інтереси галузі, а не погоджуватись з усім, що пропонуватиме Міністерство. Найважливіше — навіть не фінансування, а організація роботи. На обласному та районному рівнях нині функціонують сотні управлінь культури, управління у справах преси та інформації, управління освіти. Але вони не координують свою діяльність, майже ніколи не комунікують між собою! Інфраструктура книговидавничої галузі — це не лише власне видавництва, але також книжкова торгівля, яку держава залишила поза своєю увагою, поліграфічні підприємства, які сьогодні не завжди здатні забезпечити потреби видавництв. Завдання новоствореного Інституту — не управління, а координація різних суб’єктів і створення умов, які сприятимуть їхній співпраці. На мою думку, одним з пріоритетів має також стати підтримка спеціалізованої, наукової літератури, підготовка і видання якої коштує часто в декілька разів більше, ніж видання художніх книжок. Нині якщо хтось з видавців все ж наважується працювати у цьому напрямку, кінцева вартість продукту робить його недоступним для потенційного споживача. Саме тут держава мусить проявити свою позицію».
За словами Олександра Афоніна, підписаний Президентом закон створює умови, необхідні для реалізації всіх цих планів. Здається, бракує дрібниці...
