Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Книги «Дня» вчать не боятися правди»

Читачі наших редакційних новинок продовжують ділитися своїми враженнями
11 березня, 2016 - 13:15
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Минулорічний книжковий доробок «Дня» став рекордним не лише за кількістю видань — світ побачили публіцистичний триптих («Котел, або Справа без терміну давності», «Я — свідок. Записки з окупованого Луганська», «Катастрофа і Тріумф. Історії українських Героїв») та історичний фоліант «Повернення в Царгород». Рекордним також виявився час, за який тираж усіх новинок розійшовся, — усього півроку! Зараз редакція активно шукає партнерів для перевидання книг, адже життя доводить: запит на знання правдивої історії, а особливо історії новітньої — величезний. Особливо важливо, щоб книги, де аналізуються глибинні причини нашого хронічно-кризового та воєнного сьогодення, дійшли до українського політикуму та всіх, хто називає себе політичними експертами. Адже після численних презентацій нашого триптиха за участі авторів у різних містах країни «експерти» досі демонструють кричуще нерозуміння (чи небажання розуміти?) того, коли, ким і як була закладена «міна» під українську державність. Може, час уже проводити відкриті публічні конференції за книгами з Бібліотеки «Дня»?

Ми продовжуємо надавати слово читачам наших редакційних новинок.

«РЕКОМЕНДУЮ «КОТЕЛ» УСІМ, ХТО ЩЕ ЗДАТНИЙ ДУМАТИ Й АНАЛІЗУВАТИ»

Віра ЧОПКО, науковий співробітник Затурцівського меморіального музею В’ячеслава Липинського на Волині:

— Книжку «Котел, або Справа без терміну давності» взяла за порадою нашого затурцівського бібліотекаря Любові Володимирівни Левчик. Бібліотека наша відрізняється від інших тим, що у ній є книжки, видані газетою «День». Про це турбується бібліотекар, яка кожному виданню знаходить свого читача. Більшість подій, що описані на сторінках книжки «Котел», я пам’ятаю з випусків новин. Коли Леоніда Кучму обрали на другий президентський термін, більшості громадян було зрозуміло, що цього досягли шляхом тотальних фальсифікацій та підкупу виборців. На час вбивства Георгія Гонгадзе мені було 17 років, моє покоління росло і дорослішало в усвідомленні того, що в нашій країні все дозволено тому, хто має гроші. Більшість дітей не намагалася навіть здобувати знання, адже не вважали це необхідним для подальшого життя. 10 січня 2001 року тодішніх студентів Волинського державного університету категорично «запросили» на мітинг на Театральну площу в Луцьку, навіть перенесли всі екзамени того дня на інший. Це сприймалося дуже дивно, особливо, коли стало відомо про мету заходу. Але необхідна картинка для новин була готова: «Волинська молодь підтримує президента!» Хоча думки молоді ніхто не питав, все вирішив, напевне, навіть не ректорат. Такі мітинги організовували у багатьох обласних центрах, щоб показати, як всі підтримують Кучму — на противагу акціям «Україна без Кучми», на які люди йшли за власними переконаннями, щоб добитися верховенства права, а не сили, щоб змусити чинну владу діяти в законному полі та відповісти за свої злочини...

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

За нерішучість у 1990-х, 2000-го, 2005-го та 2014-го ми будемо розплачуватися дуже довго ще не одним життям військових і мирних жителів на сході держави. Від багатьох можна почути, що хай краще був би Янукович, щоб не було війни. На жаль, люди не розуміють, що у всіх подіях, які відбуваються в нашій державі, винні ми всі. Боротися проти системи важко, можливо, не під силу кожному, але дуже треба. Не можна нарікати на когось, а самому брати і давати хабарі і думати, що винні в цьому інші. У нас найкраща в Європі Конституція, проте існує одна проблема: її ніхто не притримується. Після Євромайдану почали казати, що у нас дуже свідоме суспільство, але це не так, бо свідоме суспільство контролює владу щоденно, і в нього немає необхідності виходити на майдани кожне десятиліття. Можливо, українців ставлять в такі умови, щоб ми думали тільки, як вижити та прогодувати сім’ю, і не намагалися ставити незручні питання представникам влади різних рівнів, але кожна гребля рветься під час повені.

Ті матеріали, які друкуються у щоденній газеті «День», а потім стають книжками  сучасної публіцистики, потрібні кожному, хто цікавиться станом речей у країні. Більшість із нас дізнаються новини через телебачення, і часто буває, що телеканали висвітлюють новини однобоко, згідно з думкою власника телеканалу. Хто лінується ще десь шукати інформацію, то вважає Л. Кучму найбільшим миротворцем в Україні, не розуміючи, що завдяки йому і компанії, маємо цю систему влади, з усіма її недоліками.

Книжки читати люди розучились, проте «Котел» я перечитала із цікавістю, згадуючи вже  відомі дані, порівнюючи їх із новими. Рекомендую книжку всім, хто ще здатний думати та аналізувати...

«НЕ БОЯТИСЯ ПРАВДИ І ТЯЖКОГО ШЛЯХУ ЇЇ ПОШУКУ»

Олександр ВЕШЕЛЕНI, викладач Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, програмний директор Міжнародного фестивалю оповідання Intermezzo:

— Для мене поява триптиха книжок від газети «День» є справді знаковою подією, тому що сучасна доба диктує дуже стрімкі запити щодо аналітики і репортажів. Важливо зрозуміти, що картинка з новин рідко дає змогу заглибитися в суть проблем і змін у державі — натомість робота авторів і упорядників книжок Бібліотеки «Дня» ретельно розставляє акценти довкола подій, які переживають українці. Мене однаково вражають книжки, які оповідають про часи «кучмізму», коли я ще був школярем, і ті, де йдеться про війну останніх двох років — в обох випадках стає зрозумілим, що історія і повороти в ній прив’язані до конкретних людей і їхніх доль, до випробувань, які годі уявити в часи відносного спокою. Що більше накопичуватиметься вакуум між реальними подіями в державі і їхнім медійним висвітленням, то глибшими будуть ті «котли», в яких варитимемося ми усі — і це дуже важливий месидж, про який говорить, зокрема Іван Капсамун. Не боятися правди і тяжкого шляху її пошуку — це той приклад, який ставлять українські журналісти перед кожним із нас. Мені здається, що на рівні друкованих репортажів часто маємо кращу ситуацію, ніж у телевізійних чи онлайн-розслідуваннях, особливо щодо «ревізії» призабутих злочинів і справ (а наше суспільство опинилося в ситуації, коли кількість таких плям новітньої історії зростає в геометричній прогресії). Хотілося б, щоб книжки-розслідування справді ставали трендами сучасного книжкового ринку, адже без них важко опиратися на міцні аргументи в боротьбі за порятунок і розвиток країни...

«ПОВЕРНЕННЯ В ЦАРГОРОД» — КНИГА НА ВИРІСТ

Наталя ГАТАЛЬСЬКА, провідний науковий співробітник Затурцівського меморіального музею В’ячеслава Липинського, с. Затурці Локачинського району на Волині:

— З дитинства пам’ятаю у батьківській хаті п’ять ікон: вінчальні мами і тата, святої Надії (від дня хрещення мами, яка народилась 4 вересня 1911 року) і святих Ольги та Володимира. Три останні названі іконки були невеликими (як чверть А-четвертого листа): на картонці світло-коричневого кольору було приклеєно кольорову паперову листівку.

Якось я запитала маму про ці сімейні реліквії (адже їх берегли як велику цінність, бо із палаючої хати під час Другої світової війни (до слова, тоді батьківська хата горіла двічі) першими виносили дітей, ікони, сімейний альбом, а вже потім подушки, перину, одяг та інші побутові речі). Про весільні ікони, а також ікону святої Надії вже було мені відомо, а от хто зображений на інших — не знала. Як зараз пам’ятаю мамині слова у відповідь на моє запитання: «То хрестителі України — Ольга і Володимир». Звичайно, семи- чи восьмирічна дівчинка тоді нічого не знала ні про хрещення Русі, ні про чесноти чи злочини цих історичних осіб. Адже моральне насильство (а насильство щодо релігійних переконань особливо), як і фізичне, — неприпустиме людьми, яких пізніше визнають святими. До церкви тоді забороняли ходити вчителі, а батьки не були релігійними фанатиками (мама не раз жартома казала, що тато ходить до церкви тільки тоді, як треба нести пасхального кошика). З тих причин, а ще через мою пасивність у цьому питанні я не згадувала про цю розмову довго.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Аж тут, абітурієнткою київського вишу, я потрапила на Володимирську гірку і побачила величний пам’ятник святому Володимиру та почула від екскурсовода про те, що ніхто не може побачити обличчя святого зблизька. (До речі, про це згадалось, як і про інші події мого життя, пов’язані з постаттю Володимира Великого, лише у зв’язку з прочитанням книги «Повернення в Царгород».) Це було моє, так би мовити, очне знайомство зі святим Володимиром Великим. А навчання у стінах університету імені Т. Г. Шевченка (колишньому університеті святого Володимира) додало бажання більше дізнатись про цю знакову історичну постать. Потім були нелегальні відвідини (це ж 1970-ті роки!) Володимирського собору (перед сесією годилось поставити свічку заради успіху) і ще багато чого, що, можливо, уже стерлося з пам’яті.

А тепер — щодо книги «Повернення в Царгород». Справді, це — книга на виріст. Не вважаю себе абсолютною дилетанткою в питаннях історії України — і все ж це річ, яку треба читати вдумливо, раз-по-раз повертаючись до прочитаного та відкриваючи невідомі раніше імена і події, аналізуючи, порівнюючи офіційну оцінку  історичного явища, особи з власним їх сприйняттям і розумінням.

Тому стаття доктора історичних наук Володимира Рички «Тисячолітній Володимир. Великий хреститель України-Руси та його слід в історії», крім інформаційної цінності, у вдумливого читача викликає багато запитань.

Приємно, що в статті відомого вченого є згадка і про Загорівський монастир на Волині, за якихось 25 кілометрів від Затурець, де складено рукописний збірник на початку ХVІІ століття, в якому прославляється Володимир як духовний просвітитель Русі.

Правда, постать Володимира Великого використовується, на жаль, і нині ідеологами російського православ’я та політиками, які намагаються «привласнити» і цей шматок української історії. Та, гадаю, ми зможемо відстояти не лише нашу територію, а й наші національні духовні цінності.

P.S. Вразили книги з Бібліотеки «Дня», і вам кортить поділитися враженнями з іншими читачами? Пишіть нам на пошту [email protected], і найкращі відгуки буде опубліковано на сайті «Дня» та в газеті.

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк; Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця
Газета: 
Рубрика: