Чернігівський театр ляльок ім. О. Довженка цього року відзначає невеличкий ювілей. Він практично з’явився на світ 26 листопада 1976 року, коли відкрив свій перший сезон прем’єрою «Срібного копитця» П. Бажова. З того першого акторського складу, котрий грав цю виставу, і нині служать театрові Ольга Рудько, Ніна Засько, Віталій Гольцов… А коли згадати, що перший професійний театр ляльок в Україні був створений саме у Чернігові в лютому 1921 р., то у чернігівських лялькарів, як у продовжувачів його творчої справи, подвійний ювілей. І театр, звичайно, має й творчі досягнення, й конкретні здобутки. Й загальні для всіх українських театрів проблеми, зі своїми місцевими особливостями… Але не про це йтиметься.
А про те, що відсутній систематичний огляд творчого процесу і життя театрів України. Та й підтримувати повною мірою, організаційно чи фінансово, сьогодні не може ні Міністерство культури, ні місцева влада, ні якісь інші структури. Водночас наголошується запровадження театральної моделі для всіх, що схожа з моделлю, котра існує в благополучних країнах із високим рівнем життя, чесним правосуддям, придушеною корупцією. Але багато українських обласних («провінційних») театрів ніколи не мали таких фінансових і кадрових можливостей, які мають, наприклад, столичні театри. Взагалі, та прірва, що існує в потенціалі декількох українських мегаполісів і решти обласних міст, — величезна. І за часи незалежності вона тільки збільшилася. А мало бути навпаки… Та й за нинішнього поклоніння «золотому тільцю» та захопленню спільнотою забавками низького штибу (при рівні життя, що знижується), театрам, для «підтримання штанів», все частіше приходиться ставити і грати вистави-одноденки. А тут ще й «комуністичний атавізм», де театри - «театрально-видовищні підприємства» з планами, які спускаються «зверху»… І багаторічна відсутність культурної політики держави, що знецінює значення театру. А що вже казати про такий вид театру, як театр ляльок? Продовжує існувати стереотип, що театр ляльок – такий собі розважальний заклад для дітей. Та й під приціл театрознавчого ока потрапляє тільки частинка створеного українськими театрами ляльок. І то, в основному, в столиці та великих мегаполісах… Тому оцінити їхнє життя і процес розвитку вповні неможливо. Залишається тільки констатувати якісь конкретні факти у вигляді статистики.
Наприклад, все більше театрів мають у своєму репертуарі вистав для дорослих: «Лісова пісня» Лесі Українки, «Енеїда» Котляревського – академічний театр «Бавка» (Ужгород); «Король Лір» Шекспіра, «Майстер і Маргарита» Булгакова, «Чевенгур» Платонова – Харківський академічний театр ім. В.Афанасьєва; «20 хвилин з Ангелом» Вампілова – Тернопільський академічний театр актора і ляльки; «Півонієвий ліхтар» Ентера – Львівський театр «І люди, і ляльки»; «Оскар і Рожева дама» Шмідта, «13 зірка» Сетон-Томпсона – Одеський академічний театр ляльок; «Великий льох» Тараса Шевченка, «Ріка…Життя…» за Довженком – Чернігівський театр ляльок ім. О. Довженка; «Вій», «Ніч перед Різдвом» за Гоголем, «Декамерон» за Боккаччо, «Собаче серце» Булгакова - Кіровоградський академічний театр ляльок; «За двома зайцями» Старицького – Київський академічний театр ляльок; «Самогубство самоти» Неди Неждани, «Ворон» Гоцці – Київський академічний міський театр ляльок; «Витівки Великого Мертвіарха» за де Гельдеродом, «Цахес» за Гофманом – Івано-Франківський академічний театр ляльок; «Тарас» Стельмаха, «Лесині листи» за Лесею Українкою – академічний театр «Дивень» (Хмельницький); «Наталка-Полтавка» Котляревського – Черкаський академічний театр ляльок…
Багаторічна відсутність культурної політики держави, знецінює значення театру в країні. Це погано ще й тому, що Україна не входить до обмеженого числа країн, відомих у світі своєю високотехнологічною продукцією. Але могла б завойовувати провідні позиції, розвиваючи й просуваючи свою культуру та мистецтво. Бо, наприклад, маленька Данія визнається кінематографічною державою, маючи лише одного всесвітньовідомого режисера Ларса фон Трієра. А у нас, як писав поет Юрій Липа: «Там де українці, там завжди є мистецтво»… Сьогодні ж займатись театральним мистецтвом є, метафорично кажучи, «вічним боєм з сотнями бід». Потрібна викристалізована державна ідеологія, фінансування галузі культури (попри все), щоб оживити діяльність театрів, критиків, громадських організацій. Важливими пунктами театральної реформи могли бути б: відміна, або зведення до мінімуму податків, що платять театри; коригування штатного розпису театром, згідно його потреб. Щоб український театр відігравав таку ж роль у становленні та культурному відродженні держави, як свого часу чеський чи італійський. Повною мірою це стосується і театрів ляльок України.