Ім’я цього баса-баритона сьогодні не надто знане серед вітчизняних любителів опери, на відміну, наприклад, від Людмили Монастирської чи Вікторії Лук’янець, які теж працюють за кордоном, але в Україні виступають значно частіше. Натомість за кордоном саме завдяки П. Гуньці багато хто відкрив для себе пісенну спадщину українських композиторів.
Уже 35 років співак збирає, виконує, записує і пропагує в різних країнах українські пісні в рамках проекту «Українські класичні художні піснеспіви», який у червні цього року вперше представить у Києві та Львові.
«УЖЕ ЗАПИСАНО 17 КОМПАКТ-ДИСКІВ»
— У вас доволі амбітний задум: записати всі пісні українських авторів! Чому за цей проект взялися та що, у вашому розумінні, означає «всі»?
— Насамперед хочу розмежувати українські класичні пісні (я їх називаю «мистецькими піснями») від українських народних пісень, аранжованих для хору чи для голосу з фортепіано. В Україні їх часто плутають. Ми брали винятково оригінальні авторські композиції. Бо народна пісня — це пісня для нас, співана нами, прекрасна пісня, але у переважній більшості вона не може дорівнятися складністю, різноманітними відтінками і глибиною до класичної пісні. Саме через класику ми мусимо показати світові нашу пісню.
На сьогоднішній день ми змогли зібрати понад 1100 пісень, а всього їх є близько 1300, що становить 1/12 нашої музичної культури. В цьому проекті є три напрямки: перший — записувати, другий — популяризувати ці пісні в світі, і третій — створити світову бібліотеку на нашому сайті, де кожна людина безкоштовно змогла би взяти ту чи іншу пісню. Вже є 17 компакт-дисків і записано 352 пісні. У дисках є тексти пісень українською, англійською, французькою і німецькою мовами. А також короткі коментарі до них.
Чому я за це взявся? Бо дуже мало людей розуміють, що це за жанр в нашій культурі, і ще менше людей цікавляться ним. Я зміг це зібрати зі всіх кутків світу, не тільки з України — з бібліотек, приватних колекцій. Як співак (вже 37 років співаю, останні три роки — у Німеччині), я розумію, яку силу несуть ці пісні людям усього світу. Про німецьку пісню — Lied — знають всі. Вважаю, що ми також маємо величезне творче надбання, і про це самі українці не знають. Поміж тим, ми посідаємо друге місце у світі, якщо говорити про кількість мистецьких пісень. Якщо у нас їх є понад 1000, то в Німеччині — понад 5000. В Росії — менше, у Франції — ще менше. Ми повинні пишатися, і показати світові, що ми є дуже витончена нація, культурна нація.
— Які хронологічні рамки обраних пісень?
— Першу пісню було скомпоновано 1868 року, це — «Ой одна, я одна» Миколи Лисенка. Ми вже її записали. У Лисенка є понад шість годин музики, це дуже багато, а всього у нього 124 пісні, які складають 1/6 всього його доробку. 42 пісні Кирила Стеценка ми записали 2006 року. Отож, ми вже записали пісні Лисенка, Якова Степового, Кирила Стеценка, а також галицьких композиторів: Дениса Січинського, Станіслава Людкевича, Стефанії Туркевич і Василя Барвінського. Туркевич — це перша жінка-композитор в історії України. Вона навчалася у Арнольда Шенберга в Берліні і в 1950-ті опинилася у Великобританії, де й залишилася. Ми мали щастя зустріти її доньку, і вона нам подарувала всі її мистецькі твори. Ми їх теж записали. Це надзвичайна подія, бо зараз в Україні є багато жінок-композиторок, а вона була найпершою.
«КРІМ МЕНЕ, У ЦЬОМУ ПРОЕКТІ — ЖОДНОГО УКРАЇНЦЯ»
— Чи плануєте виконувати пісні сучасних українських композиторів?
— Так. Я цього року має запрошення виступити у сольному концерті у Національній філармонії України, що відбудеться 5 червня, а 9 червня проведу концерт у Львові. У цій програмі виконаю зокрема пісні Олександра Яковчука, скомпоновані ним п’ять років назад. Це — цикл сонетів Шекспіра, власне 12 сонетів у перекладі Остапа Тарнавського. Дуже цікаво у музичному плані зробив Олександр Яковчук. Мені цікаві також пісні, наприклад, Богдани Фроляк. До речі, вона пише для мене цикл пісень на слова не українських поетів. Маю надію, що наступного року я виконаю цей цикл.
— Чи залучаєте до виконання українських пісень своїх іноземних колег?
— Звичайно, дуже важливо для розповсюдження цих пісень в світі, щоб їх співали не українські співаки, а іноземні. Властиво, крім мене, у цьому проекті всі — не українці, ніхто з них не вміє українською говорити, але вони прекрасно співають. Я їх навчаю вимови, але все-таки стараюся, щоб вони інтерпретували цю музику, як самі її розуміють і відчувають. Я просив, щоб вони не шукали в Інтернеті інформацію про Лисенка чи Шевченка, їм не треба про це знати. Ми даємо їм ноти і текст, і пояснюємо, що той текст означає, і все. Якщо треба, то щось з історії тих творів говоримо, але більше нічого. І бувало так, що перша їхня реакція — «Чому ми того репертуару не знаємо?». Таким чином, ці співаки починають включати ці пісні до свого репертуару, і вони звучать на світових сценах. Ті 16 солістів, з якими ми співпрацюємо, вже співають ці пісні поза цим проектом.
— Де вже відбулися ваші сольні концерти з українськими піснями?
— У Торонто, Гарварді, Мюнхені, Бостоні, Нью-Йорку та в інших містах. Але, наприклад, один канадський баритон завжди співає наш репертуар, і в його програмах поруч — Шуман, Шуберт і Лисенко, і Стеценко. Тобто ці пісні поступово починають бути там, де вони повинні бути.
— Чи співаки-іноземці відзначають специфічний мелос українських пісень?
— Очевидно, українська музика має щось своє. Але, як і всі музичні сфери, ці пісні мають вплив інших культур. Наприклад, у піснях Лисенка ми чуємо інтонації пісень турецьких, індійських, китайських. Є впливи Західної і Східної Європи, що мені дуже подобається, бо це означає, що українці — європейська нація. І майже всі композитори, яких ми записали, вчилися на Заході: Людкевич вчився у Відні та Празі, Лисенко — у Лейпцигу, Туркевич — у Берліні й Відні.
— Ви дотримуєтеся чистоти жанру, тобто це — тільки пісні для голосу з фортепіано?
— Так. Але є й пісні зі скрипкою, віолончеллю (наприклад, у Стеценка), із флейтою. До сьогодні ми не маємо жодного циклу українських пісень, який би був оркестрованим. Росіяни, французи, німці — мають. Ми повинні це найскоріше виправити.
Україна повинна зрозуміти, яка вона багата. Бо я бачу, спілкуючись зі студентами, та й із вже досвідченими оперними співаками, що тут не знають цього репертуару, мені не змогли назвати більш як п’ять пісень українських композиторів. Ми — не росіяни, маємо своїх композиторів, тож можемо співати і те, й інше. Я розумію, що вплив колишнього СРСР, коли всюди «пхали» музику російських композиторів, але за двадцять п’ять років багато що змінилося. І наш вклад — спробувати відкрити очі на українські пісні всьому світові.