Волонтери проекту «РосУзник», який існує з 2012 року, вже відправили політв’язням до РФ майже 9500 листів. Останнім часом через електронну форму ресурсу (rosuznik.org) десятки листів передали українським «в’язням Кремля». Яна Гончарова, координатор «РосУзника», в проекті — з серпня 2015 року, якраз відтоді, коли в Ростові-на-Дону, де живе, безглуздо судили українців Олега Сенцова й Олександра Кольченка. Сьогодні Яна листується з багатьма українськими політв’язнями в Росії. Скільки листів відправила всього — і сама не знає, але точно понад тисячу. «День» розпитав у Яни Гончарової про те, як писати в’язням совісті, щоб звісточка дійшла, чому лист може забракувати цензура і яка ймовірність того, що Сенцова, Кольченка, Афанасьєва та Солошенка все-таки передадуть Україні.
«ХЛОПЦІ ЗА ҐРАТАМИ РОЗУМІЮТЬ, ЩО ВОНИ НЕ САМІ»
— Яно, коли звернули увагу на тему українських політв’язнів у Росії? Чому вона для вас важлива?
— Активно вникати і займатися проблемою я почала в серпні минулого року, коли в Ростові-на-Дону проходив суд над Олегом Сенцовим і Олександром Кольченком. Коли дізналась подробиці їхньої справи, була обурена, оскільки було очевидно, що справу сфабриковано. В той момент я не уявляла, чим можу їм допомогти, і вирішила хоча б написати листа зі словами підтримки для Олега, а потім і для Саші. Ми дуже здружилися з хлопцями, як і з Геною Афанасьєвим, Надією Савченко. Потім поспілкувалася з активістами українського Центру Громадянських Свобод, і ми домовилися, що я також писатиму іншим українцям, у багатьох із яких ситуація набагато гірша, ніж у «популярних» в’язнів.
Найважливіше в цій діяльності — те, що хлопці за ґратами розуміють, що вони не самі, відчувають підтримку. Часто листи — єдине джерело інформації. Листи дозволяють відволіктися, усміхнутися, помандрувати з автором листа, пережити якісь події. У камері, де день за днем не відбувається нічого нового, дуже важливо розуміти, що життя йде далі, що твої близькі залишилися з тобою, що ти не один.
— Як активно зараз підтримують «в’язнів Кремля»?
— Найбільше, звісно, підтримують Надію Савченко. На її ім’я день у день надходять десятки листів. Іншим пишуть менше, але я знаю, що багато хто пише напряму — оминувши «РосУзник», і це теж дуже добре.
ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»
Листи надходять із різних куточків планети. Найбільше — з України і Росії, є листи з Канади, США, Австралії, багато листів від українців із Європи, нещодавно нам надіслали листа для Надії члени Європарламенту.
— І як ситуація з листами для українців відрізняється від ситуації з іншими в’язнями совісті? Все-таки українським ув’язненим порівняно велику увагу приділяють медіа.
— Насправді українські й російські політв’язні — це дві різні аудиторії. Є якась частина людей, яка пише і тим, і іншим, але частенько ті, хто пишуть Карпюку й Афанасьєву, не пишуть Навальному або Бученкову (йдеться про Дмитра Бученкова, фігуранта «Болотної справи». — Авт.).
У Росії приділяють увагу своїм в’язням, але тут ситуація порівняно стабільна, окрім нових арештів, нічого не міняється: УДЗ (умовно-дострокове звільнення. — Авт.) не дають, переводять у ШІЗО (штрафний ізолятор. — Авт.). Кількість листів, я думаю, приблизно однакова.
«У ДЕЯКИХ КОЛОНІЯХ ЛИСТУВАННЯ — ЦЕ ІНСТРУМЕНТ ТИСКУ»
— Скільки листів доходить до українських в’язнів, а скільки — не пропускає цензура? Чи всі можуть їх отримувати взагалі?
— Цензура листів у колоніях — це дуже складна і найчастіше незрозуміла система. У кожній колонії свої правила і своє ставлення до листування. Наприклад, Миколі Карпюку і Станіславу Клиху не передали жодного мого паперового листа, хоча їх було відправлено більше десяти. Цензори не пояснюють, чому забракували кореспонденцію, хоча ув’язненому повинні сказати, що йому надійшов лист, але не пройшов цензуру. Із впровадженням системи «ФСВП-лист» (сервіс відправки електронних повідомлень, який працює на базі установ Федеральної служби виконання покарань РФ. — Авт.), принаймні, один лист їм передали, але відповідь надійшла лише від Миколи.
Якщо не брати в розрахунок Карпюка і Клиха, за моїми приблизними підрахунками доходить близько 70% відсотків листів від «РосУзника». Ситуація з листами від рідних найчастіше гірша — знаю, що дехто не одержує листів від сім’ї або отримує один із десятка. У деяких колоніях листування — це інструмент тиску: ув’язненим не віддають їхніх листів або спеціально їх псують, заливають водою. Бувають випадки, коли не дають паперу для відповіді, не видають конвертів, які ми вкладаємо.
Листування ув’язнених регламентується законом, вони всі мають право отримувати і відправляти листи і телеграми, навіть чітко прописані терміни, в які цензура повинна перевіряти кореспонденцію. Але довести, що листа не видали або не відправили, практично неможливо.
— Правозахисники говорять, що листи треба писати лише російською, без радикальних заяв. А можете детальніше розповісти, що робити, щоб лист дійшов?
— Справді, листи краще писати російською, тому що цензори не шукатимуть когось, хто їм перекладе їх. Лише у Надії Савченко цензори вимушені перекладати з української кореспонденцію, яку вона пише. У решті випадків лист, швидше за все, забракують.
Усі листи, що надходять на «РосУзник» іншими мовами, я завжди перекладаю, — щоб підвищити шанси одержання. Листи мають бути «домашніми», пояснює техпідтримка «ФСВП-листа». У цілому так і є — пишіть про своє життя, про події, про політику, про погоду. Найчастіше цензура доволі лояльна, якщо немає «особливих розпоряджень».
— А які можливості для відправки листів є у українських в’язнів? Як часто вони можуть це робити?
— По суті, листування ув’язнених нічим не обмежене, вони можуть писати хоч щодня. За фактом, воно може обмежуватися відсутністю паперу, ручки, конвертів, коли їм просто не видають цього, або приладдя немає в «ларьку», де їх можна купити. Дехто скаржиться на відсутність часу або подій — не знають, про що писати. Якщо ви пишете самостійно — обов’язково вкладайте папір для відповіді і конверт із марками. Конверт можна навіть заповнити в полі «відправник», щоб ним не міг скористатися хтось інший.
«ОДНОДУМЦІВ КАТАСТРОФІЧНО МАЛО»
— Наприкінці минулого тижня з’явилась інформація, що Сенцова, Афанасьєва, Кольченка та Солошенка Росія може передати Україні. При цьому, наприклад, Афанасьєву не задовольнили жодного клопотання з оскарження стягнень. Тобто ставляться до українців суворо. Як оцінюєте можливість передачі їх Україні?
— Так, Україна робила запит про передачу чотирьох в’язнів для відбування покарання у своїй країні, і Міністерство юстиції РФ дало відповідь, що ФСВП доручили підготувати документи для вивчення можливості такої передачі. Радіти поки що зарано, це ще не означає, що їх справді передадуть. Важко щось прогнозувати в такій нестабільній ситуації, тим більше, переговори ведуться давно і, мабуть, уже були зірвані.
Як мені здається, звіт Елли Памфілової (до 25 березня 2016 року — Уповноважений із прав людини в Росії. — Авт.), у якому «прояснюється громадянська приналежність» Сенцова і Кольченка, — це хороший знак (йдеться про визнання наявності українського громадянства в ув’язнених. — Авт.). Адже згідно з законом неможливо передати громадян Росії для відбування покарання в Україні.
Те, що Мін’юст не відмовив одразу — теж може свідчити про позитивний розвиток подій. За даними Міністерства закордонних справ України, процес може зайняти від півроку до року, але, думаю, за наявності певних політичних домовленостей це може статися і за місяць-два. Все залежить від переговорів на вищих рівнях.
— У Ростові-на-Дону ви берете участь у різних публічних акціях: і на підтримку Надії Савченко, і в якихось стьобних — наприклад, у пов’язаній із падінням курсу рубля. Наскільки це безпечно? І як багато у вас однодумців?
— Для Ростова — міста з населенням майже півтора мільйона — однодумців катастрофічно мало. Наш «кістяк» — приблизно 20 осіб. Поки що у Ростові органи влади не приділяють нам підвищеної уваги, все проходить спокійно, хоча за минулий рік через переслідування з міста виїхало двоє активістів.
Акції відбуваються без ексцесів, здебільшого тому що нам не дозволяють збиратися в людних місцях. У Росії ми змушені просити дозволу на кожну акцію та мітинг і йти туди, куди дозволить адміністрація. Щоправда, торік на організатора акції «За мир в Україні», приуроченій до Дня незалежності України, напала якась людина у формі, «ветеран Новоросії», він порвав йому плакат, але поліція присікла цей конфлікт. У Росії взагалі небезпечно висловлювати думку, відмінну від «політики партії», але у нас поки що не було жорстких затримань і відкриття адміністративних або кримінальних справ, як це зараз відбувається у Москві.
