Невидимий рубікон грізних випробувань — вечір напередодні 22 червня 1941 року. Чомусь більшість випускних балів у школах припали на цей час. А вранці недавні десятикласники в селі Стрижавка, недалеко від Вінниці, як і вся країна, зіткнулися з абсолютно новим викликом життя. Серед них був і Євген Скляренко. Йому минав сімнадцятий. За віком хлопці 1924 року народження не підлягали призову до війська, але бажання захищати Батьківщину було одностайним. Група старшокласників прийшла до військкомату, але тут було не до них, хлопців відправили додому. Проте наступного ранку Женя повторив спробу потрапити на фронт, цього разу — єдиний із класу. Йому знову мало не завернули голоблі, проте у військкоматі випадково опинився командир протитанкового батальйону, який погодився прихопити хлопчину з собою. Обстановка швидко мінялася, і вже в липні Євген біля протитанкової гармати прийняв перший бій. Здається, він влучив у один із ворожих танків. Втім, було ясно — доведеться відступати. Переправа через річку Синюху за селищем Липовець. У цій веремії, у воді червоноармійців продовжували обстрілювати, й осколки влучили юнаку-добровольцю з карабіном у руках в ногу. Кістки, на щастя, не зачепило, але м’язи неабияк було пошкоджено з сильною кровотечею. Його прихистила і врятувала, випадково зустрівшись на шляху, незнайома селянська родина. Підгодовували, перев’язували рани. Набряк спав, і в цивільному одязі Скляренко разом зі ще одним колишнім бійцем вирішили прориватися до лінії фронту. Рушили по перелісках. На довгій дорозі їх привабила копиця сіна, тут замаячив якийсь передих. На жаль, подорожні наткнулися на німецький патруль. Так Скляренко опинився у величезному таборі для військовополонених поблизу Умані, цивільний одяг не врятував. Але коли колону вели узвозом до трагічної «ями», жінки дорогою раптом вихопили Євгена з натовпу і прикрили. Можливо, тому, що він був вражаюче схожим на красеня-кіноактора Сергія Столярова зі знаменитого фільму «Цирк». Це був знову подарунок долі. Минуло, проте, кілька днів, і знову пролягла ризикована дорога. Річ у тім, що сусід поблизу хати, де Жені дали притулок, служив при окупантах якимось місцевим начальством і завзято видавав «підозрілих». Скляренко вирішив рухатися до Стрижавки, там, як він вважав, застрягли мама з однорічним молодшим братом. Батько, Тимофій Федорович Скляренко, лісничий і лісовий інженер, який вивів до війни, зокрема, бересклет, придатний для виробництва гуми, перебував, вочевидь, на фронті. Як і старший його син. Вже після визволення Вінниці Євген дізнається, що лейтенант Леонід Скляренко загинув при обороні Москви.
Дорога до Вінниці знову виявилася небезпечною, Євгена затримали поліцаї. Він показав атестат про закінчення середньої школи, сказавши, що повертається додому після перегону худоби за мобілізацією. Але документ розлютив вартових «нового порядку». «Ти, як і всі ви, червоні школярі, мабуть, комсомолець, і ти розстрілу не уникнеш!» — накинулися вони на хлопця. Захистив його, як це не здасться неймовірним, німецький майор, який наказав відпустити затриманого.
І ось подальша канва. У підліткові роки Євген перехворів на правець. У сутичці зі смертельною недугою його дивом вилікував лікар Масалов, і з того часу вони стали друзями. Склалося так, що Масалов тоді працював у Вінниці, в інфекційній лікарні, загарбники панічно боялися тифу. Масалов влаштував Скляренка дезінфектором, і настала нова смуга — підпільна праця...
Ми повертаємося в ці часи через роки й роки. На вулиці Воровського в Києві, в одному з кабінетів на п’ятому поверсі клінічного корпусу Інституту травматології та ортопедії НАМН України, де двічі лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки професор Євген Тимофійович Скляренко в хвилини перед початком занять зі студентами медичного університету начебто проглядає минувшину.
— Другим дезінфектором у лікарні виявився недавній вінницький десятикласник Ваня Бутенко, — згадує він. — Якось ми один одному довірилися. І ось одного дня Ваня розповів мені, що входить до підпільної комсомольської групи, зв’язаної з партизанами, і запропонував мені ввійти до неї. Так я познайомився з Ігорем Войцеховським, Віктором Борисовим і Лялею Ратушною. Згодом їй посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Але наразі... Відомо, що Вінниця перебувала під особливим оком нацистської влади через те, що там було дислоковано вищу ставку рейху. Сюди приїжджало вище гітлерівське керівництво, в один із днів у кавалькаді машин я, наприклад, побачив огрядного Герінга в прикрашеному орденами мундирі... Підпільна наша організація, зрозуміло, діяла за умов підвищеної небезпеки, вона була досить продумано законспірована. Я не знав нікого в складі організації, окрім нашої п’ятірки. Моє завдання було таким: знаходити в лікарні можливості для «вилучення» бинтів і ліків з подальшою передачею їх партизанам. Вели ми й агітаційну роботу проти окупантів. Оскільки я здавна писав вірші і навіть друкувався одного разу в довоєнній піонерській газеті, то написав, за ухвалою групи, вірш «Минає рік фашистської неволі». Він поширювався у Вінниці на початку 1942-го у вигляді листівки...
— Групу було видано гестапо, і всі, окрім вас і Борисова, загинули.
— Я втік лише тому, що суворо дотримувався конспіративних правил. Адже я не вчився у школі у Вінниці, і мене не знав Т., колишній секретар райкому комсомолу, який перейшов служити до фашистів і провадив подвійну гру. Він і навів карателів на учасників опору... Ляля Ратушна, яка спочатку врятувалася від арешту, загинула буквально в останні дні перед визволенням Вінниці.
— І ось нарешті окупанти відступили. Як склалася подальша доля?
— Я був призваний до чинної армії, воював у піхоті, на передовій. У боях за Кам’янець-Подільський я був сильно контужений. На лікування мене було скеровано до «команди одужуючих» у Алабіно під Москвою. Потім через травму служив як нестройовий у Тулі, на вантаженні пороху. 1945-го був демобілізований для продовження навчання. Поступив до Вінницького медичного інституту, який відновив свою роботу. Але становище нашої родини залишалося дуже важким. Перед самою війною, у зв’язку з майбутнім переведенням батька на роботу до Чернівців, ми розпродали все майно, і голод тепер підступав. Леонард Чепкий, фронтовик, мій однокурсник, у майбутньому видний анестезіолог, порадив перевестися до Львівського медінституту, там учасникам Вітчизняної війни надають гуртожиток і деякі інші пільги. Ми так і зробили. Закінчивши Львівський медичний 1950-го, я отримав диплом з відзнакою. За розподілом був скерований в Ізмаїльську область і понад рік очолював дільничну лікарню. Займався всіма обов’язками на далекій дільниці, але віддавав перевагу хірургії. 1952 року у зв’язку з загостренням стану після поранення я був направлений на консультацію до Києва, до Інституту травматології та ортопедії. Мене прооперував відомий травматолог, професор Костянтин Михайлович Климов, лауреат Сталінської премії за успішні роботи в галузі остеосинтезу. Я був одним із багатьох його пацієнтів і в той же час лікарем. Інститут потребував розвитку. Професори Климов і Меженіна, заступник директора інституту з питань науки, запропонували мені вступити до клінічної ординатури. На чотири місця претендувало 24 особи, і серед цих чотирьох виявився я. Почав працювати з Климовим. Мою кандидатську, захищену 1959-го, було присвячено лікуванню черезвертільних переламів «тавровою балкою» Климова в моїй модифікації. Я гадаю і сьогодні, що це вдалий варіант. На жаль, Костянтин Михайлович Климов рано пішов із життя. Постало питання про запрошення когось із професури на його місце. І ось Валеріан Захаржевський, прекрасний лікар-травматолог і обдарований письменник, на партбюро заявив: потрібно не боятися просувати молодих. Директор інституту Іван Пименович Алексеєнко його підтримав. Так я став завідувачем відділення, услід за К. Климовим.
— Хірургічна робота багатоманітна, але важка. А ви на тлі звичайних операцій відкрили цілком новий напрямок — ревмоортопедію. Як і чому це сталося?
— Як часто буває в медицині — так продиктував випадок. До мене одного дня надійшов молодий пацієнт Ваня Пятринич, він через ревматизм суглобів був буквально скорчений і слізно прохав: хочу встати на ноги. Застосувавши пластику сухожиль та інші оперативні прийоми, я це зробив — Ваня полишив інститут без милиць. Почалося паломництво до нашої клініки. Це спонукало до успішних робіт із суглобового псоріазу, ураження суглобів при гемофілії. Але я із задоволенням займаюся ревмоортопедією. Минулого року я, до речі, випустив, можливо, єдину в медицині монографію на цю тему.
— Тут, Євгене Тимофійовичу, охоплено, поза сумнівом, багаторічний досвід. Докторську дисертацію «Про хірургічне лікування деформацій суглобів при ревматоїдному артриті» ви захистили 1966 року. Успішно лікували і хворобу Бєхтєрєва. За досягненнями стоїть, мабуть, великий хірургічний пошук?
— Дійсно, я розробив цілий каскад пластичних втручань стосовно різних уражених суглобів — від кульшових до гомілковостопних, активно застосовував і лікування дією низької температури, наприклад, для обробки нерва, якщо не можна уникнути ампутації. 1974 року за ці роботи був удостоєний Державної премії УРСР у галузі науки і техніки. Надалі, вже з групою колег, був відзначений такою премією вдруге за нові технології в лікуванні патології суглобів.
— Багато років, із 1977 до 1994, ви завідували кафедрою травматології і ортопедії в Національному медичному університеті. Як це поєднувалося з хірургічною роботою?
— Абсолютно органічно, з присутністю студентів на операціях. Прагнув, щоб у операційній зберігалася спокійна обстановка, а потім коментував виконане, спираючись і на досвід моїх основних наставників — професорів А. Є. Фруміної, К. М. Климова, А. Г. Єльця. У цьому сенсі мені поталанило — застав у інституті класиків. Але оскільки я, як кажуть, натура, яка пише, я написав великий підручник «Травматологія та ортопедія», який вийшов 2005 року. Тоді ж випустив працю про рідкісну ортопедичну патологію «Хвороба Тітце».
Євген Тимофійович і зараз не припиняє писати віршів українською та російською мовами. Вийшло кілька його збірок. До речі, і оглядову доповідь про свої магістралі до ювілею 85-річчя він зробив у римованій формі. У недавній книжці Євгена Скляренка «Душі розмов» є такий поетичний автопортрет:
«Старієш, Євгене, поволі старієш —
Обмежують сили усе, що ти вмієш.
І в цьому є плинність життя:
Немає доріг та стежок вороття.
Але подивись — твої мрії працюють
— Це учні твої їх успішно штурмують.
В цьому радість і щастя, Євгене, твоє,
Що мрії сьогодні вже дійсністю є».
