«Блок Петра Порошенка» планує провести з’їзд наприкінці травня, щоб зокрема визначитися із своїми кандидатами в депутати на п’яти округах, де ЦВК призначила дострокові вибори. Взагалі тема виборів не перестає втрачати актуальність, особливо після того, як парламент в черговий раз використали — зокрема, для призначення генпрокурором Юрія Луценка. Безумовно, голосування виборців — це безкровний і найбільш цивілізований спосіб зміни влади, але в Україні політикум дуже вдало навчився експлуатувати цей механізм задля власної користі. Відповідно, якщо говорити про нові вибори, то знову виникне питання — чи вплинуть вони на ситуацію чи ми знову отримаємо ротацію облич без змін правил в політикумі?
ОПОЗИЦІЯ СТАВИТЬ УЛЬТИМАТУМ. АЛЕ, ЗДАЄТЬСЯ, НІКОМУ НЕ СТРАШНО / ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»
Якщо вести мову про форму і механізми, то як мінімум потрібно змінювати виборче законодавство, яке б максимально якісно забезпечило оновлення влади. Якщо ж вести мову про наповнення, то насамперед йдеться про наявність справжньої альтернативи нинішнім політикам із «системи Кучми—Януковича». В якому стані знаходиться сучасна опозиція — парламентська та позапарламентська? Наразі формально чотири з шести парламентських партій іменують себе опозиційними. Одна, дискредитуючи саме поняття, прописала цей статус у своїй назві («Опозиційний блок»), інші три сформували так звану проєвропейську опозицію («Самопоміч», «Радикальна партія», «Батьківщина»). Чи до снаги цій опозиції запропонувати конструктивну альтернативу чинній владі? Якщо ні, то чи є вона в суспільстві?
«ПАРТІЇ НЕ ДОМОВИЛИСЯ ПІД ЧАС РОЗПОДІЛУ ВЛАДНОГО ПИРОГА»
Політолог Михайло БАСАРАБ вважає, що зараз у Верховній Раді очевидне неприродне розмежування політичних сил, адже головний вододіл, який перекроює сесійну залу на дві частини, дещо інший: «Нині парламент краще ділити не на владу та опозицію, а на прозахідну більшість і проросійську меншість. Маємо дві фракції — «Блок Петра Порошенка» і «Народний фронт», які формально утворили урядову коаліцію і сформували Кабінет Міністрів. Є проросійська опозиція, яка прагне реваншу попереднього політичного режиму. Це поплічники Януковича, які зосередилися в «Опозиційному блоці» та двох депутатських групах — «Відродження» і «Воля народу». А крім них, є так звана демократична проєвропейська опозиція, як вона себе називає. Це ті фракції, які мають схожі ідеологічні установки з двома фракціями, які утворили парламентську коаліцію, проте з певних тактичних міркувань вирішили не входити до коаліційної більшості. Немає ідеологічної різниці між «Самопоміччю», «Радикальною партією Олега Ляшка» та «Батьківщиною», з одного боку, та БПП і «Народним фронтом» — з іншого. Нічого не заважало цим партіям раніше перебувати в одній прозахідній коаліції, а сьогодні три фракції вирішили перейти в опозицію. Однак це умовна опозиція, адже «Самопоміч», «Батьківщина» та «Радикальна партія» перебувають по один бік барикад зі своїми колишніми партнерами по коаліції. Основна межа між фракціями в парламенті полягає в питанні геополітичного майбутнього України. Є більша частина парламенту, яка декларує прозахідні наміри: інтеграцію з ЄС і НАТО. А також є меншість, яку становить очевидна або прихована російська «п’ята колона», що прагне реваншу і зміни геополітичного курсу із Заходу на Схід. Якщо ми погоджуємося з тим, що сесійну залу ділить зовнішньополітична орієнтація, то можемо стверджувати, що три фракції, які сьогодні перебувають у так званій демократичній опозиції, є лише умовною опозицією через тимчасові кон’юнктурні політичні міркування, оскільки насправді вони є ідеологічними союзниками членів коаліційної більшості».
Іншої думки щодо цього питання правник Геннадій ДРУЗЕНКО: «Насправді лінія розмежування має проходити радше з питання економічної політики, ніж із зовнішньополітичного вектора. Проєвропейськість наших партій дуже умовна. Загалом, вони дуже добре освоїли риторику, проте далеко не повністю зрозуміли, що насправді стоїть за словом «європейськість». У нас все хороше звикли називати європейським. Це радше маркетингова стратегія, аніж ідеологія. Для того щоб була опозиція, має бути щонайменше чітка позиція влади. На жаль, український політикум далекий від класичних стандартів. Його біда в тому, що немає системної позиції українського уряду, а на противагу їй відповідно послідовних дій опозиції. Наприклад, у Великобританії все зрозуміло: опозиція від консерваторів полягатиме в тому, що потрібно зменшити податки і соціальне забезпечення, а лейбористська опозиція передбачатиме збільшення податків, участі держави та соціальної підтримки. З формальної точки зору опозиція у Верховній Раді є, адже ті партії, які не при владі, апріорі в опозиції. Якщо ж міркувати по суті, то назвати опозицією ці партії важко. В Україні головна опозиційна ознака полягає в тому, що партії банально не домовилися під час розподілу владного пирога».
«Що відрізняє справжню опозицію від несправжньої? Наявність стратегії розвитку країни, — стверджує політолог Вікторія ПОДГОРНА. — Саме навколо цього принципового питання і повинні об’єднуватися опозиційні сили. Натомість вітчизняну опозицію радше хвилюють питання власних партійних або корпоративних інтересів. Опозиція взагалі працює над питаннями розвитку країни? Ні. Їх більше цікавить перерозподіл ресурсів, бюджетів, видатків тощо. Це важливі питання, але в центрі цивілізованої політики завжди має стояти суспільний розвиток. У нас рішення пропонуються суто в патерналістському або популістському дусі. Опозиція демонструє найгірші зразки пострадянської політики, які є в Росії і залишаються в нашій олігархічній системі. Це взагалі не опозиція, оскільки вона не пропонує жодної альтернативи. Риторика нічого не варта в умовах нинішньої кризи, війни і тих ризиків, які стоять перед Україною. Навіщо країні опозиція, яка грається маніпуляціями, політичними метафорами та алегоріями? Опозиція має сенс тоді, коли вона стимулює чинну владу, пропонуючи кращі рішення. Лише в такому разі вона є конструктивною частиною ефективної політичної системи. Якщо опозиція співпрацює з владою, влаштовуючи закриті «договорняки», а потім задля шоу влаштовує риторичну тираду про підвищення цін, пропонуючи деколи зовсім абсурдні речі, то це хіба опозиція? Це гра політичного класу, який необхідно повністю оновити».
«ДОКИ НЕ БУДЕ СФОРМОВАНО НАЛЕЖНОГО ВИБОРЧОГО КОДЕКСУ, ДОЦІЛЬНОСТІ В ДОСТРОКОВИХ ПАРЛАМЕНТСЬКИХ ВИБОРАХ НЕМАЄ»
Визнаючи цілі, які переслідує нинішня опозиція, думки експертів виявилися надзвичайно співзвучними: «Усі опозиційні партії переслідують єдину мету — залишитися в політичному процесі». Проаналізуймо цілі та стан кожної конкретної партії. З «найопозиційнішим» блоком усе зрозуміло — його завдання повернути Україну на 180 градусів із Заходу до Москви, реанімувавши політичне минуле, в якому Україна була в роки правління Януковича.
Щодо «Самопомочі» Вікторія Подгорна відзначає, що цій партії так і не вдалося загалом визначити повною мірою свою модерністську позицію. А Геннадій Друзенко зауважує, що партія Андрія Садового грає на майбутню президентську кампанію свого очільника. Загалом у контексті так званої проєвропейської опозиції Михайло Басараб резюмує: «Із переходом в опозицію риторика «Радикальної партії» та «Батьківщини» суттєво не змінилася. Ці фракції і раніше, формально перебуваючи в коаліції, критикували всіх інших. Умовну опозиційність від коаліційних фракцій відрізняє популізм. Передусім, це стосується «Радикальної партії» та «Батьківщини», які спрямовують свою риторику здебільшого до виборця, який мешкає в маленьких містечках і селах. Цей виборець значно краще сприймає популістський стиль. Найбільший відсоток у популізмі «Радикальної партії» та «Батьківщини» займає соціальний компонент, який стосується комунальних тарифів, соціальних стандартів, податків та інших соціально-економічних питань. «Радикальна партія», «Батьківщина» і «Самопоміч» будуть у парламенті провідними опонентами подальшої імплементації Мінських домовленостей. Сподіваюся, що до них у цьому питанні в момент ухвалення принципових рішень також долучиться фракція «Народного фронту». Йдеться про рішення стосовно виборів на окупованих територіях та розгляду питання щодо внесення змін до Конституції України щодо особливого статусу Донбасу. У протидії імплементації Мінських домовленостей умовна проєвропейська опозиція з трьох фракцій проявлятиме велику активність».
Важливим пунктом для опозиції є також перспектива дочасних парламентських виборів. Менш активні у цьому питанні «Радикальна партія» та «Самопоміч», оскільки соціологія показує для них фактично такі ж показники, як на виборах 2014 року. Інша річ — «Батьківщина», рейтинг якої за останній час помітно зріс. Також це питання активно публічно лобіює «Опозиційний блок». Однак Вікторія Подгорна не вбачає доцільності в дострокових парламентських виборах, доки не з’явиться і не структурується процес, який почав стимулювати Євромайдан: «Чому взагалі опозиція у нас така? Це запитання до партійної системи, яка в нинішньому вигляді повинна зникнути. Поки що немає тієї нової політичної еліти, яка поставила б на ній хрест. Необхідно запустити нову політичну систему, провести справжні політичні реформи, очистити політичний клас. Треба оновити партійну систему, побудувавши її за новими принципами: ухвалити відповідні закони про політичне фінансування, сформувати належний виборчий кодекс».
«ЯКЩО ЗАЛИШАТИМЕТЬСЯ НЕПРОЗОРЕ ПАРТІЙНЕ ФІНАНСУВАННЯ, ТО ЖОДНА НОВА ПОЛІТИЧНА СИЛА НЕ ВИНИКНЕ»
«За нинішніх умов єдина структурована опозиція можлива в громадянському суспільстві, адже такі партії у нас ще не утворилися. Натомість є зазвичай короткострокові політичні проекти під конкретного лідера або тимчасовий союз лідерів. Першочергово має бути опозиція суспільства до влади, яка повинна вимагати змінити не обличчя у владі, а правила гри. Така опозиція можлива. На жаль, поки що вона занадто слабка, бо помітні лідери громадянського суспільства не встигають дозріти, як скачуть у владу, де вони розчиняються, програючи за старими правилами гри політичним аксакалам», — констатує Геннадій Друзенко.
У цьому ж руслі розмірковує далі й Вікторія Подгорна: «Опозиції і загалом українській політиці потрібні нові люди. Натомість залишається старий політичний клас, який тяжіє до старих методів політичної діяльності. Як наслідок, у нас не може бути цивілізованої публічної політики, яка будується на залученні великої кількості суспільних груп задля роботи над законами, концепціями і стратегіями. Це неможливо, якщо в парламенті залишатимуться політики, яких туди обирають по три, чотири, п’ять разів, — таким чином, вони залишаються в політичному процесі й несуть старі стандарти політики, що взагалі не розглядає можливості залучення суспільних груп, крім того, щоб просто ними маніпулювати або купити її окремі фігури. Справжнього політичного процесу на основах публічної політики немає. Якщо залишатиметься непрозоре партійне фінансування, то жодна нова політична сила не виникне. Чинна політична верхівка робить все, аби не з’явилася нова. Ще до виборів у жовтні 2014 року під час круглого столу в «Дні» ми обговорювали, що новим політичним силам майданного покоління необхідно об’єднатися в єдину партію. Тоді вони мали б підтримку. Так, вони не виграли б 2014-го. Однак зараз вони спокійно могли б перемогти на потенційних дострокових виборах. Натомість всі ці сили зараз розпорошені. Це була велика помилка майданного середовища, який не був структурований у політичний процес. Усі люди, які були рушієм тих позитивних процесів — Майдану, а згодом волонтерського руху — повинні були об’єднатися, створивши нову політичну силу. У такому разі могли б відбутися доцільні й дочасні вибори».
