Пізньої осені 1946 року мою сім’ю, як і всі навколишні українські села, переселили з Надсяння. Мій батько був сільським вчителем, то й переселили нас в село неподалік Львова. У покинутому краї він власного житла не мав, як вчитель, користувався громадською власністю, тож у «Евакуаційному листі» в графі про залишену в Закерзонні маєтність стояв прочерк, а значить, в радянській Україні моєму батькові ніякої маєтності не належало.
Словом, безхатченко в Польщі автоматично ставав безхатченком і в Україні. Щоправда, були два варіанти виходу з ситуації. Перший — влаштуватися на роботу і стати у чергу на отримання житла, а це зайняло б 15 — 20 років життя. Другий— взяти в банку кредит і купити будинок. Цей варіант був більш сприйнятливим і реалістичним, тож батько весною 1947 року взяв 5000 руб. позики. Літо і осінь пройшли в пошуках підходящого житла, а тим часом сім’я з п’яти осіб тулилася в покинутій хатині, де була лише одна кімната, маленька кухонька і великі сіни, в яких попередній господар, вочевидь, тримав якусь худобину, бо стіни були геть обгризені. Однак оптимізму ніхто не втрачав, бо ж незабаром купимо якийсь будинок. Батько працевлаштувався бухгалтером на залізниці, 50 рублів — невеликі гроші, але й мама, непогана кравчиня, заробляла якусь копійчину. Будемо жити!
У БАТЬКА ВРАЗ ПОСИВІЛИ СКРОНІ
Та 14 грудня 1947 року Рада Міністрів і ЦК ВКП (б) ухвалили постанову «Про проведення грошової реформи та скасування карток на продовольчі і промислові товари». В обласних і районних газетах з’явилися роз’яснення: «Грошова реформа полягає в обміні грошових знаків що перебувають в обігу, на нові у співвідношенні 10:1 та диференційованій переоцінці трудових заощаджень населення: дрібні вклади в ощадкасах до 3000 руб. не підлягали переоцінці, заощадження від 3000 до 10 000 руб. скорочувалися на треть, а понад 10 000 — на дві треті».
Реформа призвела до конфіскації грошей у тих, хто тримав заощаджені суми вдома, особливо у селянства, де в умовах повної відсутності установ Ощадбанку на селі за чесно зароблену десятку (10) давали лише один (1) карбованець. За взятий кредит на житло після обміну (500 руб.) батько купив лише дві пари чобіт і гуцульський кожушок (зими в ці роки були холодними).
У батька враз посивіли скроні, й довгих шість років він щоквартально сплачував банку по 25 крб. І тільки за два роки до своєї смерті він позбувся цієї фінансової екзекуції — людина, що знала сім іноземних мов, що понад усе любила Україну.
ІСТОРІЯ МИКОЛИ ТИМЧУКА
Ось що розповів мій давній приятель — холмщак Микола Тимчук. «У відповідності до частини 2, пункту 2 статті 9 Закону України «Про статус ветеранів війни і гарантій їхнього соціального захисту» я належу до учасників війни. Згідно з цим законом, 2000 року я отримав посвідчення «Ветеран війни» і деякі пільги, зокрема 50-відсоткову знижку на вартість спожитого газу. Та в жовтні 2015 року українська влада постановою уряду вирішила, що моя пенсія (1716 грн 26 коп.) дуже велика, отже, мені за лихоліття війни і 50 років трудового стажу пільги — не належать. А почалася моя недоля тоді, коли прийшли «визволителі».
На холмській землі, в якій спочиває галицький король Данило, в селі Городище мої батьки мали гарний цегляний будинок під оцинкованою бляхою, стайню на дві корови, коня і кілька поросят, стодолу для збіжжя та сіна і десять моргів ріллі. А літом 1945 року довгий ешелон з холмщаками після місячній мандрівки Україною зупинився на станції Кірпічноє, неподалік міста Мелітополя. Цегляними в прилеглому до станції селі були лише вокзал, кілька складів і водонапірна вежа, всі інші будівлі були глинобитними мазанками.
Батькові, по вартості покинутої в Польщі маєтності, запропонували три мазанки, але він відмовився, бо мазанки та навколишня місцевість йому не сподобалися. Зиму ми перебули в якійсь халупі, воду возили зі станційної водокачки, — «бутылка» за бочку, вугілля на опалення — з тієї ж станції, «чекушка» за відро, а от кізяки були дармові, тільки їх треба було ще десь назбирати.
Весною, розпродавши за осінь і зиму все майно (корову, жорна, швейну машину, молочний сепаратор і прадідівський годинник), запрягши у воза Гнідого, ми вирушили на захід. Дорогою моя мама застудилася й померла, ховали ми її в степу без труни, без хреста, без священика, бо навкруги, на сотні верст, не було ні однієї церкви чи каплички, а якщо колись і були, то більшовики всі попалили. Через півтора місяця добралися до Львова, поселилися в селищі Кам’янка». Працював попервах на елеваторі, а згодом, аж до виходу на пенсію, — на телевізійному заводі «Електрон».
ІСТОРІЯ ЛЕМКА МИРОНА КУЦИНДИ
Інший мій давній приятель, а нині товариш по церковному хору, лемко Мирон Куцинда, має типову для сотень тисяч етнічних українців із Закерзоння долю. Його родинне село в зелених Карпатах 1947 року під час акції «Вісла» оточили енкаведисти і загін АЛ (Армії Крайової). Людям на збори дали дві години — й хижі підпалили.
Миронові та його старшому братові вдалося втекти в ліс, де вони приєдналися до місцевої сотні УПА. В тяжкому бою під містечком Дукля брат загинув, а його, пораненого, взяли у полон. Десять довгих літ провів у мордовських таборах, а коли звільнився, то сорок літ відпрацював «на хімії» на Стебниківському комбінаті калійних добрив.
«Що найгірше, до лемків радянська влада застосувала етноцид, моїх батьків і родичів розселили поміж гагаузами і молдаванами в Бессарабії, інших краян повезли в північні та західні райони Польщі — по кілька сімей у кожне польське село, а деякі лемки опинилися навіть на Воронежчині, — говорить Мирон. — Але ми вистояли, вижили, маємо культурологічне товариство «Лемковина», на щорічний фестиваль «Лемківська ватра» з’їжджається вся наша діаспора. А лемківську молитву-реквієм «Пливе кача» сьогодні співає Майдан і Україна».
