Можу стверджувати: під час та одразу після Помаранчевої революції, яка відбувалася майже водночас з іншими «кольоровими» революціями на пострадянському просторі (Грузія, Киргизстан), російська влада на різних рівнях попервах розгубилася. Колишні колонії вочевидь виходили з-під контролю. Але невдовзі Кремль знайшов, як йому здавалося, вихід із ситуації. Пріоритетну роль тут кремлівські політтехнологи відвели гуманітарному блоку питань, надавши їм роль обруча, що мав утримати розсохлу діжку.
Ці мої спостереження матеріалізувалися, коли навесні 2005 року Росія в терміновому порядку внесла на експертний розгляд з подальшим переданням на розгляд Ради міністрів закордонних справ СНД, а згодом — глав держав, проект Договору про гуманітарне співробітництво держав-учасниць СНД. Безпрецедентний випадок: російську делегацію на переговорах очолював не представник якогось профільного міністерства чи МЗС, не постпред при Виконкомі СНД, а чиновник високого рангу з Адміністрації Президента. А вести ці наради мусив я, оскільки за квотним розподілом між державами гуманітарні питання вів саме представник України. Я розглядав майбутній договір як інструмент закріплення впливу Москви на теренах колишнього СРСР. Розумів, що завадити процедурі не можу, але не хотів, щоб паскудство робилося моїми руками. Відтак подав на ім’я міністра Бориса Тарасюка заяву з проханням про відкликання з посади.
Повернувшись до Києва й маючи кілька вільних днів до виходу на роботу в МЗС, я передусім склав текст звернення до президента Віктора Ющенка із засторогою щодо підписання від імені України зазначеного договору на Казанському саміті СНД у серпні 2005 року. Зібравши підписи приблизно двох десятків письменників, яких застав у спекотному літньому місті, поніс звернення до «Літературної України», і в ближчому числі газети воно було надруковане.
Тоді ж таки в МЗС долучився до роботи експертів, які готували позицію Президента України на Казанському саміті. Оптимальним рішенням нам здавалося не підписувати Договір. Запасним був варіант, за яким Віктор Ющенко підписав би Договір із застереженнями, які б обмежили негативні наслідки від його імплементації для нашої країни. Президент обрав саме цей варіант і підписав документ із застереженням щодо статей 3, 5 та 10, тобто обумовив неучасть України в спільному освітянському та інформаційному просторі та в Раді з гуманітарного співробітництва держав-учасниць СНД. Згодом, коли 3 липня 2012 року вже В. Янукович затвердив Договір, він зняв застереження попередника щодо неучасті України в зазначеній Раді.
А тепер увага: навіть В. Янукович (може, не встиг, бо мусив тікати) не приєднав Україну до Договору про створення Міждержавного фонду гуманітарного співробітництва державучасниць СНД, підписаного 25 травня 2006 року президентами Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Росії, Таджикистану та Узбекистану. Згодом про рішення приєднатися до цього документу заявили Азербайджан (2008 р.) та Молдова (2014 р.). Україна — ні.
Треба зазначити, що рішення про участь чи неучасть у будь-якому міжнародному договорі завжди проходить відповідну експертизу, й неучасть обумовлюється тим, що документ не відповідає або й суперечить інтересам Української Держави.
Але Росія ніколи не поважала суверенітету нових незалежних держав, які утворилися на пострадянському просторі й, виходячи з власних імперських інтересів, шукає й, на жаль, знаходить «слабкі ланки» в тому чи іншому ланцюгу. Тож, прочитавши 28 квітня в «Літературній Україні», що секретар НСПУ Леся Мудрак згідно з заявою, написаною на ім’я голови НСПУ, перебуває «за межами України на поетичному заході», я вирішив з’ясувати, що то за захід. За інформацією російських ЗМІ, йшлося про «круглий стіл письменників, публіцистів, учених Білорусі, Росії та України.» Пікантності заходу, як на мене, додають кілька обставин. По-перше, він відбувався на «окупованій» території — в приміщенні Спілки письменників Білорусі, утвореної в 2006 році пропрезидентської структури на чолі з генерал-лейтенантом внутрішньої служби, а за сумісництвом «пісатєлєм» Ніколаєм Чергинцем. Кажу «окупованій», бо справжню Спілку з того приміщення влада вигнала. По-друге, провідним спікером у Мінську був колишній міністр культури, а нині спеціальний представник президента Росії Михаїл Швидкой (!). І, нарешті, по-третє, Леся Мудрак на тому «поетичному заході», як я розумію, не маючи на те жодних повноважень, значилася в списку учасників як секретар правління Національної спілки письменників України. Принаймні так її відрекомендувала урядова «Российская газета».
«Секретарь правления Национального союза писателей Украины Леся Мудрак, чье выступление завершало программу «Минской инициативы», актуально, но совсем не по-газетному сказала про блок-посты, которыми мы отгородились друг от друга — и на пограничных рубежах, и на уровне метафизическом», — цитую мовою оригіналу офіційний рупор Кремля. Який неприхований цинізм, який смачний плювок у героїв, живих і мертвих. Та якби не ті блокпости, які, до речі, стоять не на кордоні, а на межі загарбаної української території, якби не жертовність добровольців, окупанти ще в 2014 році були б у Києві.
В Інтернеті можна знайти інтерв’ю Лесі Мудрак, в якому вона намагається пов’язати себе з Надією Савченко, мовляв, та у 2006 році танцювала під її вірші. Не знаю, що було в 2006 році, може, й танцювала, війни ж тоді не було. Але знаю, що 2 квітня 2015 року численні інформаційні агенції з посиланням на адвоката Марка Фейгіна повідомили, що Надія Савченко, яка 16 березня відновила багатоденне голодування, відмовляється приймати глюкозу. А сайт «Буквоїд» сповістив, що того ж дня о 20.00 в ресторані Piano club відбудеться еротична арт-вечірка «Пурпурові етюди» — кредо події: «Література — це еротично», а під першим номером у списку учасників значилася Леся Мудрак. Що ж, «у всякого своя доля і свій світ широкий...»
Заради справедливості відзначу, що, хоча «круглий стіл» у Мінську формально був присвячений 30-річчю аварії на ЧАЕС, поезія там теж лунала. Але мусимо розуміти: кремлівській пропаганді байдужа начинка, головне — картинка. Головне — сповістити на весь світ, що ось українці спільно з росіянами щось обговорюють, у нас, мовляв, діалог. Отже й санкції можна знімати.
Як зазначає портал «Русский мир» (russkiymir.ru — !!!) з посиланням на того ж таки Михаїла Швидкого, міжнародний рух «Мінська ініціатива» (у форматі якого й відбувалася зустріч) запланував три заходи, по одному від кожної сторони (те, як ми всі чверть століття незалежності виконуємо п’ятирічні та інші плани Кремля, потребує окремої розмови). Отже планується спільно відзначити 400-ліття Франциска Скорини, 100-річчя революції 1917 року (!!!) та 145-річчя Лесі Українки. Те, що дата не «кругла» і вже минула технологів братання агресора й жертви агресії аж ніяк не бентежить. Головне ж бо картинка. Ба більше, за словами того ж Михаїла Швидкого, «місцем зустрічі може стати Київ». Чому не музей Лесі Українки в окупованій Ялті? Гадаю, з двох причин. По-перше, з березня цього року музей закритий, за офіційною версією, через те, що обвалилася стеля, й відкривати його принаймні до 2017 року окупанти не збираються. А по-друге, кортить спецпредставнику президента Росії прогулятися столицею України — так картинка буде ще кращою.
Газета «День» у статті «Діалог без принципів» (№232-233 від 18-19 грудня 2015) вже звертала увагу на таке протиприродне явище, як участь українських діячів культури в проекті «Мінська ініціатива». А те, що на тій, першій конференції наші землячки не порушували питань українських політв’язнів у Росії чи переслідування співробітників Бібліотеки української літератури в Москві, Леся Мудрак пояснила тоді дуже просто: «Усі хотіли бути максимально коректними». Либонь, і цього разу домінувало таке бажання. Коректність — це добре. Але коли інтереси двох держав входять у суперечність, то доводиться обирати, і люди адекватні давно свій вибір зробили, а неадекватні і далі ведуть з Росією бізнес, їздять туди на гастролі, не переймаючись тим, чи коректно це по відношенню до загиблих і поранених, до Надії Савченко, до кримських татар. Сказано ж, що дорога до пекла вимощена добрими намірами.
Наскільки мені відомо, на засіданні Секретаріаті НСПУ відбулася принципова розмова щодо мінських гастролей Лесі Мудрак і зроблені певні висновки. Однак цього замало. Керівники Спілки повинні не залишати цю прикру ситуацію в її стінах, а довести до відома віце-прем’єр-міністра України з гуманітарних питань, очільників МЗС, Мінкультури, СБУ та Держприкордонслужби з тим, щоб запобігти можливій появі в Києві персонально Михаїла Швидкого, Ніколая Чергинця та інших емісарів «русского міра» під егідою Міждержавного фонду гуманітарного співробітництва СНД, участь у заходах якого, як ми вже з’ясували, не відповідає інтересам нашої держави. Та й нагадати своїм громадянам, що коректність стосовно агресора та свідома участь у його проектах є неприйнятними, держава теж повинна.
КОМЕНТАР
Олександр ДАНИЛЬЧЕНКО, Надзвичайний і Повноважний Посланник, кандидат історичних наук:
— У своїй статті Сергій Борщевський торкається теми, яка безпосередньо стосувалася моїх посадових обов’язків під час роботи в МЗС. Описане автором нагадує мені як історику ситуацію, яка склалася наприкінці літа 1941 року на радянсько-німецькому фронті. Вважаючи її майже безнадійною, Сталін через тодішнього посла Болгарії у Москві вдався до зондажу можливостей замирення агресора шляхом визнання окупації значної частини території України, а також Молдови, Білорусі та прибалтійських республік, що, до речі, майже збігалося з умовами Брестського миру 1918 року. Відповіді від Гітлера не було.
У російсько-українському конфлікті спостерігається прагнення агресора сформувати вигідну для нього «п’яту колону», яка б прагнула замирення за будь-яку ціну.
Отже, історія повторюється втретє.
На тлі недавнього ганебного рішення Шевченківського суду про відсутність стану війни між Росією і Україною не виключена можливість такого замирення шляхом амністії терористів.
Очевидно, що згадані у статті «представники української громадськості» своїми діями об’єктивно сприяють реалізації саме такого сценарію Росії.
