Василь Мисик (1907–1983 рр.) — видатний поет, перекладач, прозаїк (знавець 14 світових мов), що органічно поєднав у своїй творчості Схід і Захід. Це в його бездоганній інтерпретації дійшли до нас поезії таких авторів, як Аль Харіс Ібн Хілліза, Імру Уль Кайс, Ібн Аль Хаджіб, Аш Шаріф Ар Раді (з давньоарабської); Рудакі, Дакікі, Фірдоусі, Хайям, Сааді, Гафіз, Джамі (з перської); Саїдо (з таджицької); Вільям Шекспір, Джон Мільтон, Роберт Бернс, Джордж Байрон, Джон Кітс, Уолт Уїтмен, Генрі Лонгфелло (з англійської); Йоганн Вольфганг Гете, Фрідріх Гольдерлін (з німецької); П’єр Жан Беранже (з французької) та багатьох інших.
А що ми знаємо про самого Мисика, тобто про його сповнене божественного натхнення, але й таке многотрудне, насичене випробуваннями, воістину героїчне життя? Та майже нічого. Навіть від представників старшого покоління нинішніх письменників у кращому разі почуємо щось невиразне, хоч і з надзвичайною повагою, пієтетом. Мовляв, Мисик жив у Харкові, підтриманий Павлом Тичиною, активно видавався (за один лише 1932 рік — три книжки), але невдовзі був заарештований сталінською інквізицією. І то — безпідставно, підступно, замість іншої людини, сусіда...
Звільнившись із заслання (п’ять років соловецької в’язниці), не реабілітований, з початком Другої світової війни Мисик добровільно пішов на фронт. У складі Азербайджанської дивізії брав участь у боях із гітлерівськими загарбниками в Криму, контуженим потрапив у полон. Мав бути розстріляний. У нацистському концтаборі вів підпільну роботу. Втік із полону, знову потрапив до складу радянських військ. І вже після перемоги над гітлеризмом, після демобілізації з армії (з бойовими нагородами на грудях!) був змушений жити у рідних — матері та сестри (колишніх розкуркулених), на хуторі Миколаївка Дніпропетровської області — в статусі безправного колгоспника. Потім — бухгалтерські курси, робота обліковцем на Харківському шарикопідшипниковому заводі. На все це пішло 22 виснажливих роки, коли Мисик, людина високого інтелекту й дивовижної душі, письменник-поліглот, не мав доступу до бібліотек, до редакцій газет і журналів, не кажучи вже про видавництва.
І все ж таки, хоч і з запізненням та неабиякими труднощами, колеги розшукали його, допомогли «воскреснути». Це сталося насамперед завдяки Максиму Рильському, Павлу Тичині, Івану Виргану, Романові Чумаку та вірному другові Тереню Масенку. Про все це на документальній основі — в листах, щоденникових записах, підкріплених унікальними світлинами, йдеться у книжці Олександра Шугая «Цвіт вишні, або Втрачене кохання Василя Мисика», яку днями видавництво «Ярославів Вал» представило у київській книгарні «Є».
З дружиною, Ніною Неєловою, Василь Мисик устиг пожити зовсім небагато — кілька років. Але й цього вистачило, щоб залишитися в пам’яті обох на все наступне життя. Йдеться передовсім про епістолярій Ніни Неєлової — жінки, якій судилося відіграти визначну роль у житті поета і яка передчасно (в тридцять років), бувши підпільницею під час війни, померла з голоду вже у визволеному від гітлерівських окупантів Харкові. Ось вони, гримаси колишнього сталінського «раю»!
Отож книжка — це, власне, оповідь про двох людей. Про велике кохання, про щастя й страждання. А крім того — оповідь про ту страшну, породжену чужою тоталітарною владою епоху, що випала на долю нашого попереднього покоління.
В обговоренні новинки взяли участь відомі письменники, вчені, зокрема Дмитро Павличко, Микола Жулинський, Михайло Наєнко, Павло Мовчан, Петро Засенко, Дмитро Дроздовський, Лариса Масенко, Елеонора Соловей, Станіслав Чернілевський, Павло Щириця та інші. Вів презентацію директор видавництва «Ярославів Вал» Михайло Слабошпицький, автор післямови «Цей скромний тихомовний поет».
Олександер Шугай — не новачок у біографічній прозі. Перу невтомного трудівника-пошуковця належать цікаві, по суті, книги-відкриття про Аркадія Казку, Григора Тютюнника, монументальне дослідження про Івана Багряного.
Прикметним є те, що, крім літературної спадщини самого Мисика, з яким Шугай підтримував особисті дружні стосунки, багато цінного матеріалу — листи, рідкісні, вперше оприлюднені світлини — взято не з архівів, а власноруч зібрані ним у сестер, близьких і знайомих письменника. Усе це витворило правдиву, переконливу, а водночас і захоплюючу оповідь про великого сина України, на жаль, несправедливо призабутого нині.
