Після розвалу Радянського Союзу українці отримали можливість краще відчути – що таке вибори. Люди, які до цього знали і бачили лише радянську виборчу систему, де була одна партія, можливо і були в захваті від нових можливостей, але дуже скоро вони потрапили в умови «дикої демократії» з безліччю псевдопартій на будь-який смак, різновидом підкупу і численними фальсифікаціями.
ПЕРЕДУМОВИ
Україна в питаннях виборчого законодавства фактично влилась в загальний пострадянський мейнстрім (Росія, Білорусь, Казахстан, Грузія та інші.), що характеризувався відсутністю чистки державного апарату й нульовою освітньої роботи з виборцем.
У той же час країни Балтії (Литва, Латвія, Естонія), розуміючи відповідальність ситуації, провели швидке очищення та розмежування старого з новим. Була унеможливлена робота пострадянських чиновників і працівників спецслужб у структурах нової держави. Був створений тест на громадянство, що відсіяв реакційний колоніальний елемент. Усе це дало свої результати. Залучивши західні інвестиції і провівши болісні реформи в економіці, країни Балтики змогли на початку 2000-х почати зближення з ЄС, а вже 2004 року стати його повноцінними членами.
В Україні була зовсім інша ситуація. Не провівши жодної фільтрації, до державотворчого і виборчого процесів були допущені люди радянської психології: керівники обласник осередків партії і червоні директори. Ці люди не бажали чи не вміли реформувати економіку і державу. Збереження старих залежностей у виробництві, відсутність руху на модернізацію і реформування. Перші роки заклали загальну тенденцію виборчого процесу – Верховну Раду чи президента обирають, вони створюють ілюзію бурхливої діяльності, але в результаті вона закінчується нічим. Очікувано, що ті, хто прийшли після них продовжили стару традицію, котра забезпечує їх існування у політичній площині, а отже і збереження каналів збагачення.
Остаточно ця система відносин сформувалася за каденції Леоніда Кучми. Дніпропетровський червоний директор був типовим представником старих еліт. Породивши кланово-олігархічну систему, Кучма зумів непогано закріпитися у владі, хоч і мав майже нульовий рейтинг перед президентськими виборами 1999 року. Однак, застосувавши російську технологію «червоної загрози», яка була обкатана в Росії на виборах 1996 р., де перемогу Єльцину забезпечив Зюганов (в Україні цю роль зіграв Симоненко), Кучма «переобрався» на другий термін.
Наступні виборчі кампанії – як президентські, так і парламентські були такі ж брудні, тільки краще технологічно оформлені.
СУЧАСНІСТЬ
21 листопада 2014 року була підписана Коаліційна угода, що мала важливий пункт – створення та затвердження Виборчого кодексу. Це документ, котрий мав би унормовувати виборче право в Україні, зробити важчим маніпуляції та переписування законів і, врешті решт, дати парламент, котрий би якісно відрізнявся від попередніх. Однак, вже пройшло півтора року, а Виборчий кодекс залишається поки лише красивою ідеєю.
Тому старт 19 травня виборчої кампанія на семи округах: № 23 (Волинська область), № 27 (м. Дніпропетровськ), № 85 (Івано-Франківська область), № 114 (Луганська область), № 151 (Полтавська область), № 183 (м. Херсон) і № 206 (м. Чернігів) виглядає дещо приречено, адже не дасть виборцям того, чого вони дійсно хочуть.
«У нас в семи округах будуть проходити вибори. Діючий закон з його 5% бар’єром позбавляє можливості прийти до влади непарламентські партії. На місця фактично спускаються «парашутисти» з центру, котрих на виборчих округах ніхто і в обличчя не знає. Це вибори без виборів», - зазначила політолог, член АРРС Ганна Тенетко.
«У Данії 2% виборчий ценз був введений перед останніми виборами у парламент, – доповнила Ганна Тенетко. - Як результат у вищому законодавчому органі влади опинилось дев’ять партій замість чотирьох. Це дозволило реалізуватись принципу плюралізму та демократії, якого сповідуємо нині і ми».
Як підкреслив експерт-аналітик та директор компанії «Ukrainian Politconsulting Group» Дмитро Разумков: «Якби в Україні був знижений прохідний бар’єр для партій, хоча б до 3%, і була реалізована ідея Виборчого кодексу, то у Верховній Раді замість 8 партій і груп опинилось б, мінімум, удвічі більше. А це в свою чергу змінило б вигляд коаліції, ускладнило процес «договорняків» і принесло у парламент нині не відомі партії, котрі б орієнтувались на ідеологічні платформи, а не на приватні інтереси».
«Чому в Україні вже 10 років це питання не може зрушитись із мертвої точки?, – задається питанням представник України у Венеціанській Комісії Володимир Пилипенко. - Тому що ухвалення Кодексу не вигідне жодній українській владі. Адже систематизація виборчого законодавства, встановлення раз і назавжди прозорих і зрозумілих правил гри під час виборів ускладнить використання адміністративного ресурсу, підкуп членів комісій або ж інші порушення, що традиційно відбуваються під час голосування. Кодифікація виборчого законодавства не є панацеєю. Проте практика свідчить, що такий крок необхідний для забезпечення стабільності та передбачуваності виборчого процесу, його зрозумілості та доступності для громадян, гарантування виборчих прав, наданих Конституцією. На мою думку, неважливо, чекають Україну дострокові парламентські вибори чи ні, приймати Виборчий кодекс треба. І нарешті припинити практику «підганяння» закону про вибори під кожну нову владу чи зручний для неї сценарій. Правила гри мають бути оголошені заздалегідь».
