Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Самотня витівка

15 червня, 2016 - 10:07

Минулого тижня сталася подія, котра навіть не набула статусу сенсації — на відміну від причин, що до неї призвели. Міщанський суд Москви відпустив з-під варти художника й політичного активіста Петра Павленського, визнавши винним за статтею «знищення або пошкодження об’єктів культурної спадщини та культурних цінностей» і присудивши йому штраф у розмірі 500 тисяч рублів.

Нагадаю, судили Павленського за хеппенінг «Загроза»: 9 листопада 2015 року о 01.15 ночі він підійшов до першого під’їзду будівлі ФСБ на Луб’янці, облив вхідні двері бензином, підпалив запальничкою, після чого стояв біля палаючих дверей з каністрою в руках в очікуванні власного затримання. У постанові про притягнення до суду відзначено, що «в будівлі... в 1930-і роки перебували видатні громадські діячі та діячі науки».

Раніше, навесні, минуло рівно 25 років з дня проведення знаменитої акції руху «Е.Т.І.» (розшифрування абревіатури в перекладі з російської — «Експропріація території мистецтва»), відомої як «Х** на Червоній площі». Тоді 13 активістів і активісток виклали своїми тілами перед Мавзолеєм відоме нецензурне слово з трьох літер. Після оглушливого скандалу, судового розгляду й заступництва відомих публічних персон справу закрили.

Заодно можна пригадати інші вчинки з подібним мистецько-кримінальним резонансом: фалос, намальований нині призабутою арт-групою «Війна» на зведеному мосту в Петербурзі перед вікнами того таки ФСБ або танці дівчат з Pussy Riot у храмі Христа Спасителя.

Мова, втім, про наші справи. Питання просте: чому в нас такі дійства не відбуваються?

Навіть найрадикальніше мистецтво спирається на певні звичаї. У Росії головна суспільна традиція — деспотія. Постать єдиновладного  тирана, в свою чергу, породжує власне відображення — самотнього бунтівного безумця — не революціонера, а швидше юродивого, котрий може висловити чи продемонструвати правду особливо екстравагантним чином. Нічого після цього не зміниться, а режим — помітить, помірковано покарає, але не похитнеться.

У нас дихотомії цар/юродивий ніколи не існувало. І самотні витівки як жанр не утвердилися, бо в них не було потреби. Нащо? У нас є Майдан.

Газета: 
Новини партнерів