В Україні є мінімум одна відома справа, яка давно слугує лакмусовим папірцем для громадськості, політиків і журналістів. Йдеться про резонансну «справу Гонгадзе — Подольського», на яку ось вже майже 16 років немає юридичної відповіді в частині замовників злочину, хоча суспільству і так все відомо. Чому? Тому що винні всі, зокрема, і частина журналістів. Саме вони протягом багатьох років допомагали замовникам створювати паралельну реальність, відбілювати себе й уникати відповідальності. Дехто з них за цей час навіть змінили діяльність, наприклад, стали народними депутатами, хоча загальній справі пошуку правди це абсолютно не допомогло.
Остання історія милого шептання народного депутата Сергія Лещенка з олігархом Віктором Пінчуком на прийомі в Британському посольстві — лише епізод, який проявив цю давню хворобу. Суть навіть не стільки у фото, яке зафіксував відомий блогер Сергій Іванов, хоча це дуже показово і доказово, скільки в багаторічних діях колишніх журналістів «Української правди» — Лещенка чи Мустафи Найєма. Аргументацію ми виклали в матеріалі «Колективний Дюранті» («День», №109 за 23 червня 2016 р.). Зазначимо, що стаття викликала широку реакцію громадськості — журналістів, користувачів соціальних мереж. Особливо, звичайно, проявилися її головні герої — Лещенко та редактор «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані. Немає сенсу переповідати всі подробиці, хто слідкує — в курсі, звернемо увагу на окремі моменти.
Насамперед, жодної конкретної відповіді на запитання по суті, протилежна сторона так і не надала. А суть у «справі Гонгадзе — Подольського», про яку «Українська правда», м’яко кажучи, забула, і про її близькість із «родиною Кучми — Пінчука». Натомість, у відповідь ми почули бруд і істеричні нападки. Спочатку проявився Вахтанг Кіпіані, який дописався до того, що назвав потерпілого у справі Олексія Подольського — «шизофреніком»... Потім нарешті заговорив і сам Лещенко — в ефірі ток-шоу Наталії Влащенко «Люди. Hard Talk» на телеканалі «112 Україна» він зокрема заявив, що «дійсно спілкувався з Пінчуком і не бачить в цьому проблему». Ну, й підключився (чи підключили) головний редактор сайту «Наші Гроші» Олексій Шалайський, який у себе в ФБ написав відвертий пасквіль, використавши щодо «Дня» термін «інформаційний бачок».
Насправді, всі звинувачення і рефлексії опоненти, насамперед, можуть адресувати самі собі, адже часто це саме їхні практики. До речі, в певних коментарях протилежна сторона використовує термін «секта «Дня», навіть не здогадуючись, що таким чином вони відносять до цього кола, наприклад, суддю Юрія Василенка, який першим на теренах колишнього Радянського Союзу порушив кримінальну справу проти чинного тоді президента Леоніда Кучми, або Віктора Шишкіна, який єдиний в Конституційному Суді виступив проти «Конституції Януковича» і постійно підкреслює небезпечність «вірусу Кучми» для України, чи Подольського з Олександром Єльяшкевичем (народний депутат II та III скликань), які послідовно ведуть боротьбу за правду в суді у «справі Гонгадзе — Подольського». Так що це дуже почесно, бути серед таких одинаків — в «секті».
Насамкінець підкреслимо, що це не наші «розборки» з частиною журналістів чи діючих народних депутатів, які звикли ходити по темній стороні вулиці. З нашого боку, це розмова про стандарти журналістики з використанням конкретних аргументів на прикладі резонансного злочину, тему якого «День» веде багато років. І, як показує практика, дехто в журналістському середовищі не витримує цього випробування.
«ЖОДНИХ МАНІПУЛЯЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ У СТАТТІ «КОЛЕКТИВНИЙ ДЮРАНТІ» Й У МОЄМУ ЗАПИТАННІ ДО ЛЕЩЕНКА Я НЕ ПОБАЧИЛА»
Наталія ВЛАЩЕНКО, журналіст, ведуча програми «Люди. Hard Talk» на телеканалі «112 Україна»:
— У мене є професія — брати інтерв’ю. Я ставлю запитання, звертаю увагу на рейтингові публікації, аналізую загальний інформаційний потік. Тому, побачивши публікацію «Колективний Дюранті» в газеті «День», а також її активне обговорення, я поставила запитання своєму гостю Сергію Лещенку. Це була моя логіка.
Стаття була написана досить виразно і цілком заслуговувала на цитування. Жодних маніпуляційних технологій я там не побачила: будь-який журналіст має право на свою думку.
Називати моє запитання «технологіями» Шалайський має право, як і вважати, що земля не кругла або Британія не острів — у кожного свої фантазії, і я не можу на них впливати. Але загалом нам всім слід було б пам’ятати, що все на цьому світі можна називати «технологіями» — було б бажання. Скажімо, пости Шалайського або його розслідування. Але особисто я цього не роблю, бо для мене етичний момент досить важливий, доки я не маю доказів.
Щодо гострих запитань, то, скажімо, коли Лещенко був журналістом, він їх теж ставив часто. До речі, Сергій нормально поставився до запитань, і після програми ми легко попрощалися. Тобто він не сприйняв запитання як образу або «технологію». Але коли Сергій сказав, що за ці роки сотні журналістів побували на сніданку Пінчука, він, звичайно, лукавив. Жодних сотень українських журналістів там не було, адже у Пінчука багато років був один і той самий досить закритий пул журналістів з 20—30 осіб.
Узагалі, я вважаю, ми повинні припинити розбрати у журналістському цеху і зайнятися тим, чим займаються наші колеги в усьому світі — своєю безпосередньою роботою. Хто чесний, а хто нечесний — хай вирішують наші глядачі. Наше завдання — робити якісний продукт: програми, статті, радіоефіри — а рейтинги покажуть, хто який журналіст.
«ВІЙНА ТОЧИТЬСЯ В СТОЛИЦІ. ТУТ ВІДБУВАЮТЬСЯ ФРОНТИ БЕЗ ГРАДІВ І АРТИЛЕРІЇ, БЕЗ АВТОМАТНИХ ЧЕРГ ТА ОКОПІВ»
Валентин ТОРБА, оглядач відділу політики газети «День»:
— Коли на Донбасі розпочалась війна, я часто згадував 1994 рік — безліч плакатів з портретом Кучми та обіцянками двомовності, агітація за Кучму проросійських сил з апеляцією до «відновлення Союзу». «Єдиний народ», з Росією навіки, тощо. Вже потім пролунали слова Кучми, що про голодомор в Україні не варто згадувати і, що голодомор той не зовсім голодомор, а «так сказать». В 1997-му році на Донеччині головою облдержадміністрації стає нині сумнозвісний Віктор Янукович, а на Луганщині — Олександр Єфремов. В центрі Луганська з’являються бігборди «Русского наследия», каравани з виставками їдуть до Ростову, Воронежа та Москви. Зрештою луганські вулиці місцевою владою в транскрипції на українську мову перетворюються на зросійщену кальку. Тоді луганчани із здивуванням дізнались, що, наприклад, живуть на вулиці «Крапівніцкого».
Тоді і був відданий Донбас. Не Януковичем і не Єфремовим, а перш за все Леонідом Кучмою, якому ці місцеві «князьки» забезпечили голоси на чергових виборах 1999-го року. Це здавалось очевидним. І коли я буквально вирвався з окупованого Луганська у вересні 2014-го року до Києва та заспокійливо «ковтав» синьо-жовті кольори вільної землі, мені здавалось, що тут в столиці вже давно стали ясні причини та наслідки трагедії, що розгорнулась на наших очах. Та присутність того ж Кучми на переговорах у Мінську тривожно натякала про інше. Тривога ця підкріпилась тоді, коли побачив на Подолі одного із проросійських провокаторів, відомого сепаратиста Валерія Голенка. Тоді українці тільки-но оговтувались після Іловайського котла, а Голенко з не менш відомим сепаратистом Пристюком готувались до виборів. У Києві!
Згодом під час підписання «Мінська-2» прокуратура намагалась притягти до відповідальності згаданого Олександра Єфремова, але чомусь висунула такі глевкі звинувачення, що через рік Єфремов виявився «чистим». Все натякало на те, що війна триває ні за Крим і навіть не за Донбас. Війна точиться тут, в столиці. Тут проходять фронти без градів і артилерії, без автоматних черг та окопів. Тільки кількість прізвищ на владному Олімпі тих, хто «став на ноги» за часів Кучми говорила про те, що зрозуміти де саме пролягає ця лінія фронту непросто.
Більш того, ті хто позиціонував себе як патріоти і прогресивні журналісти, виявлялись на званих обідах у Пінчука, писали з пієтетом про організовані ним заходи. Одного разу на презентації книги Бориса Ложкіна мені довелось побачити винятково сервільну ситуацію, коли в залі з’явилась сім’я Пінчука. Навколо нього буквально забурлила круговерть з тих, хто прагнув «поручкатись», проявити особливу увагу. Лінія фронту в свідомості ще більше стискалась і все ясніше ставала зрозумілою, що протистояння триває між одинаками і загальною порочною системою, яка всмоктує в себе нових адептів. Зовні «принципові» розслідувальники виявились відгодованими конкретним кланом «проектами», яких зрештою впустили до Верховної Ради для нових завдань по обслуговуванню Сім’ї.
Парламент виявився лише умовністю, формальністю в загальній системі влади домінуючого олігархату. Цікаво й те, що навіть сам Президент, не дивлячись на свою зростаючу владу вже почав видаватись не Главою держави, а людиною, яка просто вмонтована в схему розподілу інтересів. Я навіть згадав Януковича, який так само як і Порошенко, впевнено відчував себе доти доки не замахнувся на «самого» (!) Кучму. І коли на святкуванні 20-річчя Дня кілька разів перекроєної Конституції до Кучми підходили тиснути руку та навіть давали свої візитки політики різних генерацій, картина остаточно довершилась. В центрі залу був лише один, хто закликав політиків не ганьбити себе такою показовою девальвацією власної честі. Це була ще одна жертва наказів Кучми — Олександр Єльяшкевич. Виходить, що ось вона де, справжня лінія розмежування, в якій кожен сам у собі в залежності від принциповості і моральних якостей або ставить блокпост, або пірнає в колаборацію.
«ЯКЩО НАЗИВАТИ «День» «СЕКТОЮ» ЗА БАГАТОРІЧНУ ПОСЛІДОВНІСТЬ, ТОДІ «СЕКТАНТОМ» МОЖНА НАЗВАТИ І ЛЕВКА ЛУК’ЯНЕНКА»
Леонід ФРОСЕВИЧ, журналіст, заступник головного редактора газети «Час Київщини»:
— Олігарх Пінчук зробив багато чого, аби відбілити репутацію Леоніда Кучми і провів медійну кампанію, аби заретушувати «справу Гонгадзе — Подольського». Тому політик і журналіст має розуміти, з ким він спілкується, а суспільство має знати, які питання порушувалися при розмові із таким одіозним олігархом, інакше всі його подальші кроки будуть сумнівними.
«День» — майже одинаки й острівець, який незмінно тримає свою позицію. А критикувати й обвинувачувати газету у використанні «брудних технологій», коли вона ставить принципові питання, є несправедливим та неаргументованим. А от мило посміхатися тим, хто по суті роздерибанив країну, не відповівши за злочини, при цьому виставляти себе правдоборцем й елітарним журналістом, неправильно.
Якщо називати газету «День» «сектою» за багаторічну послідовність, тоді «сектантом» можна назвати Левка Лук’яненка, який часто виступає дуже різко, Степана Хмару, інших відомих політиків і дисидентів. Але це абсурдна позиція, яка говорить про те, що «колегам» немає що сказати у відповідь. Вони дістають недолугі й смішні аргументи, які не є принциповими й послідовними до кінця. Та найголовніше те, про що ми із «Днем» говоримо від початку: хто довів Україну до олігархату й такого зубожіння.
На мою думку, «День» — одне з тих потужних видань, яке послідовно висвітлює проблематику України в усіх її проявах — економічну, культурологічну, політичну. Газета займає збалансовану, принципову позицію й не підіграє кланам, як це багато хто робить у сучасній журналістиці, що викликає нападки. На жаль, журналістське середовище не є консолідованим і монолітним, аби на чорне говорити «чорне», а на біле — «біле». Дехто з наших колег звідкись отримали «індульгенцію», щоб говорити від імені усієї журналістської спільноти або вважати себе святішим за Папу Римського — так не має бути. Якщо ви займаєтесь журналістськими розслідуваннями, порушуєте злободенні теми, то будьте ласкаві говорити принципово.
«У ПЕРЕВАЖНОЇ БІЛЬШОСТІ НАШИХ ЖУРНАЛІСТІВ ЗАЛИШАЄТЬСЯ «СОВКОВИЙ» МЕНТАЛІТЕТ»
Віктор ШИШКIН, перший генеральний прокурор України (1991—1993), суддя Конституційного Суду України (2006—2015):
— Якщо Сергій Лещенко — журналіст, він може спілкуватися з ким завгодно — хоч з самим сатаною. Але якщо він політик, він також може спілкуватися з ким завгодно, якщо в нього є доручення. Правда, Пінчук відноситься до тих антиукраїнських сил, які ніколи не були з Україною і робили все, для того, аби грабувати її. До цих сил слід віднести й його тестя Леоніда Кучму, руки якого заплямовані кров’ю Георгія Гонгадзе і, мабуть, не лише його. Тож у цьому разі спілкування із такою людиною не може бути дружнім, а лише в форматі з’ясовування відносин. Так, я можу підійти до Кучми і сказати, що він падлюка, або до Порошенка і сказати, що він колаборант.
Коли ж до газети «День» висуваються претензії за те, що вони розкритикували народного депутата, то скажу, що у переважної більшості наших журналістів залишається «совковий» менталітет. Коли люди є журналістами, тобто людьми вільної професії, вони кричать, що їм все дозволено. Коли ж вони переходять із вільної професії на державну, то починають кричати, що це втручання у приватні справи. Але має бути навпаки: якщо людина є журналістом, він вільний і може мати приватні справи. Якщо ж людина депутат або обіймає іншу публічну посаду, то він перестає бути вільною людиною — його можна і навіть зобов’язані критикувати, і тут немає на що ображатися. До того ж критика не може бути неправильною — неправильною може бути оцінка, але від неї можна захищатися. Якщо ти не хочеш бути під ударом — не ставай публічною особою. Єдине, що недопустиме для журналістів — це спотворення й видання неправдивої інформації.
ТЕПЕР НА ЗМІНУ СТАРОМУ «ВІДПРАЦЬОВАНОМУ» ОБСЛУГОВУЮЧОМУ ПЕРСОНАЛУ ПРИХОДИТЬ «НОВА ГЕНЕРАЦІЯ»
Сергій IВАНОВ, блогер:
— Я намагався дослідити феномен того, що дехто вважає період правління Кучми епохою стабільності. Ці люди забувають те, що саме за нього почали порушуватись фундаментальні права громадян. Саме за Кучми зміцнився і розквітнув інститут олігархату в Україні. Григоришин, Ахметов тощо, всі вони зайняли свої бізнес-позиції за Кучми. Як колишній співробітник правоохоронних органів, можу сказати, що в 90-ті роки, щоб «зачистити» луганське злочинне угруповання в інтересах донецького, була команда з самої гори. Тобто влада за часів Кучми, попри свою псевдоліберальність, насправді була абсолютно авторитарного характеру. Більш того, політика Кучми мала проросійський вектор. Не забуваємо, що, наприклад, на Луганщині за Кучми був призначений головою облдержадміністрації Олександр Єфремов, який возив гроші Кучмі, а область забезпечувала показники завдяки простим виконавцям, професіоналам, які у себе в кишені не мали й тисячної частини від того, що мав Єфремов. Тобто фактично Кучма давав можливість грабувати тим, хто був до нього лояльним. Для звичайного люду то був час зубожіння.
В суспільстві існує думка, що Пінчук є найбагатшою людиною в Україні. Насправді Пінчук просто є зятем Кучми. Він багато чого зробив для відбілювання репутації Леоніда Даниловича, зокрема й засобами впливу на журналістів. Громадськість радісно сприймає арт-центри, різні яскраві заходи, які організовує Пінчук. Він створює собі імідж мецената — бореться навіть зі СНІДом, тільки чомусь не бореться з російським агресором, адже не фінансує жоден український батальйон, на відміну від того ж самого Коломойського. Західні політики із задоволенням відвідують його заходи, навколо цих прийомів відповідно «годуються» багато журналістів. Все це створює тло для оманливого враження, що Пінчук, а отже, й Кучма, є позитивною персоною.
Тому головним олігархом в країні насправді є не Пінчук, а Кучма. Більш того, Кучма є «хрещеним батьком» українського олігархату. І це найстрашніше. Він заніс в Україну цей вірус зі всіма вадами, які формувались ще за радянських часів. Ще тоді формувалися касти недоторканих, в руках яких була зосереджена велика кількість грошей і влади. Інші вимушені були існувати на межі бідності. І ці принципи Кучма переніс в Україну. Для зміцнення своєї могутності він почав скуповувати політиків і журналістів. Тепер на зміну старому «відпрацьованому» обслуговуючому персоналу приходить «нова генерація» більш молодих політиків, які начебто асоціюються із чимось прогресивним. Їх почали скуповувати ще до того, як вони стали депутатами. Так працює ця система.
Вважаю огидним сам союз альма-матер того ж нардепа Сергія Лещенка — «Української правди» — з кланом Кучми. Нагадаю, що цей ресурс заснував Георгій Гонгадзе. І ми всі чули з «плівок Мельниченка», що саме Кучма давав наказ розібратися з журналістом. Можна дискутувати, чи був це наказ про безпосередньо вбивство Георгія, але те, що Кучма до цього вбивства причетний, — це факт. І фактом є те, що без тієї системи, яку вибудував Кучма, такого вбивства взагалі не могло відбутись. Це був наслідок його авторитаризму. До вбивства Гонгадзе причетні й Литвин, який з особистих мотивів підштовхував Кучму до відповідних кроків, і тодішній міністр МВС Юрій Кравченко. Олексій Пукач — це просто виконавець.
Напади тоді відбулись не лише на Гонгадзе, а й на Олександра Єльяшкевича та Олексія Подольського. Останньому «Українська правда», яка була заснована Гонгадзе, відмовила оприлюднити свій блог. До речі, вони й мені закрили блог.
Нещодавно дивився інтерв’ю Сергія Лещенка Наталії Влащенко, де він намагався виправдовуватися з цього приводу, але насправді просто уникнув відповіді на пряме запитання. І в мене в цьому плані навіть більше питань до самої Олени Притули (колишнього головного редактора «Української правди»). На «Українській правді» виходило безліч матеріалів із плашкою «за підтримки фонду Пінчука», тобто де-факто за підтримки Кучми.
Створились політико-олігархічні конгломерати, цілі сім’ї, які пов’язані й особистими стосунками, і матеріальними. Таким чином вони й тримаються на поверхні. На Кучму ніхто з них ніколи «наїжджати» не буде. Зокрема й нинішній Президент, який став олігархом так само за Кучми. Той же Льовочкін, який був колись помічником Кучми, у свій час надавав «Українській правді» ексклюзивну інформацію. Пінчук фінансував їхні книжки. Певний час серед спонсорів «Української правди» були Ахметов та Григоришин. Це кругова порука. Лещенко себе може позиціонувати на загал як завгодно, але за сутністю своєю він є «кучмістом», адже вигодуваний «молоком Кучми». Це гроші Кучми, це інформація, яку надавали люди Кучми. І зараз вони будуть створювати нову політичну партію, яка буде так само або орієнтована на Кучму, або робитиме все, щоб він при них не сів за ґрати. А сам Лещенко — це лише лялька, який є абсолютно несамостійним персонажем, що постійно ходить на Печерськ за порадами.
Саме тому наша політика — це така собі велика театральна вистава. Тому я й не вірю у всю цю «молоду генерацію» політиків, яким конкретні клани дають гроші на костюми, на перельоти, на участь в різних заходах за кордоном, на медіа-проекти, тобто годують порочним молоком. Я, наприклад, літав в Англію на запрошення уряду Великобританії. Коли літав в Єврокомісію, то було чітко написано, що це оплачує Єврокомісія. Це була їхня програма, а не ініціатива якогось приватного фонду. Фонд Пінчука має безліч горизонтальних колабораційних зв’язків з іншими фондами і вони вкладають гроші в розкрутку своїх людей.
Мені навіть здається, що коли була акція «Україна без Кучми», то справжніми й відвертими противниками Кучми були її прості учасники, а не ті, хто начебто стояв на її чолі. Адже зараз можемо побачити деяких тих лідерів акції в компанії Кучми, з посмішками та рукостисканнями. Вважаю, що змичка олігархів, журналістів та політиків, серед яких, зокрема, колишні журналісти і які нині організовують, до речі, вже нові партії, дуже небезпечна.
«САМЕ ПІНЧУК І ЙОГО ДРУЖИНА Є ОБРАНИМИ ПРЕДСТАВЛЯТИ ІНТЕРЕСИ КУЧМИ І ВИРІШУВАТИ ПИТАННЯ «СІМ’Ї»
Iгор ЛУЦЕНКО, народний депутат, «Батьківщина»:
— Для себе я вважаю абсолютно неприйнятним політичне чи громадське співробітництво з Віктором Пінчуком саме з тих міркувань, на яких наголошує «День» — він є зятем людини, яка розвалила нашу країну і вибудувала в ній напівтиранічний режим, який сам себе відтворює. Сьогодні очевидно, що саме Віктор Пінчук і його дружина є обраними представляти інтереси Леоніда Кучми і вирішувати питання «сім’ї», яку той створив.
По-друге, свого часу я працював в «Українській правді» і вважаю показово неприйнятним для себе будь-які приязні контакти з Пінчуком, оскільки він до сих пір «відмазує» свого тестя від причетності до вбивства засновника «Української правди».
Саме з цих двох причин контакти із Пінчуком не можуть мати місце. Звісно, якби щось сталося і він змінив свої погляди, то, можливо, у питаннях співробітництва для захисту країни це можна було б уявити. Але він не займався захистом країни і свого часу був до цього абсолютно індиферентний. Це класичний зрадник, якого потрібно найскоріше покарати.
Безумовно, сьогодні Віктор Пінчук дуже активно впливає на українську політику й економіку. Він є активним суб’єктом політики, веде переговори та домовленості з різними політичними силами, а саме завдяки наявності у нього ЗМІ. Олігарх використовує свої медіаресурси як політичну валюту, якою він розплачується практично з усіма, і таким чином залишається у вищій лізі політики. Крім того, в нього є потужні інтереси в металургійній галузі. Особисто мені відомі факти «лобіювання» його інтересів з боку певних персон. Тож якщо хтось говорить, що Пінчук втратив політико-економічний вплив, то він помиляється або просто кривить душею.
Взагалі для спілкування із будь-яким олігархом мають бути якісь дуже серйозні причини. Так, в квітні 2014 року я познайомився із Ігорем Коломойським на ґрунті захисту Дніпропетровської області, але з тих пір я його не бачив. Так само з Григоришиним потрібно було вирішити питання безпеки й оборони, оскільки саме він міг теоретично донести до Президента дуже термінову інформацію. Свого часу в 2014 році також потрібно було передати певні месиджі Рінату Ахметову у період, коли відбувалися військові події в Маріуполі. Світських бесід як таких у мене з олігархами немає, і я вважаю, що до них потрібно застосовувати досить жорсткі економічні санкції.
