Іґнацій Карпович (1976) — один із найяскравіших сучасних письменників Польщі. Лауреат премії «Паспорт «Політики» (2010) за роман «Баладини й романси», чотирикратний фіналіст конкурсу на головну літературну премію Польщі NIKE — за романи «Жести» (2009), «Баладини й романси» (2011), «Кістки» (2014) та «Сонька» (2015). Останній роман вже перекладено кількома європейськими мовами, а нещодавно він з’явився й нас у перекладі Остапа Сливинського, у видавництві «Комора». Саме з такої нагоди Ігнацій Карпович відвідував цьогорічний «Книжковий Арсенал». У центрі сюжету «Соньки» — доля дівчини з польсько-білоруського прикордоння, одного з куточків Підляшшя (розказана «столичному» драматургу Ігору, який насправді виявляється родом із цієї ж таки Білосточчнини): в окупованому гітлерівською армією селі Сонька закохується в німецького офіцера, і за цю коротку взаємну любов їй доводиться платити усе життя... «День» вирішив поговорити про польські «креси», забуті кохання Другої світової війни та приватну історію.
— Звідки виникла ідея розповісти таку історію польсько-білоруського прикордоння?
— Від свого дядька, художника Леона Тарасевича, я почув, що «у нас у селі була така жінка, котра мала під час війни роман з німцем», це і був початок історії «Соньки». З прототипом я не познайомився, не хотів майже перед смертю запитувати її про минуле, мені це здалося неетичним. Оскільки, я сам зростав у селі, то добре знаю, як реагують малі спільноти на будь-який відступ від загальних норм. Я був здивований, що Соньці дозволили дожити до старості. І тоді я замислився, як могло виглядати її життя. Крім того, мене захоплює польсько-білоруське пограниччя і серединна форма ідентичності людей — наприклад, мої діди-бабусі не відчувають себе ані поляками, ані білорусами, а про себе говорять, що вони «тутейші», «свої», або «звідси».
— У вашій книжці характерно окреслена тема «дикого Сходу» — хаотичної природи, магії, звичаїв східного польського прикордоння. Вочевидь, це не нова тема для польської літератури, але цікаво почути, що ви про це думаєте.
— У нас часом видають романи, в яких ідеться про Підляшшя, наприклад, чудова книжка «Півонія. Німота. Голоси» Кшиштофа Ґедройца, але вони не пробиваються до літературного мейнстриму. Практично це вдалося років десять тому Редлінському і його книжці «Конопелька», отож «східність» моєї «Соньки» в контекстах згадок про неї в головних медіа стала чимось абсолютно новим і свіжим.
— Другу світову війну ви показали на популярній зараз хвилі «приватної історії». Чи може приватна історія, на вашу думку, розв’язати проблемні історичні питання, непорозуміння?
— Ні. Такі проблеми неможливо розв’язати знизу, з перспективи окремо взятої людини. Однак розповідання таких «приватних історій» має сенс, бо показує абсурдність кожної війни, нехай навіть і «справедливої». Будь-яке насильство є злом, і це зрозуміло не зі статистики, скільки осіб загинуло, а саме на рівні окремих людей, одиниць.
— Якою була реакція на вашу книжку польських критиків? На що вони звернули увагу в першу чергу?
— Загалом роман сприйняли позитивно, часом навіть ентузіастично, наприклад, професор Ришард Козьолек написав такий по-справжньому величезний, ентузіастичний есей до часопису Ksiazki, найбільшого польського літературного журналу. Звичайно медіа правої орієнтації обурилися з приводу не-польськості головної героїні і з приводу того, що автор не таврує її роману з ворогом. Так само декотрих польських білорусів обурила недостатня білоруськість тієї-таки героїні.
— У своєму вступі від перекладача Остап Сливинський пише про табуйовану тему — самосуди над жінками, в яких були стосунки з нацистами. Як це було в Польщі? Як ця тема давалася під час писання книжки?
— У Польщі, чи, точніше, в польській літературі, тема «чорного роману», як це в нас зветься, не надто розповсюджена, що не означає, ніби історій про романи з ворогом не було. Просто вони частіше стосувалися давніших часів, наприклад, якогось із польських повстань. Цікавим вийшов репортаж Ірени Моравської «Як я викрала Емілію з Калабрії від злої пані». Там позашлюбна дитина війни, зла пані із назви книжки, принижена та упосліджена, сама стає потворою, яка кривдить інших людей.
— Іноді мені здається, що «Сонька» — це роман-епітафія, історія, яка приносить полегшення для героїні, для читачів. Може, було якась реакція від читачів, які знали подібні історії? Взагалі цікаво було б дізнатися про відгуки...
— Після виходу «Соньки» в мене було багато авторських зустрічей, і часто після завершення до мене підходили читачі та розповідали про «свою Соньку» — жінку, яка жила з окупантом. Виявляється, по всій Польщі були такі «Соньки», і завдяки моїй, підляській, в якийсь спосіб вони були згадані. Звісно, ці розмови були надзвичайно зворушливими.
— Нещодавно ви побували в Україні, в Києві. Як вам тут? Що здивувало, потішило, обурило? Підтвердило чи зруйнувало стереотипи про нашу країну і місто?
— Київ мене вразив, хоч я й небагато встиг побачити, але, напевно, ще до нього повернуся. Захоплювала Києво-Печерська лавра, архітектурно геніальний готель «Салют», у якому ми жили, але найбільше враження на мене справила монументальна соціалістична архітектура. Виявляється, вона може бути гарною, і плин часу робить її тільки ще гарнішою. Ну, і ще Київ вразив мене зеленню.