Київська «Арсенале» добігає кінця. Тепер, після того як було, нарешті, встановлено всі заплановані інсталяції, проведено більшу частину запланованих концертів, перформансів, лекцій, майстер-класів і відбулася минулого тижня «Ніч Арсенале», настала пора підбивати підсумки.
ТЕМА
Бієнале починається з контрасту: у дворі «Арсеналу» — золотий надувний лотос корейського модельєра Чой Джонг Хва, на дальньому майданчику — статуї скіфських баб, всередині, ліворуч, на початку основної експозиції — нова серія фотографій Бориса Михайлова «Промзона». Так усе тут і відбувається: між кітчем і радикальністю, між авторською догідливістю перед публікою і авторською ж безкомпромісністю, між атракціоном і відмовою від останнього. Це не нові опозиції, однак вперше явлені у Києві з таким розмахом. Тема всієї бієнале була сформульована так само дуалістично, настільки ж ефектно, наскільки й загально — «Найкращі часи, найгірші часи. Відродження та апокаліпсис у сучасному мистецтві» — і дозволяла, таким чином, підібрати будь-які твори. Далі — погляд на найцікавіші з них.
ІНФЕРНО
Звісно, характеристика «апокаліптичний» у першу чергу асоціюється з чимось похмурим і масштабним водночас. Це, в першу чергу, про «Голови зодіака» знаменитого китайського арт-дисидента Ай Вейвея. 12 бронзових голів тварин із китайського гороскопу — зібрання масивних і недобрих створінь, у якому невідомо хто страшніший — дракон, розлючений півень чи заєць із вишкіреними людськими зубами. Ай Вейвей зробив дуже неоднозначний жест: адже «Голови» — це точне відтворення статуй, зроблених європейськими скульпторами у XVIII столітті для водного годинника, збудованого для імператорських Садів досконалої ясності в Пекіні. По-західному брутальна робота, створена (відтворена) китайським репресованим художником, котрий ріс і формувався у богемних районах Нью-Йорка, — це дійсно відродження і апокаліпсис водночас.
До речі, саме «Голови», а не кітчова позолота Джонг Хва могли б стати ідеальною вступною інсталяцією «Арсенале». По-перше, у всьому світі ці скульптури встановлюють саме довкола водойм — адже вони і зроблені як репліка водяного годинника. По-друге, така інсталяція на вході спрацювала б як належно оцінений міжнародною спільнотою публічний жест на підтримку автора «Голів» — адже Вейвея постійно переслідує китайська влада через його політичні переконання і дисидентську діяльність.
Апокаліпсис харків’янина Бориса Михайлова у новій серії «Промзона» — індустріальний. Це до болю і до засліплення знайомі цехи, стіни, труби. Михайлов, утім, обирає такі ракурси, що у цілковито буденному матеріалі з’являється інакша якість — згадуються як світлини Родченка, так і загалом експерименти футуристів і кубістів. Все це гнітюче залізо набуває рис майже абстрактних: найгірший час промислової антиутопії і найкраща мить естетичного перетворення тут поєднані точно.
Три інсталяції французького класика Луїз Буржуа побудовано на одному й тому самому принципі: обмежений простір, що замикає в собі певні артефакти. Так, «Дірка від кулі» (1992) — це металеві рати, скло, написи на протилежних боках «Страхи змушують світ обертатися» і «Що змушує обертатися ваш світ?», всередині — три округлі структури, схожі на пошкоджені дерев’яні яйця або на прострілені черепи. «Клітка (Чорні дні)» (2006) — висока кругла металева клітка з гострими, майже в’язничними ѓратами і з набором різних форм без людей. Крихітний стільчик під скляним ковпаком, підвішені до стелі предмети одягу, флакончик парфумів, дві чорні кулі — попри всю герметичність, ця композиція містить в собі оповідь, показує долю, назавжди заѓратовану в манежі «чорних днів». «Підозрюваний №2» — це вже справжня камера чи кімната для допитів, окреслена важезними металевими стінами-дверима, серед них стоїть дитячий стільчик, над яким на рівні голови того, хто мав би там сидіти, зі стіни визирає кругле дзеркало. Глядач, що заходить у цей загін, бачить свої ноги, які «розглядає» ця голова-люстро. Тут — і символічна оптика репресованого дитинства, в якому доросле «наглядати і карати» править за форму життя, і символіка тюрми, де ув’язнений/допитуваний цілковито беззахисний, незмірно менший, аніж той, хто заходить до катівні. Всі три роботи є вражаючими метафорами неволі, а загалом залучення Буржуа є однією з удач кураторів «Арсенале».
Атмосфера химерного і тривожного сновидіння притаманна «Після сну» (2011) японки Чігару Шіоти. Простір залу заповнений протягненими у всіх напрямках чорними нитками, для глядачів залишено тільки вузький прохід; у глибині цього прямолінійного павутиння висить кілька довгих білих суконь: робота настільки візуально приголомшлива, наскільки і страшнувата; хаос виходу з глибин сну на поверхню денної свідомості відчувається тут майже на дотик.
Брати Чепмен (Великобританія) з властивою їм постмодерністською легковажністю зрозуміли апокаліпсис як Луна-парк, наставивши банькатих чорних манекенів у есесівських мундирах зі смайликами замість свастик на рукавах. Кумедно — не більше: коштовна карикатура не створює тої додаткової культурної вартості, котра притаманна найкращим композиціям основної програми. Наприклад, китаєць Сонг Донг за основу «Мудрості бідних» (2005—2012) взяв для роботи мотлох, котрий його мати накопичувала десятиріччями. Скомпонувавши ці старі газети і ліжка, дзеркала і тумбочки та ще силу-силенну зношених предметів, які у побуті майже не помічаєш, він вибудував окремий світ, сама антиестетичність якого породила окремий стиль — по-своєму поетичний і інфернальний водночас.
Окрім цих вельми різних творів, апокаліптичність або лейтмотив найкращих/найгірших часів в основній експозиції не відстежується. Єдиний спільний знаменник — рівень таланту або оригінальність задуму.
ВІДЕО
Відеоробіт на «Арсенале», як і на будь-якому великому вернісажі, чимало. Здебільшого це безсюжетне напіваматорське документування авторських акцій або вправи з імітації тих чи інших кіножанрів. Дійсно вдалих робіт мало. Російська група АЄС+Ф у п’ятиканальній інсталяції Allegoria Sacra, де різноплемінні пасажири ніяк не виберуться з умовного аеропорту, здійснила героїчну спробу подолати відеоартистське аматорство і натомість отримала гламурний відеокліп під пафосну музику: найбільше це схоже не на картину суспільства, а на анімовану картинку з модного журналу, необов’язкову для пильного розгляду.
Гонконгський дует MAP Office (Лоран Гутьєррес і Валері Порте) у «Печі з соломи» взяв за основу доволі традиційну паралельну проекцію двох візуальних рядів, змонтованих із класичних радянських і західних фільмів переважно про село і селян, однак знайшов гарну форму, побудувавши для перегляду спеціальну хатинку з пресованої соломи, умовно схожу на сталінський палац. Це, звісно, атракціон, як трапляється скрізь і поряд, однак атракціон продуманий та інтелектуально завершений.
Два справжні шедеври створені відеохудожниками з цілковито різним мисленням, з різних країн, ба навіть цивілізацій.
Китаєць Янг Фудонг фільмує зазвичай на плівку 35 мм і вже потім переводить матеріал у виставковий формат. «Іде нічний чоловік» (2011) — потік образів свідомості середньовічного воїна, котрий перебуває поміж небуттям та життям посеред зимового пейзажу. Лицар і дивні створіння, схожі чи то на акторів потойбічного театру, чи то на лисиць-перевертнів з китайської міфології, співіснують в одному краєвиді і при тому у реальностях, що не перетинаються. Це заворожливе відео, в якому, втім, окрім суто медитативної уповільненості, є своя драматургія. Рідко коли можна побачити настільки досконале поєднання поезії та відео; інакше, ніж візуальною поемою, «Нічного чоловіка» не назвеш. Хотілося б, аби хтось взяв на себе клопіт представити в Україні якнайповнішу ретроспективу Фудонга.
Американець Білл Вайола — найбільш визначна постать відеоарту. На «Арсенале» представлено його «Пліт» (2004). Вайола зазвичай працює з водою і з дуже уповільненою зйомкою. На відео — група людей різних статей і соціальних станів, вишикувана згідно з законами класичної композиції. В кожного свій характер і своя драма. Раптом із двох боків обрушуються потужні потоки, хвилі води і змішують дев’ятнадцять маленьких драм у одну велику. Поле асоціацій тут нескінченне — від хрестоматійного «Плоту медузи» Теодора Жеріко до хроніки вуличних демонстрацій, так само найширший емоційний діапазон — починаючи з любові й закінчуючи розпачем. Це відео можна переглядати знову і знову, його смислова ємність така ж, як у, наприклад, класичного полотна. Власне, сам Вайола набагато ближчий до великого живопису минулого, аніж до сучасного «відеоарту», тільки замість пензля у нього камера.
ОПОВІДЬ
Гамлет Зінківський (Харків) завжди прагне розказати історію у будь-яких роботах, його творчість підкреслено наративна. «Наодинці» — це велике панно з малюнків і написів, зроблених кульковою ручкою на однакових аркушах паперу, щоденник, де внутрішнє і зовнішнє майже нерозрізнювані, і навіть граматичні помилки і банальності є органічними у смішному і сумному життєписі.
Наративність так само притаманна творчості Ольги Чернишової (Москва). Кожна з її майстерних графічних робіт — це мікроісторія про людину у пошуках захисту: «Людина, захищена лавкою», «Людина, захищена калюжею», «Людина, захищена книжкою» тощо. Чернишова — прекрасна рисувальниця, однак, окрім досконалої техніки, їй вдається чітко передати характер і ситуацію, відбити цілу долю кількома розчерками.
При всій несхожості роботам Олександра Чекменьова (Луганськ—Київ) із циклу «Переможці» також притаманна оповідальність, правда, інакшого штибу. Він фотографує українських ветеранів Другої світової війни, одягнених у парадні мундири, з повними наборами нагород на грудях, відверто позуючими, але... у їхніх небагатих помешканнях, серед далеко не святкового побуту. Контраст між блиском нагород і напівзабуттям та бідністю — лише верхній шар. Об’єктив Чекменьова вихоплює так само безліч надзвичайно яскравих, характерних подробиць життя «Переможців». Смішна картинка на стіні, банка молока на столі, «тропічні» фотошпалери, рядок кукурудзяних початків за спиною... Чекменьов дає цим людям те, чого не здатні дати жодні політики, чиновники, а також менш чутливі фотографи (журналісти, письменники тощо) — повагу. Без впадання у сентименти, він показує їхнє життя об’ємно, з його гіркими і світлими боками; у цих портретах — гідність і гумор, не приниження і не поблажливість.
НАШІ
Загалом вітчизняне сучасне мистецтво на «Арсенале» представлено широко — так, все крило на другому поверсі відведено під спільний українсько-польський проект. Девід Елліотт намагався об’єднати під одним дахом три покоління наших художників, однак нема де правди діти, спільне і у старих, і у молодих — гострий брак ідей. Вітчизняний вивід постмодернізму остаточно вичерпав себе, однак митці вперто намагаються видобути бодай щось на цьому спустошеному рунті. Прикметно, що тих, хто має що сказати, складно класифікувати за усталеними ознаками. Михайлов і Чекменьов — цілковито різні художники. Графічні оповідання Зінківського не мають нічого спільного з перформансами київського угруповання Р. Е. П. — дотепники найняли ансамбль фольклорних музикантів, котрі під традиційний акомпанемент співали з аркуша перелік відомих скандалів у світі мистецтва за останні роки (!). Наші митці згасають у великих компаніях, а квітнуть поодинці. І це обнадіює.
МЛИНЦІ КОМОМ
Як і будь-яке велике починання, тим паче в цій країні, «Арсенале» мало деякі звично українські вади. Одне з хибних рішень — ціни на квитки. Автор цих рядків приходив у «Арсенал» у різні дні (вихідні і робочі), в різний час доби і бачив незмінно порожні зали. У країні, де статки більшості людей невеликі, тим паче у Києві, де таких само чи схожих художників можна подивитися безкоштовно у центрі Пінчука, брати 80 гривень за вхід надто ризиковано, що довели, власне, самі організатори, влаштувавши «Ніч Арсенале» з квитками по 20 гривень. Результатом стала кількагодинна, майже кілометрова черга. Люди з «арсенальського» офісу кивають на те, що, мовляв, якби знайшовся гарний спонсор, вони б із радістю встановили прийнятні ціни. Питання — що краще: коли публіка купує 100 квитків по 80 гривень чи 1000 по 20 — лишається риторичним.
Що ж до спонсорів, то їхню увагу до мистецтва можна лише вітати, однак не від хорошого життя перед входом на мистецький вернісаж з’являється ресторан з репертуаром рівня «Камеді-клаба». Тут не вина — тут насправді біда. Незважаючи на моду на сучасне мистецтво, фінансувати його наші свіжоспечені капіталісти не поспішають, в тому числі через правовий хаос в державі, — тож доводиться шукати підтримки деінде.
Хотілося б, щоб це не сприймали як причіпки до дрібниць: саме тому, що бієнале у нас єдина, хотілося б, щоб вона була кращою.
ВСЕ Ж ТАКИ
У «Мистецького Арсеналу» вийшло. Всі ці два місяці у Києві діяла найбільш представницька міжнародна виставка сучасного мистецтва за всю історію Незалежності. Дуже хочеться, щоб вона відбулася через два роки з не меншим розмахом. Хорошим поштовхом для розвитку було б введення змагального стимулу — призів принаймні для вітчизняних учасників.
Найгірші часи ми бачили. Хочеться побачити найкращі.
