Неювілейні роздуми театрознавця... Шкода, що в нашій державі культура — на останньому місці. І по фінансуванню, і за законодавством, і в головах можновладців, і навіть пересічних громадян. Ну, з електоратом більш-менш зрозуміло. Досліджено, що в усі часи в усіх усюдах у театр ходили і ходять приблизно десять відсотків населення. Крім стародавньої Греції — тоді в театр примусово водили навіть злочинців, для перевиховання. А рівень нашої загальної культури бачимо по колотнечі у Верховній Раді. Гидко дивитися. Важко зрозуміти. Я не за цирліх-манірліх, але ж треба поважати людину і цінувати унікальності.
Ось нещодавно почали впроваджувати в театрах контрактну систему (знайшли час!). Це щоб і собою до Європи дорівнятися. Хороша справа, в Європі плідно працює, ротація мистецьких кадрів освіжає, омолоджує творчу кров. Та Європа скільки століть до цього йшла! Музикою виховувала народонаселення, танцями формувала культуру тіла дітлахів, шукала (і знаходила) матеріальну, фінансову, юридичну інфраструктуру галузі. А у нас?
Щоб налагодився кровообіг в організмі сценічного мистецтва, має статися чимало принципових змін у цій сфері. Влада — від великої до місцевої — мусить усвідомити потребу тих десяти відсотків народу в театрі. За ними потягнуться інші. Митці мусять мати гідну винагороду за свою нервово виснажливу працю, щоб не розтринькувати свій талант на підробітки, не здешевлювати душу, яка є знаряддям їхньої праці (а хто з пересічних трудівників це розуміє?). Театри повинні мати власний житловий фонд досить великого метражу недалеко від театру, без права його приватизувати, що могло б забезпечити ротацію кадрів. А ще — проблеми мистецької освіти, критики-аналітики, реклами, менеджменту... Врешті, в тій конкурсній системі — а судді хто? Хто вирішуватиме, кого на кого обміняти? Критерії? Умови? Корупція? Професіоналізм? Моральність? Дай, Боже, щоб все було гоже...
Пробачте, Едуарде Марковичу, що, замість привітати Митницького з красивою датою творчо-насиченого життя, я чіпляю проблеми нашої з Вами спільної життєвої ниви. Хвилююся. Дуже. Бо з Вами мусять укладати (чи не укладати) отой контракт.
А власне, хто такий — той Митницький, щоб із ним панькатися? Режисер. Автор легендарних, пам’ятних для багатьох вистав. Одна «Варшавська мелодія» чого варта! Ставить і сьогодні, рухаючись у засобах виразності разом із часом. А починав і в «народному театрі», й на українському радіо. Більше тридцяти років тому створив у Києві Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра, провів його через безпритульність до перебудови кінотеатру «Космос»у сценічне приміщення з малою сценою. Очолював Київську російську драму, ставив у інших містах України, Росії, Литви та інших. Мав і там чималий успіх.
«Лівий берег» сьогодні один із кращих театрів Києва! На його базі професійно виросли у провідних режисерів нашої держави учні Е.М. Митницького, студенти Київського національного університету ім. І. Карпенка-Карого. Процес триває — молоді актори та режисери, учні професора, нині грають і ставлять у Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Що дає підстави твердити: існує «Школа Митницького». Поняття «школи» рідкісне в мистецтві (і в науці). Її виникнення й існування обумовлюється наявністю вчителя, яскравої мудрої особистості, майстра, здатного передати свою майстерність, свої мистецькі та світоглядні принципи наступним поколінням.
Режисерська і педагогічна основа мистецької особистості Едуарда Митницького спирається на виявлення в драматургії найтонших психологічних зв’язків і мотивацій персонажів, а як митець-мислитель він сповідує «критичний позитивізм», я б так сказала. Йому болять негаразди сучасної дійсності, але він вірить в людину, в її красу і творчу силу. Вірить в Україну. Працює для неї, заради неї.
Едуард Маркович плідно працює з драматургами, вміє розкрити талант актора, уважно ставиться до професійної критики, довіряє молоді. Цінує і береже старше покоління і колектив у цілому — цехи, адміністрацію, акторів. Сміливо надає можливість зреалізуватися новим іменам у всіх сферах сценічного мистецтва.
То, власне, хто такий Едуард Митницький? Одне слово — Будівничий. Їх так мало! Це така рідкість. Цінуймо їх! Бережемо!
Валентина ЗАБОЛОТНА, театрознавець
«МАЙН КАМПФ, АБО ШКАРПЕТКИ В КАВНИКУ» — ПРО ЗАРОДЖЕННЯ ФАШИЗМУ Е. МИТНИЦЬКИЙ ПОСТАВИВ ЩЕ В 1995-му, АЛЕ Й ДОСІ ЦЯ ВИСТАВА ДУЖЕ АКТУАЛЬНА. НА ФОТО: ВОЛОДИМИР ГОРЯНСЬКИЙ У РОЛІ ГІТЛЕРА Й АНАТОЛІЙ ЯЩЕНКО (ГЕРЦЕЛЬ) / ФОТО ЄВГЕНА ЧЕКАЛІНА
«День» від щирого серця вітає Едуарда Марковича з ювілеєм. Бажаємо аншлагів у театрі, цікавих постановок, вдячних учнів і глядачів, здоров’я і щастя.
Едуард Митницький читає нашу газети з першого випуску — а це, між іншим, 20(!) років — не пропускає жодної фотовиставки. Ми вирішили погортати підшивку «Дня» і вибрати кілька цитат з інтерв’ю режисера (де він говорить про найголовніше — сучасний театр), які були надруковані у різні роки.
«...Життя людства невичерпно, на кожному витку історії воно видозмінюється. І це повинні вивчати не тільки соціологи, а й художники. Тому театр, напевно, все ж повинен розщеплювати людину і пред’являти такі художні комбінації, щоб навіть самого прагматичного і байдужого змусити відчувати. Говорити про те, як влаштована людина, — ось призначення театру
* * *
Радянська влада сформувала у мистецтві брехню, яка називалася соціалістичним реалізмом. А зараз взагалі влада нічого не формує. Мистецтво формується саме. Але як мистецтво може сформуватися зараз? Люди хочуть розважитися і втекти від проблем. Тому що мистецтво проблеми не вирішує. І держава не вирішує! Проблеми залишаються. Треба від них хоча б сховатися.
Театр — захоплення людини, яка на кілька годин занурюється в інший світ, сприйняття якого залежить від сили уяви самої людини. Вплив театру трансформується в якусь іншу якість, може бути, в наступних поколіннях, у загальнокультурному контексті. Культурна спадщина передається незримими шляхами — культура сприйняття, культура мислення, культура почуттів. Зрештою, світ не такий страшний, коли є театр...
* * *
Театр — такий, яке життя навколо. Він — похідний від життя, він ніколи не повертав його, не редагував і не змінював його, це — за межами можливостей театру, та й мистецтва в цілому
* * *
В усі лихі часи люди пов’язують свої надії з театром: вони прагнуть почути правдиве слово, або пережити пристрасті чужого життя, або відчути мистецьку насолоду. Адже глядач — співучасник творчості, тільки він із другого боку рампи. Тому театр — це схованка для людини; він допомагає утримати рівновагу, стає душевною підтримкою, яка так необхідна людині. Таке сховище, я певен, закликає театри до серйозної відповідальності
* * *
Кожна формація модернізує проблеми, але вони схожі майже як близнюки... Стан справ у суспільстві, державі, у світі вже не може не впливати на мистецтво. Адже ніколи мистецтво не формувало владу. Це влада формує мистецтво — відображаючись у ньому
* * *
Газета «День», як жодне видання, як і раніше, попри всі пертурбації в соціумі, відрізняється орієнтацією на широку просвіту людей, аналіз проблем і явищ, їхню кваліфіковану різносторонню оцінку. Природно, як жодна інша рубрика, привертає увагу розділ «Культура» своїми авторами, матеріалами, етичними позиціями. Окремо потрібно зазначити, що видання пам’ятає, що в Україні живуть не тільки політики й шоумени, але й філософи...
* * *
«День» — багатовекторний голос України! Загальнодоступний, політично об’єктивний і переконливий
* * *
Це оптимістична газета, навіть коли говорить гірку правду... «День» несподівано схуд, його мініатюрність виглядає елегантно, але незвично. Всі, в кого день починається «Днем» — розуміємо, що «День» вкрай життєдайний орган у нашому житті»
