Нещодавно на малій батьківщині класика в Смоленську відбулася наукова конференція «Епоха Глінки. Музика. Поезія. Театр», присвячена 155-річчю з дня його смерті та 170-річчю прем’єри опери «Руслан і Людмила». Головною сенсацією симпозіуму стала презентація книжки «Старнствия Глинки. Путешествие на Пиренеи, или Испанские арабески» українських дослідників, музикознавців Сергія Тишка та Галини Куколь.
До речі, Сергій Віталійович є основоположником жанру культурологічного коментаря, що його у літературознавстві колись започаткував Юрій Лотман своєю відомою працею про «Євгенія Онєгіна» Пушкіна. Перші дві книжки, присвячені українській та німецькій подорожам Глінки, були написані Сергієм Тишком у співавторстві із Сергієм Мамаєвим — київським істориком, який передчасно пішов з життя, і мистецтвознавцем (про них «День» писав 28 березня 2001 р. і 30 січня 2003 р.). Третій, іспанський том, присвячений пам’яті Сергія Мамаєва.
Понад десять років тому Сергій Тишко, будучи доктором мистецтвознавства і професором Національної музичної академії України, створив і очолив кафедру теорії та історії культури. Свої знання досвідчений педагог передає численним студентам, аспірантам і докторантам кафедри. Та навіть нині, через 12 років після виходу друком першої, української частини «Странствий Глинки», всі три дослідження залишаються тією вершиною в жанрі культурологічного коментаря, підкорити яку поки що не вдалося нікому!
«День» попросив Сергія Тишка поділитися таємницями наукової «кухні», специфікою роботи з першоджерелами (в даному разі — автобіографічними «Записками» Глінки).
«МІЖ НЕБОМ ФАНТАЗІЇ ТА ДНОМ ФАКТУ»
— Сергію Віталійовичу, в чому відмінність вашої роботи від традиційної музикознавської монографії? У чому специфіка?
— Одна річ — порядок дій, власне, технологія, методика дослідження. Інша — підхід до матеріалу. Так от, підхід до матеріалу в жанрі культурологічного коментаря передбачає, що тут не потрібно нічого «висмоктувати з пальця»: вигадувати концепцію і накладати її на події і твори, давати музикознавчі оцінки. Тут — влада факту, феномену. Потрібно просто знайти ракурс і описати факт. При цьому трактувати його якнайширше, спираючись на відомості з історії, культурології, географії, мистецтвознавства та інших наук. Описати так, щоб це і тобі самому було цікаво, й читачеві. І щоб не розходилося з істиною! Щодо методики роботи, то починається вона з тексту «Записок» Глінки. В академічному виданні (йому вже близько сорока років) містяться непогані коментарі, але їх недостатньо. Я ознайомлений не лише з опублікованим варіантом «Записок», а й з автографом, що зберігається в Петербурзі. Завдяки автографу вдалося зробити кілька істотних уточнень. Приміром, в академічному виданні читаємо: «Не стану описывать Гранаду-Альгамбру». Дивлюся в рукопис, а там такого немає! Замість цього: «Не стану описывать градок Альгамбру». «Градок», як відомо ще з київських літописів (попутно звертаюся до відповідної літератури), — відома назва укріплення, укріпленого містечка, фортеці, замку, що розташований дещо відокремлено від міста. Так само було з Альгамброю, яка за часів Глінки вважалася передмістям Гранади. За рукописом нам вдалося відновити кілька таких моментів.
— На вашу думку, що правильніше з погляду культурології — висунення сумнівної гіпотези чи мовчання?
— Усі гіпотези в чомусь сумнівні. Якщо гіпотеза коректна, виправдана, краще її висунути. Без фантазії тут не обійтися. У книжках про Глінку ми постійно плаваємо між небом фантазії і дном факту. Якщо цього «коливання» немає, а є лише факти, то робота виходить надто вузькою, спрощеною. Якщо ж присутня лише фантазія, все розчиниться в певній невизначеності, якої сила-силенна нині в Інтернеті. Усі знають, як люди полюбляють «фантазувати»...
— Три книжки про Глінку — українську, німецьку та іспанську — ви писали у співавторстві. Перші дві — з мистецтвознавцем Сергієм Мамаєвим, третю — з музикознавцем Галиною Куколь...
— Робота у співавторстві — це робота в діалозі. Потрібно, щоб тебе хтось слухав, віддзеркалював твої думки, але і щоб ти когось чув і було постійне спілкування. Це складніший процес, аніж «апробація» матеріалу. Тут слід віддати належне Інтернетові й електронній пошті та пошуковим системам, що додаються до нього. Мій нинішній співавтор Галина Віталіївна Куколь живе в Німеччині, працюємо частіше листуючись, але нерідко і за особистих зустрічей. Починаємо з приміток, з яких народжується матеріал для узагальнень. Текст одного коментаря може переходити із рук у руки по кілька десятків разів. Ми правимо одне одного, ставимо одне одному запитання. Звісно, шукаємо матеріал скрізь, де він може бути. На щастя, про Іспанію багато хто писав. Наприклад, письменник Олександр Дюма перебував в Іспанії одночасно з Глінкою, але недовго, лише місяць-півтора. Також одночасно з Глінкою близько трьох місяців був Василь Боткін, а Проспер Меріме — трохи раніше. Теофіль Готье — одночасно (але недовго!). Ми спиралися на їхні подорожні нотатки про Іспанію. Також ми мали в руках 900-сторінковий англомовний путівник Річарда Форда по Іспанії, романтичний за духом, написаний з англійською іронією і з раціоналізмом, майже одночасно з піренейською подорожжю Глінки. В остаточному тексті нашої книжки видно лише верхівку айсберга, велика кількість матеріалу відсіюється.
— Чи вам, українському дослідникові, що мешкає в Києві, було би простіше працювати, якби ви мешкали ближче до джерел?
— Безперечно, прямі зв’язки допомагають в таких дослідженнях. Але не можу сказати, що київська прописка ускладнила нашу роботу. До речі, іспанські музикознавці цікавляться Глінкою і видали дивовижну книжку, в якій опубліковано «Іспанський альбом» Глінки з коментарями. Ми посилаємося на це видання, цитуємо його. Але якщо Іспанію вони знають краще від нас, то Глінку вони не можуть знати так добре, як ми. До речі, першу книжку, про Глінку в Україні, було перевидано коштом Російського культурного центру...
«ХОЧЕТЬСЯ, ЩОБ «РУКОПИСИ НЕ ГОРІЛИ»
— Хто нині на батьківщині композитора серйозно займається його творчістю?
— Статті гарні з’являються, а ось монографій після двотомника Ольги Левашової 1987-1988 рр. було дуже мало. Олена Фролова працювала з рукописами Глінки в Берлінській бібліотеці. Ми її запрошували до Києва, публікували її статті. У Смоленську Надія Девериліна видала листи матері Глінки, які збереглися на Смоленщині, — з чудовими коментарями (сам я двічі був на малій батьківщині Глінки, брав участь там у конференціях, заїжджав до Новоспаського). Вона ж у співавторстві видала книжку про родовід Глінки, про те, як цей польський рід адаптувався на російських теренах. Олена Петрушанська зовсім недавно написала досить цікаву ілюстровану книжку про Глінку в Італії.
— Ви займаєтеся Глінкою вже понад десять років. Як ви прийшли до цієї теми?
— Наприкінці 1990-х я перечитав новели та оповідання Германа Гессе і виявив у них певну спільність світосприйняття, побудови сюжетів, інколи навіть алюзії до гофманівських сюжетів. Окрім того, ще раз перечитав «Крейслеріану» Гофмана і подумав, як було б добре її прокоментувати, навіть придумав назву для книжки — «Нотатки на полях «Крейслеріани»». Це, звичайно, був би коментар, неодмінно пов’язаний з музикою, — адже зрозуміло, наскільки «музичними» є тексти Гофмана і Гессе! Потім виникла думка: чому неодмінно «Крейслеріана»? Одного дня мені потрібно було уточнити щось для консерваторної лекції про Глінку, я в черговий раз відкрив його «Заметки» —так і виник задум. На той час ми тісно товаришували і разом працювали із Сергієм Мамаєвим, я йому виклав задум, і він за нього ухопився. Про те, що 2004 року Глінці виповниться 200 років, і це може посприяти виданню книжки, її промоушену, ми згадали, коли написали вже половину тексту! Звісно, така робота — величезне задоволення, але коли її закінчено, хочеться, аби «рукописи не горіли».
— В Україні ви стали зачинателем жанру культурологічного коментаря, освоювали «неоране поле». Чи з досвідом, над другою і третьою книжкою, вам працювалося легше?
— Звісно, досвід допомагав, але загалом легше не ставало. Кожна країна має свої особливості, які важко збагнути, осягнути. Іспанія виявилася особливо складною з огляду на мову. Окрім того, Іспанія набагато «герметичніша», аніж інші європейські країни. Вона навіть нині така, доволі замкнена в собі, інакша. Бельгія, Нідерланди, де все невеличке, «іграшкове», одразу стають близькими та рідними. Але Іспанія — велика країна і чимось нагадує Польщу, Україну та Росію. У Іспанії паралельно існує кілька світів — за кліматом, за поділом великого іспанського народу на кілька народностей. Каталонці, валенсійці, андалузці, баски — вони дуже різні, хоча, втім, Глінка всіх їх вважає іспанцями.
— Де, на вашу думку, проходить межа між власне музикознавчою роботою і культурологічним дослідженням, присвяченим музиці?
— У нашому випадку літературний текст («Записки» Глінки) — первинний, а музика — вторинна. Адже й сам жанр культурологічного коментаря, введений в науковий обіг Юрієм Лотманом, виріс із коментарів до літературних текстів. Але якщо йдеться про композитора, без музикознавчого досвіду все одно не обійтися. Слід зазначити, що межу між гарною музикознавчою і гарною культурологічною роботами провести дуже важко. Безумовно, існують специфічні проблеми теорії музики, але і в них не обійтися без культурології. А, припустімо, роботи Ніни Герасимової, Марини Черкашиної, Олени Зінькевич однаковою мірою можна віднести як до музикознавства, так і до культурології. Що нас цікавило передусім? Іспанське повсякдення! Це і кулінарія, і клімат, і транспорт, і політика, і стосунки чоловіка з жінкою, і свята, і ярмарки, і багато іншого. Якби хтось із музикознавців почав писати про це за радянських часів, то його звинуватили б у «неглибокості». За тих часів ні з ідеологічних, ні з технічних причин (відсутність Інтернету) такі книжки, як «Странствия Глинки. Путешествия на Пиренеи, или Испанские арабески» просто не могли б з’явитися!
