Рік тому, 31 серпня, на засіданні Верховної Ради були проголосовані в першому читанні зміни до Конституції щодо так званої децентралізації. Тема будь-яких змін до Конституції під час війни, і особливо що торкається капітуляційних «особливих статусів», в суспільстві давно викликає обурення.
Протестувальники під Верховною Радою розподілялись на поміркованих і радикальних. До останніх відносились зокрема представники партії «Свобода», які вели себе досить агресивно не лише по відношенню до правоохоронців, а й до інших учасників мітингу. Коли стали відомі результати голосування, під будівлею парламенту сталася сутичка, яка мала трагічні наслідки, — загинуло четверо бійців Нацгвардії. Це були перші жертви в центрі Києва після буремних і трагічних подій на Майдані в лютому 2014 року. Важливо згадати, що після розстрілів на Майдані правоохоронні органи опинилися в певній обструкції. З моменту ж 31 серпня питання посилення внутрішньої безпеки вже не піддавалось сумніву, і жодна, навіть мирна хода не обходилась без особливої присутності правоохоронців, коли кількість поліції інколи в рази перевищувала кількість учасників заходів.
Тоді 31 серпня 2015 року правоохоронці оперативно заявили, що ідентифікували людину, яка кидала гранату. Нею виявився боєць батальйону «Січ» Ігор Гуменюк, тобто представник партії «Свобода». Разом з ним був заарештований і член тієї ж організації Сергій Крайняка. Згодом увага суспільства до цих двох прізвищ помітно вщухла, тим більше — враховуючи кількість нових арештів і судових процесів, що торкаються як середньої ланки добровольців, так і більш помітних фігур.
Шевченківський райсуд Києва повернув прокуратурі обвинувальний висновок щодо фігурантів зіткнень під Верховною Радою 31 серпня 2015 року — Ігоря Гуменюка та Сергія Крайняка. Справа, як то кажуть, триває — хлопці виявились пішаками в чиїйсь грі. Більш того, їхні особи стали ще одним приводом говорити про те, що серед добровольців достатня кількість небезпечного елементу, а отже, переслідування цих рухів виправдано.
Минув рік, на фасаді парламенту досі лежать портрети вбитих нацгвардійців, на площі Конституції відбулась жалоба, а на засіданні Кабміну, що дуже символічно, була презентована «стратегія деокупації Донбасу». До того заступник міністра з питань окупованих територій Георгій Тука стверджував, що військових методів повернення цих територій немає. Потрібен комплекс політико-військових методів. На засіданні Кабміну у середу він повідомив, що програма з деокупації розрахована на три роки і передбачає фінансування в розмірі 1,52 млрд доларів. Повернення Донбасу передбачається за кількома напрямками: поновлення критичної інфраструктури, соціальних послуг, відновлення економіки, відновлення кредитування малого і середнього бізнесу, створення самодостатніх громад, повернення довіри між людьми, психологічної підтримки населення. Але де тут деокупація?
31 СЕРПНЯ 2016 РОКУ НА ПЛОЩІ КОНСТИТУЦІЇ ВШАНУВАЛИ ПАМ'ЯТЬ НАЦГВАРДІЙЦІВ, ЯКІ ЗАГИНУЛИ ПІД ВЕРХОВНОЮ РАДОЮ РІК ТОМУ / ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»
Далі тривожне. Георгій Тука знову заговорив про вибори на Донбасі, проти яких він виступав в бутність свою очільником Луганщини. «Не виключаю, звичайно, що до влади прийдуть люди з проросійськими поглядами або ставленики бойовиків, — говорить Тука тепер. — Будь-який підсумок буде проявою демократії. Але, гадаю, що мешканці «республік» вже ситі по горло політикою Росії». На думку Туки, український прапор буде піднятий на цих теренах вже до 2020 року, і апелював до висновків конфліктологів.
Насправді для усвідомлення планів Києва щодо окупованих територій треба заглиблюватись не стільки в офіційні, часто декларативні документи, скільки в конкретні дії центральної влади, починаючи з моменту розпалення конфлікту. Простежуючи історію окупації Криму і Донбасу в деталях, складається враження, що офіційний Київ на певних етапах ставив собі на меті закріпитись на певних позиціях всередині країни, а не по всій її території. Виходячи з такої позиції, ясними стають і причини «злитих» Назарбаєвим слів Порошенка про «поступки щодо Донбасу та інших територій», і імпотентні, але небезпечні за своїм прецедентом, закони про «особливий статус» ще вересня 2014-го року одразу після «іловайського котла», і факти змін до Конституції під приводом реформ у судовій системі. В такому випадку анонси «стратегій з деокупації» виглядають більше як декларація намірів, а не як намір. Тоді які насправді наміри переслідують такі стратегії?
Політолог Вікторія Подгорна, яка була очевидицею подій біля парламенту 31 серпня 2015 року, в коментарі «Дню» розповіла: «В новій, не зміненій Конституції, яку ми пропонували, мали б бути зафіксовані ті імперативи, за які боровся Майдан. Це торкається і адміністративно-територіального устрою. Але підкреслюю — країна потребувала нової Конституції, а не змін з імітацією реформ. За цей рік ніяких якісних досягнень в цьому немає. Замість потенційного суспільного компромісу, який міг би бути закладеним в новій Конституції, ми не отримали нічого. Навпаки, зростає прірва між правлячим класом і суспільством. Звичайно, ніхто з політиків не хоче прийняття «особливого статусу» окупованих територій, адже це означає великі ризики. І я можу лише вітати плани з деокупації Донбасу. Добре, що взагалі про це говорять і намагаються спробувати прописати стратегічні речі на державному рівні. Дивним є те, що таких стратегій ніхто на такому рівні не розробляв з самого початку, а почали про них чомусь говорити лише тепер, коли ситуація вкрай складна. Я не розумію, що заважало владі провести дискусію зі сходом України, з тою частиною, яка не є окупованою, і з тими громадянами, які виїхали на вільну територію. В Україні два мільйони переселенців — чи хто-небудь проводив з ними діалог щодо доцільності взагалі розмов про якийсь «особливий статус»?» Суспільного діалогу немає. Від суспільного діалогу залежить і широка конституційна угода».
Підсумовуючи, можна стверджувати, що за рік після трагедії 31 серпня представники влади так і не зробили глибинних висновків щодо об’єктивних реалій. По-перше, Путін дійсно не збирається залишати окуповані території, і зміни (при чому будь-які, навіть найдрібніші) до Конституції України йому потрібні як привід зафіксувати власну «непричетність» до війни на Донбасі, адже такі зміни нівелюють факт війни, а отже, агресії. По-друге, міжнародна ситуація лише сприяє Кремлю в його імперських намірах. По-третє, очевидні симптоми клептократії у нинішній владі, яка, на думку експертів, мало чим відрізняється від «папєрєдніков», лише доводять, що за будь-якими новими програмами та стратегіями простежуються зовсім не державницькі цілі. В даному випадку стратегія «повернення територій» виглядає як нещодавня декомунізація міст і селищ, де вже як два роки немає влади Києва. Розмови ведуться більше про суми і програми їх «освоювання», а не про те, як позбутись російської присутності на теренах України. Таким чином, експерти припускають, що просто знайдена нова форма «сватання» окупованих земель поза змін до Конституції і прийняття законів про «особливий статус». А це значить, що по факту про деокупацію поки що знову не йдеться.