Культовий кіноцикл «Судна ніч» (The Purge, буквально — «чистка»; на днях вийшла вже третя частина) приписують до жанру горору, тобто фільму жахів. Однак тут не знайдеш ані голодних зомбі, ані кровожерливих вампірів, ані мстивих привидів. Тільки люди, тільки ближні твої, навіть сусіди і родичі — середні пересічні громадяни без помітних психічних аномалій.
Ідея проста і дієво втілена. В антиутопічній Америці безробіття не перевищує 1%, а кримінальна активність тримається на рівні статистичної похибки. Все добре, за одним винятком. З дозволу і навіть за активного заохочення уряду раз на рік по всій країні проводиться Судна ніч. На 12 годин дозволяється будь-який злочин включно з убивством. Поліція не втручається.
Ці сюжети тримають увагу, захоплюють, і, головне, вносять у свідомість легку дещицю параної. Починаєш придивлятися до сусідів — наче нормальні чоловіки й жінки, вітаються, посміхаються, але ось дай їм отакий дозвіл — що вони з тобою зроблять?
Добре, що кіно — тільки кіно.
Але чекайте. Ми ж це пережили в реальності.
Бо чим була ота «російська весна» на сході України, як не суцільною ніччю вседозволеності — коли різна людська каламуть отримала зброю і можливість цю зброю безкарно використовувати?
Всі, хто хотіли грабувати, ґвалтувати та вбивати — з задоволенням і без обмежень це робили. Хтось за велику Росію, а хтось просто так. Причому одне в одного вони стріляють з таким самим завзяттям, як і в наших солдатів. І кінця-краю цьому не видно.
Поки що не видно. Посередні кремлівські режисери, що влаштували нам цей сеанс, рано чи пізно вийдуть з гри: бюджет не нескінченний, акторів усе менше. Думаю, фінальні титри ми побачимо в не надто далекому майбутньому.
А ще точнішу алегорію можна знайти в словнику: «purge» є однокорінним з «purgatory» — «чистилище».
Так от у нас не чистка — чистилище. Пекло — за Хутором-Михайлівським, і воно тільки починається.
