Насправді, рівними нас зробив Інтернет. Сьогодні, в епоху інформаційного суспільства, віртуальної реальності та гібридних воєн саме Всесвітнє павутиння, а не кольт, забезпечує справжню рівність людей.
Тепер для того, щоб сказати світові все, що ти думаєш, зовсім не потрібно звертатися по допомогу до засобів масової інформації. Соціальні мережі та блог-платформи надали можливість спілкуватися з масовою аудиторією всім бажаючим. Якщо кольт стер різницю між фізично сильним і слабким, то Інтернет розмив межу між професійними журналістами, які працюють у ЗМІ, та пересічними людьми будь-яких професій, які публікують свої замітки або сюжети на своїх сторінках і каналах.
Домогосподарка може вести свій літературний блог, школяр — викладати на Youtube фільми власного виробництва, пенсіонер — оприлюднювати в соціальних мережах аналітичні доповіді щодо поточного політичного моменту, громадський активіст — друкувати на своєму персональному сайті матеріали розслідувань...
Людина більше не потребує посередника, щоб транслювати свою точку зору суспільству. Теми і форми такого спілкування зі світом давно не обмежені правилами ЗМІ. Формат «сам собі медіа» існує вже майже 20 років, а останнім часом такі неформальні засоби масової інформації активно витісняють традиційні мас-медіа.
Для контролю за стандартами — з одного боку, та безпекою — з іншого, у всьому світі пильнують безліч професійних журналістських об’єднань і державних та міждержавних установ. Але ці структури досі не адаптувалися до світу, який змінився завдяки Інтернету, в якому ЗМІ стрімко втрачають монополію на розповсюдження інформації, в якому інформаційний ресурс створити легко та просто будь-кому, а журналістом де-факто може бути будь-яка людина.
Цей місцями філософський відступ не є спробою теоретизування на тему сучасних комунікацій. До оприлюднення цих думок мене спонукала огидна медіаактивність сумнозвісного Грема Філіпса, який нещодавно із завзяттям допитував скаліченого полоненого, а до того — знімав тіла загиблих «кіборгів» на руїнах Донецького аеропорту.
Чомусь цього персонажа називають журналістом, хоча за усіма ознаками він є яскравим представником «гібридного війська» — бійцем інформаційно-пропагандистського фронту.
Так, його сюжети можуть використовувати медіа — але саме як знаряддя інформвійни. Та і ЗМІ, які не гребують подібними матеріалами, насправді, теж займаються не зовсім журналістикою.
Зовнішня схожість діяльності «інформсолдатів» та справжніх журналістів не має нікого обманювати — це різні професії та різні сфери діяльності. Але в наш час розмитості визначення поняття «журналіст», розвинутого «медіаактивізму» та блогерства навіть досвідченим медійникам важко побачити в них різницю. Що вже говорити про пересічних громадян, для яких наявність професійної відеокамери вже є безперечною ознакою приналежності її власника до медійної сфери.
Грем Філіпс — звичайно, ніякий не журналіст. Він нікого не інформує і не збирається це робити. Недаремно йому вручили медаль ФСБ Росії.
Філіпс воює — за допомогою слів та образів, це його пулі та снаряди. Але він позиціонує себе саме як журналіста і має можливість поширювати свої витвори нарівні зі справжніми журналістами, навіть якщо він не буде співпрацювати з жодним телеканалом або газетою і розповсюджувати результати свої діяльності самостійно через Інтернет. І саме як журналіста його сприймає значна частина аудиторії, в тому числі — професійна журналістська.
Немає в медіасередовищі однозначного та адекватного підходу щодо того, як відрізняти журналіста від бійця інформвійни, знаряддя ворожого впливу від звичайних журналістських текстів та сюжетів. Є якісь спроби статистично відслідковувати баланс думок, вимагати ретельного фактчекінгу, але ж будь-який професійний спеціаліст з інформаційних спецоперацій легко та просто замаскує «інформаційну бомбу» під матеріал, що формально відповідає «стандартам Бі-Бі-Сі».
Гібридна війна вимагає зовсім інших, більш адаптованих до реальної ситуації методів забезпечення справжньої свободи слова.
Зрозуміло, що в першу чергу необхідно прийняти недвозначні критерії, за якими «греми філіпси» та «марії столярови» в жодному разі не будуть належати до категорії «журналістів», а телеканали «Звезда» та Life News — до ЗМІ. Не мають значення канали розповсюдження або охоплення аудиторії — навіть популярні та рейтингові нібито медіа можуть бути всього лише інструментом впливу, не більше (приклад всередині України — проросійський телеканал «Інтер»). Натомість діяльність, скажімо, локальних інтернет-проектів та навіть окремих блогерів може відповідати всім критеріям класичної журналістики.
ПсевдоЗМІ, а насправді майданчики для інформаційних спецоперацій, та псевдожурналісти, які насправді є спецагентами, в жодному разі не можуть бути легітимізовані як повноцінні медіа, з усіма відповідними правами. Зокрема, їм не можна надавати того морального та правового захисту, яким зазвичай користуються справжні засоби масової інформації та їхні працівники. В той же час треба визначити право на свободу висловлювання своїх думок самодіяльним або навіть індивідуальним медіапроектам, якщо практика їхньої роботи за своєю суттю є справжньою журналістикою. (Цей процес сприйняття нової реальності є важким, і нещодавні «викриття» з боку журналістки Тетяни Даниленко щодо відсутності у блогерів формального статусу та звинувачення «медіаактивістів» в авантюризмі та шарлатанстві є тому доказом.) Представники традиційних медіа мають визнати: світ змінився, і треба змиритися, що звичайні люди можуть безпосередньо комунікувати з суспільством та мати свою, іноді масову, аудиторію.
Тепер залишилося пояснити все це медіаспільноті, захисникам прав журналістів та поборникам свободи слова — доморощеним та зарубіжним, які, з огляду на неадекватність своєї діяльності до сучасних реалій світу масових комунікацій, далі більше стають жертвами маніпуляцій і навіть знаряддям гібридної війни.
