Цей фейлетон — перевернута, збільшена і домальована картина подій, які нещодавно відбулися в моєму житті. Я дуже люблю свою сім’ю і в жодному разі не хотіла образити нікого з них. Це радше данина світові Остапа Вишні в сучасній манері.
«Волосся треба зав’язувати у хвостик», — скаже мені одного разу моя 79-річна бабуся. Це буде першою порадою з експрес-серії «Як вижити в Києві». Такі авторські настанови почали надходити до моєї недосвідченої голови одразу після того, як я знайшла своє ім’я у списку учасників цьогорічної Літньої школи журналістики газети «День». Із цього моменту розпочалося те, що делікатно можна назвати як «широко відомий апокаліпсис у вузькому колі», а точніше — у п’ятдесяти чотирьох квадратних метрах (саме стільки має наша квартира). Тож в останній тиждень до від’їзду була оголошена загальна мобілізація всіх жителів нашого помешкання. Мама очолювала вітамінно-харчову базу і стратегічний пункт збору всього гардеробу. У самого Девіда Коперфілда очі на лоб, мабуть, вилізли б, якби він побачив, як легко і з жіночою спритністю мама помістила в невеличку валізу вдвічі більшу, ніж допустима цифра, масу, прикрасивши композицію трьома вішаками, мовляв, гуртожиток, тому шафа, може, й є, а вішаків можуть і пошкодувати. А щодо вітамінів, то протягом часу «сім днів до Києва» на нашій кухні встигла покрасуватися вся латинська вітамінна абетка. Тато заходився захищати тили, забезпечуючи технічне оснащення, та, ніби для протоколу, перевіряв, чи справляються інші зі службою.
Ядром нашої системи, безперечно, була бабця Марія. Вона була рупором і сканером, від її очей не можна було нічого приховати. Вочевидь, щорічний перегляд фільму «Сімнадцять миттєвостей весни» дав свої плоди: у мене вдома завівся Штірліц. Та головним козирем у руках бабусі стали безневинні поради і навідні запитання, часом вони нагадували мені потік свідомості. Зігмунд Фрейд заплакав би від щастя, адже більшого поля для психоаналітичних експериментів, аніж її повчання, годі й шукати. Так, наступним після поради про волосся стало запитання, чи вмію я користуватися ліфтом. А потім була коротенька замальовка про те, як не стати жертвою циганок і як переходити дорогу. Пригадуєте, в українській культурі були професійні плакальниці — жінки, які за певну плату голосили тужливих пісень? Здається, моя бабця — гурман цієї справи. Рекордно проплаканою в її репертуарі була зажурна дума «Як вона ту сумку потягне?» Ну дуже сумний твір, повірте.
Я ж у цій локальній епопеї відігравала роль п’ятого колеса та цапика-відбувайла. Кульмінацією був останній вечір перед від’їздом, коли, зайшовши до кімнати, я побачила, як мама з бабою перепаковували мною складену валізу на свій манер, пояснивши, що сумка впала, тому довелось повторити процес ще раз. Усе б нічого, але цей документальний фільм я переживаю щоліта, коли власноруч, а точніше, власноніж освоюю карту України.
Ну, гаразд, подумала я, в одне вухо послухала, а з другого вилетіло, щоправда, потім зрозуміла — дарма. У Києві нас символічно зустріла червнева спека, розпущене волосся вкрило розпечену спину, дівчата та жінки знають, яка це трагедія спекотного дня. Через навішані на плечі сумки моя добова доза випаденого волосся стала тридобовою, і моє ДНК розліталося по всьому Києву. Вішаків у гуртожитку таки не знайшлося, а секрет, як їздити ліфтом у редакції «Дня», знають лише обрані. Висновок: сім’ю треба слухати, її ж бо не обирають.
