Наближається свято, сама назва якого більшу частину життя викликала у мене лише якусь суміш зеленої нудьги і зубного болю: День захисника Вітчизни.
Відзначали його донедавна, якщо хто забув, 23 лютого, на честь армії, служба в якій стала найгіршим випробуванням мого життя. Впевнений, що й чимало тих, хто свої два роки радянської кірзи нахвалює як веселий і корисний досвід, мають насправді аналогічні спогади — їм просто бракує духу це визнати.
Уже в незалежній Україні, 1999-го, президент Кучма видав указ про відзначення цього свята того ж таки 23 лютого. Це все, що треба знати про тодішню «багатовекторність».
І ось нарешті нова дата. Теж доволі умовна, як і попередня.
Та свято — геть не умовне.
Я — людина далеко не військова. Солдат з мене був відверто кепський. Ба більше: я вважаю армію лише необхідним злом, що існує через те, що світ наш, особливо та його частина, де розташована Україна — місце, щоб не сказати інакше, недосконале.
Проте сьогодні військові захищають нас від справжньої, а не вигаданої загрози. І ще важливіше. Єдине справжнє виправдання існування армії — будь-якої армії — це безпека беззбройного населення і захист найвищої цінності, яку має будь-яка людська істота і яку дуже легко відібрати: свободи.
Так, українські рядови й офіцери, незалежно від їхніх переконань та мови спілкування, зараз б’ються за свободу — свою і нашу. І навіть, як би це парадоксально не звучало, за свободу громадян країни-агресора.
Схиляючи голову, вітаю всіх, хто носить форму, усіх, хто зараз в окопах, бліндажах, під обстрілами. Всіх захисників.
Бережіть себе, хлопці.
