«Жовтий автобус» — гуманітарний проект, що допомагає дітям у сірій зоні, — створює умови для творчого розвитку маленьких мешканців Донбасу. Про цю програму мені розповідає її учасниця, журналіст, поет, письменниця та сценаристка Маша Старожицька. Нещодавно вона повернулася з поїздки «на нуль». Каже, що особливо їй запам’ятався хлопчик із містечка біля Слов’янська, який абсолютно нікому не вірить.
Російським ЗМІ він перестав вірити, коли прочитав про «розп’ятого хлопчика». На той час він сам часто бував у Слов’янську і знав, що такого випадку не було й не могло бути.
Повідомлення української сторони він перестав вважати достовірними після того, як його родина побачила на українському блокпості декілька тіл загиблих українських бійців, а офіційні джерела повідомили лише про одного вбитого.
Тепер хлопчик із Донбасу хоче стати журналістом. Щоб завжди дізнаватися правду і казати її людям.
Це — світле та чисте бажання. Але...
В сучасному світі само по собі повідомлення правди вже не вирішує жодних проблем і нікому не допомагає. Це — жахлива реальність нашого життя, про яку не згадують на лекціях з класичної журналістики. Тому що це — крах устоїв, руйнація традицій і злам канонів.
Але це є реальністю: сучасна журналістика вже не може обмежуватися лише звичним пошуком та оприлюдненням фактів.
«Просто надавати якісну інформацію — цього не досить, тому що інформації так багато, що якісна інформація просто стає одним із варіантів», — наголосив в ефірі «Громадського» британський журналіст та письменник Пітер Померанцев. Сьогодні, наголошує він, «мета журналістики — побудувати не просто правду, а публічний простір, в якому є можливим публічний дискурс», завдяки чому медіа зможуть «допомагати людям — саме допомагати, а не диктувати — прийти до ідеї, як покращити своє життя». Цей новий підхід, за словами Померанцева, має назву «конструктивна журналістика».
Отже, за цією логікою, журналістика, яка складається тільки з потоку неструктурованих, хоч і правдивих фактів, є неконструктивною. Вона спроможна створити лише інформаційний шум, з якого людина приречена хаотично вихоплювати деякі відомості — не найякісніші й не найкорисніші для неї, а лише найбільш яскраві або взагалі такі, що випадково потрапили на очі.
Насправді це явище давно відоме науці як обмежена раціональність поведінки людини.
Науковці виявили, що найчастіше небажання чи нездатність людини до аналізу та синтезу інформації зумовлює не дефіцит, а навпаки — профіцит інформаційних повідомлень, інформаційне перевантаження. За таких умов людина просто не в змозі прийняти насправді найвигідніше, найкорисніше для себе рішення. В цьому полягає суть теорії обмеженої, або зв’язаної, раціональності, за розробку якої американського вченого Герберта Саймона 1978 року було нагороджено Нобелівською премією з економіки.
...Я не знаю, як всі ці наукові розробки пояснити хлопчикові з містечка поблизу Слов’янська. Вочевидь, журналістам-початківцям, справді, треба навчитися шукати і говорити людям правду — реальні факти про реальні події. А вже на цьому фундаменті треба буде навчитися будувати корисні для людей, яскраві, конструктивні та системні повідомлення, які працюватимуть на поліпшення їхнього життя. І цього має навчитися не лише один хлопчик, коли він виросте, а й кожен професійний журналіст уже сьогодні.
Світ змінюється, і ми маємо змінюватися разом з ним.
