Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Українські «речі сили»

Жителі мегаполісів, яких об’єднала любов до народного мистецтва, створили унікальний арт-бук
24 листопада, 2016 - 15:58

Нещодавно у «Видавництві Старого Лева» світ побачив арт-бук «Скриня. Речі сили», що дає змогу вибудувати український світ за допомогою великої кількості меседжів. Цей сучасний проект ламає стереотипи, що склалися про українську культуру, і піднімає її на високий щабель. Про унікальну «спробу систематизувати те, з чого колись складався світ наших бабусь і що невблаганно зникає з нашого життя», говоримо із авторкою проекту Яриною Винницькою.

— Як виникла ідея «об’їхати цілу країну у пошуках народних скарбів та укласти список українського must-have: того, що повинно бути у серці і в хаті кожного українця»?

— Арт-бук «Скриня. Речі Сили» — це моя спроба зрозуміти, звідки у мене — людини, що народилась і виросла у місті, — стільки пристрасті до традиційної культури. Чому я так давно і безнадійно загіпнотизована красою народних шедеврів, які ми свого часу збирали по селах і часто підбирали на горищах та смітниках? Борщівськими сорочками, наприклад, селянки мили підлогу, бо шерстяна нитка гарно вбирає вологу.

Тому ця книжка — це така собі етнографічна експедиція всередину себе самої.

Ін’єкцію любові до свого я отримала від своїх бабусь, яким і присвятила книжку.

Колись бабусі були справжніми жрицями Роду — вони знали усі таємниці буття і рецепт найкращого борщу на світі, навчали своїх онучок промовляти «отче наш», заговорювати воду, вишивати низинкою, гладдю, кафасором, шпатівкою, зерновим виводом, проганяти русалок, пекти весільний коровай і голосити за померлими.

Традиційна культура — це передовсім про культ предків.

Померлі насправді не вмирали, а лиш відходили за межу, залишаючись активними членами роду. Їх закликали на Святвечір, для них варили ритуальну страву — кутю, ставили дідуха на покутті, який мав слугувати їм житлом впродовж свят, кидали у річки шкаралупки великодніх крашанок, щоб вода віднесла їх на той світ. Гробки, Провідна неділя, Зелені свята, Дмитрові суботи, день всіх святих — впродовж року предків шанували так само часто, як богів чи святих. Бо предки і були богами — оберегами роду. Їхні портрети, взяті у рамочку під скло, досі можна побачити у селах під рушниками поруч з іконами.

У світі, де зникають традиційні цінності, де діти лише телефонують до батьків на свята, і «going home for Christmas» більше не є «категоричним імперативом», я хочу нагадати про крихкість людських відносин і незграбні спроби маленької групи людей співіснувати в спорідненості одне з одним. Про їхні незграбні спроби любити одне одного.

— Хто працював над цим арт-буком?

— Працювала велика команда професіоналів — дизайнери, фотографи, колекціонери, редактори. Але тут є важливе одне уточнення — ми постійно наголошуємо, що ми — не етнографи, і це не етнографічний довідник. Це наша інтимна історія стосунків з тими артефактами, які трапились нам на шляху. Я — філолог за освітою, перекладач, журналіст. Юлія Табенська — художник з Кам’янця-Подільського. Киянин Дмитро Осипов — ідеолог проекту і меценат. Ми всі —  жителі сучасних мегаполісів, яких об’єднала любов до народного мистецтва.

— Чому це цікаво і сучасно?

— З народним мистецтвом складно працювати, бо тут існує дуже багато стилістичних штампів.

Ми хочемо поміняти фільтри, крізь які ми сприймаємо традиційне мистецтво так, як ми міняємо оптику на фотоапараті, — народне насправді є високим і дуже сучасним мистецтвом.

Україна була селянською країною. І весь імперський шовінізм і міф про другосортність українців базувався на ідеї про те, що селянське — це щось таке сумнівної якості. Наприклад, народних художників не приймали у професійну спілку, адже вони не справжні художники, оскільки у них немає художньої освіти.

Ми цим проектом хочемо показати, що селянське може бути елітарним. Сорочки, створені селянкою без освіти і без освітлення у селах Борщівського району Тернопільського повіту, варті світових подіумів. І старе, «давнє», може бути авангардовим і актуальним. Для мене традиційне не має терміну давності. Воно сучасне, бо вічне.

Можна вже сказати, що «Скриня» стартувала успішно. Книжка — це взагалі найкращий подарунок, а така подарункова книжка, і поготів. Наша «Скриня» — наче маленька скарбничка цікавих речей, які можна розглядати безліч разів, — така собі своєрідна книжка для медитації. Вона буде цікава і дітям, і їхнім мамам. Крім того, ця книга презентує кращі зразки українського традиційного мистецтва.

Оксана ГРУБА, Львів. Фото надано Яриною Винницькою
Газета: