Років вісім-десять тому ця тема потрапила у центр уваги українського суспільства. Розсекречували документи, рахували жертв, відкривали меморіал. І починали запалювати свічки у вікнах в останню суботу листопада. Тоді й я запалила свою першу свічку. Через багато років була вражена, коли дізналась, що ідея цього акту національної пам’яті належить не вітчизняним історикам і не піарникам влади, а американцю з українською душею — Джеймсу Мейсу.
Я відкрила його для себе завдяки професії журналіста і газеті «День». Мейс ніби зазирав у душу з портрета, який висить у редакції. Після прочитання «Повісті про двох журналістів» мені здавалося, що він запитує кожного з нас: чи пам’ятаємо ми те, що не можна забувати? Чи достатньо ми чесні зі своєю аудиторією і з собою? Чи готові боротися за справедливість, навіть якщо оточуючі вважають, що ти приречений на провал?
Ось таких зразків, як сам Мейс і як Гарет Джонс, якому він симпатизував, потребують молоді журналісти, котрим так легко загубитися у світі «джинси», пліток та інсинуацій. Мене тішить, що наставники моїх колег із різних українських університетів розуміють це. Наприклад, у Запорізькому національному університеті та Острозькій академії першокурсники читають та обговорюють «Повість про двох журналістів» на парах зі спеціальності. Другокурсники Львівського національного університету імені Івана Франка вивчають мас-медійні аспекти Голодомору. У цих та інших вишах майбутні журналісти знайомляться із публіцистикою не тільки Джеймса Мейса, а й інших видатних особистостей, читаючи книжки з бібліотеки газети «День».
Студенти Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де я навчаюся, теж вивчають ці твори протягом курсів історії журналістики та сучасної публіцистики. Видання «Дня» дуже допомагають не тільки у підготовці до семінарів, а й у заповненні білих плям у власному розумінні історичних процесів, що важливо для майбутніх журналістів.
ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»
Творчість Джеймса Мейса прийшла до нас на четвертому курсі. Я та частина моїх однокурсників обрали збірку його публіцистики «Свічка у вікні» з серії «Підривна література» для підсумкової роботи із сучасної української публіцистики. Комусь сподобався стиль Мейса, у якому поєдналися науковість та публіцистичність, хтось був приємно здивований його відданістю історії народу, з яким він, на перший погляд, не мав нічого спільного. Особисто я захоплена тим, як він аналізує події тих кривавих років і які вражаючі й точні причинно-наслідкові зв’язки встановлює. Напевно, мало хто задумувався про те, що геноцид надто сильно зашкодив нашому народу і навіть може стояти у витоків сучасних проблем України. Хочеться, щоб цю тезу почули не тільки студенти та історики, а й ті, хто стоять біля керма країни.
Знайомі з творчістю Мейса і студенти, які вивчають в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка видавничу справу та редагування. Доцент кафедри ВСР Мирослава Прихода розповідає, що кілька років тому майбутні видавці створили навчальне видання «Вік пам’яті: 1932—1933». Статті, вміщені у ньому, демонструють погляд молодого покоління на тему Голодомору. Автори спробували осмислити не тільки історичні події, а й їх вплив на сучасність, проблему пам’яті як таку. Крім того, щороку в останній тиждень листопада студенти кафедри знову звертаються до цієї теми, читають і обговорюють нові публікації про Голодомор, діляться історіями власних родин.
Зрозуміло, що новий навчальний курс, присвячений одному історичному питанню, може не виправдати себе. Проте можна і треба інтегрувати твори видатних публіцистів, присвячені дискусійним моментам історії, в існуючі курси. Адже так можна вбити двох зайців: і показати майбутнім журналістам зразок для роботи, і поповнити їхню скарбничку знань, дати те, чим вони користуватимуться у майбутньому. За таких умов журналісти вже не спотворюватимуть дійсність через банальне незнання минулого.
«ТВОРИ МЕЙСА СТУДЕНТИ БУРХЛИВО ОБГОВОРЮЮТЬ»
Оксана ТЕРЕБУС, доцент кафедри соціальних комунікацій Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, викладач курсу «Публіцистика»:
— Майбутніх журналістів ми готуємо на факультеті філології й журналістики. З творчістю Джеймса Мейса студенти знайомляться в рамках кількох навчальних дисциплін, як-от: «Історія української та зарубіжної журналістики», «Публіцистика» та ін. Окрім того, про його праці обов’язково згадуємо (не тільки на заняттях) у дні вшанування жертв Голодомору. Дотримання людських моральних цінностей, професійних стандартів — не порожня фраза, а особливо для тих, хто формує суспільну думку — журналістів. Джеймс Мейс на реальних фактах ще раз наголосив на цьому в «Повісті про двох журналістів». Подвійні стандарти, загравання з владою, особистий комфорт не припустимі для людей цієї професії, недомовляння, викривлення фактів, «непомічання» та замовчування реальних проблем призводять до страшних наслідків: геноцидів, воєн. На заняттях із «Публіцистики» ми обговорюємо публіцистику великої кількості митців, починаючи з кінця ХІХ ст. і до сьогодні. Але студенти не завжди із задоволенням читають ті чи інші тексти. А от із згаданими творами Мейса проблем не виникало ніколи, навпаки, не просто заради «треба» читали, а й бурхливо обговорювали.
«ЙОГО ДІЯЛЬНІСТЬ ДОПОМАГАЄ ЗАРЯДИТИ ПРОФЕСІЙНОЮ НЕБАЙДУЖІСТЮ»
Юлія КОЗИР, викладач кафедри журналістики та філології Сумського державного університету:
— Ключове у роботі журналіста — уважно вслухатися в проблему, навіть якщо вона безпосередньо його не стосується. Приклад Джеймса Мейса дозволяє на близькій нам ситуації пояснити студентові, чому це вміння принципово важливе. Якби не увага американця Мейса до нашої трагедії, Україна (та й увесь світ) досі й уявити не могла масштабів сталінського геноциду.
Але крім того, щоб вслухатися в проблему, треба пояснити її своїй аудиторії. Для цього журналіст має розуміти не лише демографію читачів, а й психологію, культуру. Українське суспільство — посттравматичне — це надзвичайно складна аудиторія. Голодомор минув, але психологічні травми ще передаються новим поколінням, пам’ять не відновлена, радянські міфи не всі розвіяні. Знайомство з діяльністю Джеймса Мейса на курсі «Міжнародна журналістика» допомагає зняти (бодай трохи зсунути) з майбутніх журналістів рожеві окуляри, через які вони дивляться на свій фах, і зарядити професійною небайдужістю.
«ПУБЛІЦИСТИКА МЕЙСА Є НЕВІД’ЄМНОЮ ЧАСТИНОЮ НАШОГО ДОСВІДУ»
Олена ТАРАНЕНКО, завідувачка кафедри журналістики Донецького національного університету імені Василя Стуса:
— Коли на початку жовтня 2014 року ми, викладачі й студенти ДонНУ, захопленого бойовиками в Донецьку, але нескорені й сповнені мріями та надією відродити університет, збиралися у Вінниці, нас підтримали справжні, надійні та перевірені друзі. Серед них була і редакція газети «День». Мені зателефонувала помічниця Лариси Олексіївни Івшиної і запитала, чи потребуємо ми допомоги, зокрема книжок «Бібліотеки газети «День». Звісно, ми дуже зраділи такій пропозиції і невдовзі отримали велику посилку. Згадую, як ми із студентами розпаковували її в абсолютно порожній кімнаті кафедри і майже зачаровано роздивлялися книжки. Серед них було багато мені відомих, такі були у нас у Донецьку — і на кафедрі, і вдома, увагу привернули дві, яких я не читала на той момент — «Сила м’якого знака» і «Ваші мертві вибрали мене...» Джеймса Мейса. Ця книга одразу зацікавила перш за все своєю назвою, страшною і надто відповідальною водночас. Але цей інтерес не можна навіть порівняти з тим, які відкриття вона таїла в собі, які надзвичайні речі ми дізнавалися і про біографію автора, і про ті сторінки нашої історії, про які немовби і знали, але не змогли б, не наважилися б так сформулювати. Проте головне потрясіння пов’язане навіть не з історією геноциду українців, а з жорсткою правдою сучасності — з неподоланою і досі сутністю «постгеноцидного суспільства». Думаю, ця книга зовсім не випадково відкрилася нам тоді, бо вже маючи свій гіркий та страшний досвід, ми зовсім по-іншому прочитали і головну мрію публіциста — вільне суспільство вільних людей, і його попередження про ризики й небезпеки шляху до цієї мрії.
З тієї вже далекої осені 2014-го публіцистика Джеймса Мейса є невід’ємною частиною нашого досвіду, яким ділимося і зі студентами-журналістами Донецького національного університету імені Василя Стуса, і на навчальних курсах «Художньо-публіцистичні жанри», «Історія публіцистики», і на спецкурсах, і на магістерських дискусіях «Етнологічна проблематика в ЗМК», і в студентських наукових розвідках. Уже декілька магістерських робіт підготовлено та захищено за матеріалами публіцистичних проектів газети «День», думаю, буде невдовзі й спеціальне дослідження спадщини Джеймса Мейса, бо надзвичайну актуальність цієї поки ще непрочитаної публіцистики важко переоцінити.
«ЦЕ ВАЖЛИВО У КОНТЕКСТІ ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ»
Любов ВАСИЛИК, завідувачка кафедри журналістики Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, доктор наук соціальних комунікацій та журналістики:
— З роботами Джеймса Мейса студенти ЧНУ знайомляться при вивченні спецкурсу з української публіцистики, адже, хоча він був американцем за походженням, проте останні роки життя жив і працював в Україні, де як історик глибоко досліджував тему Голодомору та пов’язані з ним зміни зокрема й на рівні психології суспільства. На тему «Публіцистика Джеймса Мейса» на кафедрі було навіть написано окрему дипломну роботу.
Майбутнім журналістам необхідно знати його матеріали та дослідження задля дотримання професійних стандартів, щоб подавати точну інформацію і не маніпулювати фактами. Це важливо зокрема у контексті гібридної війни, розв’язаної сьогодні проти України, та в контексті появи великої кількості фейкової інформації. Зрештою, люди країни, яка пережила геноцид, мають знати свою справжню історію без замовчувань і білих плям, мають позбутися багатьох міфів, щоб повернути собі етнічну пам’ять та змінити суспільну свідомість у ракурсі демократичних цінностей.
«МИ КАЖЕМО СТУДЕНТАМ, ЩО ЦЕЙ АМЕРИКАНЕЦЬ ЗРОБИВ ДЛЯ УКРАЇНИ БІЛЬШЕ, НІЖ ДЕЯКІ УКРАЇНЦІ»
Володимир ДЕМЧЕНКО, декан факультету систем і засобів масової інформації Дніпровського національного університету ім. Олеся Гончара:
— Одинадцять років тому, коли головний редактор газети «День» Лариса Івшина приїжджала до Дніпропетровська, вона виступила перед студентами нашого факультету і подарувала нам книжки, зокрема про Джеймса Мейса. Про нього ми згадуємо у спецкурсі, присвяченому публіцистиці. Ми говоримо студентам, що цей американець зробив для України більше, ніж деякі українці. Окрім того, про нього дізнаються і наші першокурсники, які слухають лекції «вступ до спеціальності». Особисто я приділяю увагу двом американським публіцистам, які працювали в нашій країні. Зокрема, веду мову і про Джеймса Мейса. Він багато зробив задля того, щоб українці могли дізнатися про свою справжню історію, а решта світу — про таку трагедію, як Голодомор.
Від редакції. «День» надіслав запит до Міністерства освіти і науки України, щоб дізнатися, як на офіційному рівні впроваджується вивчення доробку Джеймса Мейса у вишах країни.
