Жанна БІЛОЦЬКА, журналіст, м. Володимир-Волинський:
— Думала, не писатиму, але не можу носити в собі те, що проситься назовні. Коли всі військовослужбовці й ті, хто причетний до армії, святкували День Збройних сил України, я мала розмову з бійцем першої хвилі, після якої на душі залишився гіркий осад. Хлопець, маючи перспективну роботу поза межами України, з початком Майдану покинув її та повернувся додому й одразу пішов до військкомату. Далі було пекло під обстрілами, довгий полон. Вижив, повернувся і не зламався. Думав, найгірше позаду і тепер зможе працювати у новій державі, за яку воював. Виявилось, їй він не потрібен, бо... дуже правильний. А правильність полягає у тому, що не може і не хоче миритися із неправдою, лицемірством, підлістю... От і на свято замість привітань йому порадили шукати нову роботу. Керівництво установи, де він працює, майже у відкриту сказало: занадто правильний. Виходить, такі люди тепер не потрібні державі. А які?
Ще кілька місяців тому говорив, що йому пропонують роботу за кордоном, але він відмовляється, бо не хоче їхати з України. Тепер його думка змінилась: «Я не можу жити і працювати там, де тебе за людину не вважають. Де багато бруду і фальші. Це морально важко. Я хочу жити в країні, де працюють закони, заробляти чесною працею на життя та отримувати достойну зарплату. А ще дуже хочу зробити щасливими свою дружину і майбутніх дітей. Із кожним днем переконуюся, що у своїй державі всього цього не матиму». На жаль, це не поодинокий випадок.
Оксана САХАРЧУК, директор навчально-виховного комплексу «Локачинська загальноосвітня школа I — III ступенів — гімназія»:
— Школа в передчутті зустрічі Святого Миколая, Нового року і... канікул (у душі це слово діти пишуть теж із великої літери, адже в тих, хто живе в школі й живе школою, — свій правопис). Святкові вібрації вже витають у коридорах, передаються від дітей учителям, батькам. У вестибюлі традиційні атрибути зимових свят: ялинка і дідух — добрий дух Різдва. Цьогоріч окрасою навчального закладу стане стилізоване новорічне деревце, на якому, замість іграшок, світлини про найдорожчі моменти життя гімназії у році, що добігає кінця. Серед цих світлин — і фото з відкриття ігрової рекреації для молодших школярів під промовистою назвою «Територія дитинства». Задум створити багатофункціональне розвивальне середовище, яке дозволяло би дітям моделювати та змінювати його за бажанням, вдалося здійснити завдяки консолідації зусиль і коштів батьківської ради, органів місцевого самоврядування, а також підтримці Фонду Ігоря Палиці «Тільки разом». Принципи безпеки, комфорту, естетики, цілісності й водночас мобільності ігрового поля були визначальними.
Варто було поспостерігати за реакцією дітей, коли вони вперше переступили поріг рекреації, як втому, бо чергова відпустка вкотре пройшла на роботі, зняло як рукою. Здається, школярики тільки й чекали цих розкішних квітів та диво-доріжки на стінах, кольорових «класиків» на підлозі, м’яких пуфів, з яких так зручно будувати вежі, усміхненого сонечка, голубої, як небо (і з чого її зроблено?), стелі. Окрасою «Території дитинства» стало Дерево знань. На його пелюстках символічні зображення усього, чого вчать у школі: кубики з буквами й цифрами, глобус, комп’ютер, ромашка з краплинкою роси, палітра і зграйка нот, м’яч і яблуко. Підрядники, які виготовляли ці зображення, зацікавилися: чому саме яблуко, що ви маєте на увазі? Яблуко — це символ пізнання добра і зла, виховання особистості, здатної розбудовувати і змінювати світ за законами добра і краси. У стовбурі дерева вмонтовано полички, на яких — дитячі книжки, адже знання беруть початок саме із книжок. Їх можна почитати з друзями на перерві, після уроків, зручно примостившись на м’якій галяві під Деревом. Дехто з колег застерігав: читачі, мовляв, різні бувають, шкода вашої праці. Тішуся, що діти невимушено спілкуються з книжками, і на поличках міні-читальні їх не меншає, а навпаки додається. Переконана: якщо дитина зростатиме в затишку й красі, з книжкою в руках — такий світ вона й творитиме, коли стане дорослою.
Оксана КАЛІЩУК, доктор історичних наук, професор Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки:
— Взагалі я у своїй суті оптимістка. Мені завше хочеться і в людях, і в подіях бачити позитивне. Видається, що краще бачити склянку напівповною, ніж напівпорожньою. Можливо, саме тому життя і Бог дарують мені неоціненний скарб — спілкування. Спілкування з друзями, спілкування з колегами, новими і вже перевіреними роками. Цьогоріч одне знайомство, мабуть, було особливе. Коли наприкінці літа, разом із владикою Михаїлом, потрапили до Стенжарич, що на Володимирщині, де вшановували жертв українсько-польського протистояння в роки Другої світової війни, зустріли просту волинську жінку — невисоку, зі зморщеним чолом і невимовно промовистими очима. І хоча вона нічого не говорила, але її очі...
Що погано? Зле, що сучасні політики не бачать цих очей і роздряпують болючі рани минулого. Коли приймали свої рішення польські парламентарі, визнаючи події 1943 року на Волині геноцидом, проголошуючи їх односторонній характер, вони забули про ось таких простих волинян. Мимоволі нас зробили заручниками минулого, і це, як на мене, неправильно. Навряд чи з цього може вийти щось добре. Так, між нами, українцями і поляками, було різне — добре і погане, але нам потрібно йти вперед. Нам потрібно вчитися мудрості у таких простих волинян, які, переживши трагедію, не озлобилися, а просто, не забувши, вочевидь, не тягнуть цей тягар у майбутнє.
