Ми, кияни: дідусь, Павло Іванович Подборський, бабуся, мама і я, мешкали в дерев’яному флігелі, який стояв у глибині великої садиби. То був залишок дідової родинної маєтності, реквізованої в 1920-ті роки і заселеної покімнатно. Наш зелений, затишний двір збігав на Обсерваторну вулицю невеликою гіркою, огородженою дерев’яним парканом, який згодом сусіди розібрали на дрова. На розі вулиць Львівської (потім — Артема) та Обсерваторної стояв двоповерховий, із мансардою, будинок № 19/16 — тепер на цьому місці височить дивна здоровенна покинута споруда-новобудова.
У нині далекі довоєнні роки діти, коли грали у дворі, голосними вигуками вітали аероплани, які зрідка пролітали над нами так низько, що було видно льотчиків. Тоді військові ходили вулицями строєм із маршовими піснями, а ми — діти, — почувши солдатських пісень, вибігали до хвіртки подивитися.
Мій батько перед війною здобув другу вищу освіту, цього разу військову, і 1941 року лейтенантом одразу пішов на фронт.
Мені було п’ять років, політичні події в сім’ї старші обговорювали без мене, тож, коли з вулиці вкотре долинула солдатська маршова пісня, але якась незвична, лаюча, я, як і колись, знову підбігла до хвіртки, але дідусь різко зупинив мене: «Не треба тобі на них дивитись!» Це було для мене перше відчуття змін у житті.
Зміни сталися й у нашій родині: дідусь, який перед війною працював бухгалтером на ста — теж. Це було дивно...
Згодом удома я чула розповідь, що коли 22 червня оголосили про початок війни та мобілізацію чоловіків, дідуся, якому було 58 років, за віком не забрали до війська. На станції перед війною було складено припис про дії в разі воєнної ситуації, але коли дідусь за наказом 23 червня прийшов на станцію, там не було ані лікарів, ані головного бухгалтера, ані жодної карети «швидкої допомоги» разом із водіями... Станція перестала існувати.
Мамина артіль інвалідів, де вона отримувала роботу з рукоділля, також перестала діяти, але невдовзі відновилася, підпорядкована німецькій адміністрації.
Окупаційна влада на другий день свого перебування в Києві вивісила наказ: усім працездатним з’явитися на свої робочі місця, а в кого їх немає — зареєструватись на Біржі праці, за невиконання — розстріл. Довелося дідусеві зареєструватися та як фах означити юридичну освіту, що її він здобув до революції в Київському університеті св. Володимира та приховану за радянської влади, як і дворянське походження, щоб уникнути переслідувань.
Не працювати було неможливо, бо в будь-якій ситуації німці вимагали пред’являти «арбайтскарте», тобто документ, який щотижня підтверджував печаткою, що людина працює.
Із Біржі праці дідусь отримав направлення на роботу головним бухгалтером з 1 грудня 1941 року в держгосподарство «Дарниця», на зразок колгоспу. Але через п’ять місяців його звільнили, оскільки господарство перейшло в оренду армії. Мамина артіль «Надомник» відновила роботу — в’язали шарфи, штопали білизну, за виконану роботу видавали якісь мізерні пайки та копійчану платню. Кияни голодували.
У моїй пам’яті постає картинка: я, маленька дівчинка, стою знадвору біля вікна, носик на рівні підвіконня, в кімнаті бабуся намагається вигадати з нічого що-небудь, щоб поїсти, всі голодні не перший день, а я все стою собі біля вікна та, ясно розуміючи всю безнадійність своїх сподівань, тягну сумно і протяжно: «Ба-а-а, я їсти хочу...»
На нашому зеленому подвір’ї попід парканом росли «калачики», їхнє кругленьке насіннячко виявилося їстівним, діти їх швидко з’їли, як і білі кінчики висмикнутої довгої травички; очі бачили солодкі квіти акації, але вони були на недосяжній висоті... Все це не було їжею, та й воно швидко закінчилося.
Ще спогад: сусідка якось запросила мене до себе, сказала, щоб я склала долоньки човником, і насипала в них жменю соняшникового насіння. У мене аж перехопило подих — усе це можна було з’їсти!
Бабуся спробувала піти «на мєни», але в ближніх селах її вже випередили, а йти далі вона не мала сил, та й запропонувати щось ходове наша родина не мала.
Одного разу спроби дідуся роздобути щось їстівне закінчилися тим, що він на Сінному базарі (тепер Львівська площа) потрапив у облаву: вантажівки заднім ходом було підігнано до всіх трьох воріт базару, й солдати заганяли чоловіків у кузови й кудись повезли.
Під час тяжких випробувань пожвавлюється людська солідарність, працює «бездротовий народний телеграф»: хтось бачив, як їх забирали; хтось дізнався, куди повезли; хтось сказав бабусі, й вона зі мною пішла на розшуки, куди сказали люди. На Куренівці, на території хлібозаводу, за колючим дротом чоловіки копали траншею, і серед них ми побачили діда, дякувати Богові, живого. Він був кучерявий, горбоносий та картавий, і німці запідозрили, що він «юде», змусили його довести, що він не «обрізаний», та читати «Отче наш». За два дні відпустили, «заплатили» за працю буханку хліба, не такого ерзацу з каштанів та просяного лушпиння, що видавали за хлібними картками по 200 грамів на душу населення, а справжнього.
У серпні 1942 року мама потрапила в Лікарню ім. Павлова як хронічна хвора неврологічного профілю. За нацистською доктриною, хронічні хворі не мали права на життя й їх не віддавали рідним. Хтось із сусідів дізнався, де мама, бабця знайшла її, носила передачі, зазвичай горіхи з дерев у нашому подвір’ї та якісь матеріали для рукоділля, а мене не брала з собою, бо треба було йти далеко пішки.
Одного разу, 19 жовтня, бабця повернулася з пакуночком і сказала мені, що хворих вивезли в інше місто. Я багато років чекала маму, сподівалася, що вона повернеться, та якось випадково почула, як бабця розповідала знайомій, що бачила свою вбиту дочку в одній із ям — братських могил у Горішнику — тому Кирилівському гаю.
Що сталося з лікарнею насправді, я дізналася набагато пізніше. На той час посилилися бої, й німцям потрібен був черговий великий шпиталь для їхніх поранених вояків. Обрали Лікарню ім. Павлова, де ще перебували хоч на якомусь лікуванні залишені під час відступу поранені радянські солдати. Частину їх німці вивезли в Дарницький табір військовополонених, частину використовували для робіт на території, а коли в жовтні 1942 року хворих, які були в лікарні, нищили в газвагені — «душогубці», цих солдатів змусили копати в сусідньому гаю ями під братські могили, а потім в одній із них вони й самі були поховані.
Дідусеві, юристу за освітою, окупаційна влада через Біржу праці надала в тодішньому районному центрі Бишеві Київської області місце правового радника і третейського судді, який повинен був займатися лише побутовими справами між селянами, всі інші справи вирішував німецький військовий комендант. Дідусь погодився, щоб виїхати після страшного потрясіння, та сподіваючись, що в селі буде хоч якась їжа.
Будинок, де містився суд, був розташований біля, ймовірно, колишньої сільради, яка виходила ґанком із дашком на головну вулицю села. Поперед судом з відступом від вулиці були чотири німецькі могили під березовими хрестами з касками зверху. Коли я в ранній зимовій темряві поверталася з прогулянки, ті каски подзвонювали на вітру, що мене лякало.
Через дорогу за огорожею з колючого дроту стояв довгий цегляний двоповерховий будинок, у якому за час нашого перебування в селі не було видно жодних ознак життя, а люди казали, що німці там тримали військовополонених, а потім їх не стало.
Будинок суду складався із зали з лавами, столом та кріслом судді, за яким висів плакат: фюрер з дівчинкою на руках (потім так само був зображений Сталін — такий плакат висів у нашій школі, і я розмірковувала над тим, що треба було зробити, щоб потрапити «на такі руки»). Праворуч зали була житлова кімнатка з піччю — нас туди влаштували. Бабуня десь здобула картоплю, цибулю та олію, і це була перша їжа після більш як року жорстокого голодування.
У лютому 1943 року той же безвідмовний людський телеграф приніс із Києва в Бишів звістку, що померла, по суті, від голоду бабусина мама (моя прабабуся), й бабуся в лютий мороз добиралася попутними санями та йшла пішки до Києва, але на похорон запізнилася і так само важко долала 52 кілометри шляху назад.
Одного разу я побачила, як німець-військовий — у сільраді розмістилася, мабуть, комендатура села — вийшов на ґанок курити і кинув на сніг кольорову коробку від сигарет зі «сріблом» усередині. Я не мала іграшок, і ця коробка мені видалася цілим багатством, але я не знала, чи можна її взяти. Дочекавшись, коли німець зайшов усередину, я вхопила той «скарб» і втекла.
Мені подобалося ходити до сільської церкви, коли там правили службу, і я намагалася співати разом із жінками, але не знала слів та мугикала в них за спинами. На Водохрещу хлопці на сільському ставку випиляли з льоду великого хреста, встановили його, пофарбували соком із буряка в червоний колір, і біля нього правилася служба Божа.
Разом із дідом до Бишева відрядили також Зінаїду Дмитрівну Савлучинську як секретаря суду, але вона жила не в суді, а в когось у хаті. Двоє її дорослих дітей служили в Червоній армії: син Юрій — моряком Дунайської військової флотилії пройшов із боями, обороняючи Одесу, Севастополь, та загинув на Таманському півострові, а дочка Ірина пішла добровільно до війська в дні оборони Києва, пройшла в артилерії всю війну до Берліна.
За час нашого перебування жодних судових справ дідусь не вів, усе судочинство вирішував німецький комендант без нього, «за законом воєнного часу». Дідусь допомагав селянам писати заяви, читав і писав листи за неписьменних, був добре шанований у Бишеві.
Навесні 1943 року за відсутністю справ суд було закрито, і ми повернулися до Києва. Дідусь і надалі залишився правовим радником.
У 1980-х роках мені заманулося побувати в Бишеві, але нічого з того, що пам’ятала, я не застала — все змінилося. Старі люди на вулиці, яких я сподівалася розпитати, виявлялися нетутешніми. Та пам’ять дитинства мене не полишала, я поверталася туди при нагоді ще двічi, але результат був такий самий.
Сталося так, що мій чоловік познайомився з директором Бишівського краєзнавчого музею Валерієм Вікторовичем Обухівським і запропонував мені поїхати до цього музею та розпитати, що відомо про роки війни. До міри символічно — в переддень 70-х роковин початку війни — 21 червня 2011 року ми поїхали до Бишева.
Музей, розташований у двох кімнатах у новій школі, за кількістю й добором експонатів міг би зробити честь великому місту, але матеріально неспроможний належно експонувати цю величезну колекцію. Вона має бути оформлена й представлена належним чином у спеціально наданому для музею будинку. Роздивляючись тематичні колекції, одразу ж відзначили ентузіазм директора в дослідженні історичного минулого краю та села. Не без гордості директор розповів, що п’ятеро випускників школи, в якій учні так активно залучаються до краєзнавства, вступили на історичний факультет у Києві. Тоді я стала розпитувати про той час, який мене цікавить, і розповідати, що пам’ятаю.
Потім ми з Валерієм Вікторовичем прийшли на те місце, де колись були сільрада і суд. Усе геть зовсім змінилося: старі будиночки було знесено, натомість стоять два триповерхові житлові будинки. Орієнтиром, який не дав мені помилитися, був той довгий двоповерховий цегляний будинок, що тоді стояв порожній за колючим дротом. Тут я почула те, про що не могла дізнатися в дитинстві: військовополонених німці розстріляли ще восени 1941-го. Виявилося, що дядько Валерія Вікторовича теж показував те саме місце, де було поховано чотири німці під березовими хрестами з касками. При будівництві їх перепоховали. Коли зводився сусідній будинок, виявили ще захоронення, але тим кісткам, на жаль, не надали належної людської пошани.
Директор музею розшукав адресу одного офіцера із захоронених пізніше, 1943 року, зв’язався з Німеччиною, де знайшли родичку — племінницю загиблого. Як виявилося, то був майор саперних військ, який загинув у жовтні 1943 року, коли точилися бої за Київ. Племінниця надала світлини похорону дядька — того офіцера. На одній із них раптом я впізнала ту сільраду і ґанок, з якого було кинуто коробку від сигарет, і звідки — на знімку — виносили труну, накриту прапором Вермахту. Отак додався ще один штрих на підтвердження місця, збереженого дитячою пам’яттю, — пам’яттю «дитини війни».
