ММКФ відкрився цього року без властивої йому помпи: адже кіноконцертний зал «Пушкінський», що дає змогу наганяти репрезентативний пафос, нині на ремонті. Усі церемонії проводяться в мультиплексі «Жовтень». Посеред тротуару на Новому Арбаті виросла дивна загорода, що має, певно, позначати червону доріжку — але серед автомобільного гуркоту і поспіху перехожих усі фестивальні ритуали явно втрачають пишноту.
Відповідно, скромна ситуація і з зірками — візитів такого штибу, як приїзд Джона Малковича торік, не було. Щоправда, заповзятливий Тимур Бекмамбетов привіз на один день відомого голлівудського фантазера Тіма Бертона, але зробив це ще до початку фестивалю і, радше, в рамках рекламної кампанії свого нового блокбастера «Президент Лінкольн: мисливець на вампірів».
За відсутності медіа-ефектів можна сподіватися на сенсації художнього плану, але з цим в основному конкурсі поки що не складається. З географією тут усе гаразд, є режисери з Філіппін та Болгарії, Китаю та Фінляндії, але рівень їхніх робіт, на жаль, приблизно однаковий: без явних провалів, але й без спалахів. Класик угорського кіно Іштван Сабо, який 30 років тому уславився драмою «Мефісто» («Оскар» 1981 року), зробив доволі анемічну стрічку «Двері» про нелегкі стосунки двох сусідок в комуністичній Угорщині 1960-х. Одну з героїнь грає чудова британська актриса Хелен Міррен, але це не рятує фільм: відзнятий англійською, з дуже млявою режисурою, він однаково далекий як від історичної правди, так і від правди характерів.
Утім, досвід і майстерність Сабо відчуваються навіть у його слабких роботах, а якщо вести мову про ті ж таки категорії кінематографічної правди, то в решти конкурсантів ситуація ще гірша. «Орда» росіянина Андрія Прошкина розповідає про часи татарської навали на Русі, «80 мільйонів» поляка Вальдемара Кшистека — про боротьбу «Солідарності» проти режиму Ярузельського, але і там, і там залишається відчуття відвертої кон’юнктури, висмоктаних із пальця сюжетів, погано накладеного глянцю. Хоча обидва режисери — митці приблизно одного рівня, Прошкіну пророкують перемогу — вочевидь, через нинішню особливу актуальність в Росії православної теми. Інші крайнощі — коли фільм робиться цілком щиро, як «Вишня на гранатовому дереві», в якій Чень Лі спробував розповісти, хай і у формі комедії, про реалії сучасного Китаю — із соціальною нерівністю, стихійними повстаннями проти партійних чиновників, спробами провести справжні конкурентні вибори; але відзнято це так, ніби за камерою стояв навіть не першокурсник, а взагалі абітурієнт. Хорват Бранко Шмідт перед показом свого «Людожера-вегетаріанця» дуже лякав глядачів — мовляв, не варто його фільм дивитися на повний шлунок — а в результаті очікування навіть не трилера, а взагалі хоч якихось відчуттів змінилося звичною нудьгою.
Зазвичай те, що фестиваль недобирає в основному конкурсі, він з надлишком компенсує в інших програмах. Поки що і тут — загальна нестача фільмів-подій. У зазвичай найбільш очікуваній добірці стрічок-сенсацій артхаузу «8 S фільмів» показали «Божественні мотори» Лео Карракса (Франція) і «Замкову шпарину» Гая Меддіна (Канада) — і обидві роботи стали черговим доказом того, що найрадикальніші експериментатори можуть легко перетворитися на бранців власних експериментів. Навіть у секції документального кіна, яка завжди була найсильнішою на фестивалі, цього року зміст — хай і страшенно злободенний — надто явно превалює над формою. Приміром, режисер антропологічної стрічки «Африка: кров і краса» Сергій Ястржембський нашпигуваав екран різноманітною екзотикою, не спромігшись забезпечити зібраний за 4 роки матеріал бодай якоюсь драматургічною структурою. У результаті в колишнього прес-секретаря президента Росії вийшло масивне туристичне відео із закадровими коментарями автора, що часом межують з відвертою дурістю. Утім, прем’єру «Африки» було удостоєно вступної промови керівника ММКФ Нікіти Міхалкова, який фестивальних фільмів взагалі не презентує: певно, влада, нехай навіть у такому опосередкованому вигляді, вельми солодко пахне.
І все ж таки саме російські документалісти поки що найцікавіші. «Завтра» Андрія Грязєва — талановите авторське дослідження феномену арт-гурту «Війна» і «Чуттєва математика» — поетична стрічка Катерини Єременко про математику і математиків — на сьогодні безумовні фаворити неігрового конкурсу.
Більша частина фестивалю ще попереду, і, сподіватимемося, відкриття все ж таки будуть.
