Недільного ранку на площі перед входом до Личаківського кладовища у Львові один за одним під’їжджають автобуси з польськими туристами. Веселі й усміхнені, зі свічками та квітами, вони групками чи поодинці прямують до меморіалу «Польських орлят», щоб вклонитися пам’яті вояків за польську державність 1918 — 1920-х років. Дивлячись на їхнє шанобливе ставлення до свого минулого, спадає на думку, а скільки українських громадян, які приїжджають до Варшави, знають про існування православного цвинтаря «Воля», побували на ділянці, де поховано борців за волю та державність України, чи запалили свічку пам’яті на могилі міністра освіти УНР, художника Петра Холодного.
Як свідчить «Енциклопедія українознавства» (бо в «Словнику художників України» немає жодної згадки), «визначний маляр-імпресіоніст із нахилом до ліризму і неовізантист» Петро Холодний-старший народився 18 грудня 1876 року в старовинному місті козацької слави — Переяславі, у відомій національно-інтелектуальній родині Холодних (дід обіймав посаду бургомістра, а батько — Іван Холодний — був міським головою). А по материній лінії рід виводиться з полтавського іконописного середовища. «Українська стихія панувала у місті безподільно, невеличкий гурток російських урядовців був нам зовсім чужий, а життя їх нецікаве», — згадував пізніше художник.
Навчаючись у Київській гімназії, останні два роки Петро Холодний відвідував вечірні заняття у рисувальній школі Миколи Мурашка.
Після закінчення природничого факультету Київського університету, з 1898 року викладав на кафедрі фізики технічної школи, а 1906 року був призначений директором комерційної школи у Києві. Педагогічну роботу поєднував із творчою — малюванням для власного задоволення. «І цій своїй пристрасті, — зазначає професор Роман Яців, — П. Холодний, може, не надто надавав би значення, якби не випадок 1910 р., коли його приятель без відома митця віддав дві його картини на виставку київських художників». Несподівано ці твори отримали схвальні відгуки, як у пресі, так і в середовищі професійних художників. Петро Холодний починає інтенсивно малювати — впродовж наступних років створює полотна «Івасик і відьма», «Вітер», «Катерина», «Похмурий день», водночас досліджуючи техніку та технологію давнього іконопису та українського народного малярства. Як згадував пізніше: «Велику втіху мені давали зображення «Мамай», «Козак — душа правдивая»... Мої предки з боку матері були малярами, а декілька речей з їх роботи зосталося вдома. На цьому матеріялові ступнево підростала моя свідомість. Вже в час початку війни я знав ясно, чого мені треба. Сам для себе напівжартом я сформулював це так: мушу знайти курант моїх предків. (Курантом називається камінь, яким на великій плиті розтирають фарби.)»
Підтвердженням цього стала картина 1916 року «Дівчина і пава» — мальовничо-вражаюче полотно, сповнене опоетизованої витонченості й мистецької чуттєвості українського модерну. Цим твором художник одразу себе заманіфестував як одного з чільних вітчизняних символістів, естетично споріднених із найвидатнішими творами цієї епохи, зокрема картинами австрійця Г. Клімта.
За доби революції та української державності Петро Холодний працював «у Секретаріяті народної освіти Української Центральної Ради і міністерстві освіти, за Директорії — товаришем міністра». У листопаді 1920 року в статусі міністра народної освіти разом з урядом та армією УНР емігрував до Польщі. Увесь шлях від Києва через Житомир, Вінницю, Проскурів, Кам’янець-Подільський був задокументований художником олійними етюдами та олівцевими начерками. У Тарнові в таборах для інтернованих офіцерів і вояків армії УНР П. Холодний «читає лекції про стан та перспективи національного мистецтва, малює портрети генералів і членів уряду, старшин і козаків, а також низку пейзажів».
1921 року художник переїжджає на Галичину — до Миколаєва, а потім — до Львова. Тут, за ініціативи художників-емігрантів зі сходу України, зорганізовує й очолює «Гурток діячів українського мистецтва», бере активну участь у творчій діяльності та виставках 1922 — 1927 років. Пензлю художника належать портрети сучасників: М. Юнакова, М. Безручка, В. Сільського, М. Омеляновича-Павленка, отамана Ю. Тютюнника, полковника М. Палієнка, Д. Вітовського, О. Гуляй-Гуленка, письменників В. Самійленка, Ю. Романчука, о. Йосипа Сліпого; низка жіночих портретів, а також історично-жанрові полотна — «Виїзд із замку», «Похід князя Ігоря на половців», «Ой, у полі жито...».
Водночас впродовж років художник творить у царині сакрального мистецтва — ікони та вітражі Успенської церкви, іконостас та стінопис у каплиці Святого Духа Львівської духовної семінарії, низку ікон у церквах сіл Раделичі, Холоїв, Боровичі, Зубець. У цих творах українська мистецька традиція та іконографічна візантистика поєднується з образно-колористичними прийомами народного мистецтва.
Підсумовуючи розповідь про українського державного діяча й талановитого «відомого й водночас невідомого художника», його значення для українського культурного процесу, хочу завершити словами автора монографії «Українські митці в світі» (Львів, 2013) професора Галини Стельмащук: «Вже з 1916 року він (Петро Холодний) почав використовувати давню іконописну техніку в релігійних та світських композиціях, які він свідомо наділяв окремими стилістичними рисами візантійської традиції, трансформуючи її в дусі сучасного йому модерного мистецтва. Таким чином, Петро Холодний, поруч із Михайлом Бойчуком та Олексою Новаківським, став одним із засновників українського національного стилю в образотворчому мистецтві, який отримав назву «неовізантизму».
