«Червона Шапочка», «Отрада и Утешение», «Незрівнянна», «Чудернацькі забави на даху», «Постіль брати будете?», «Санація», «Доктор Айболить»...
Просте перерахування назв київських прем’єр 2016 року складається в якусь історію. Жанр її можна визначати по-різному. Мені більш усього до вподоби — міф. Міф, яким ми пізнаємо світ. Міф, який не дає нам запливати за межі миру. З 51-ї вистави, які номінуються на театральну премію «Київська Пектораль», мені вдалося подивитися лише 27. На жаль, не бачив жодної лялькової вистави. Про деякі успішні роботи писав сам, про життя театральної громади щодня читав у нашій газеті, яка за обсягами матеріалів про культуру є абсолютним лідером серед українських періодичних видань. У культурному розмаїтті нашого міста театри посідають поважне місце — «На сцені три сестри, а в залі дядя Ваня» — анекдот не про нас. Театри повні, незважаючи на високі ціни на квитки. За радянської влади загальним еквівалентом була вартість пляшки горілки. Театральний квиток ніколи не був дорожчим за півлітру. Сьогодні вибір на користь театру свідчить про визнання громадянами необхідною складовою життя мистецтво взагалі і мистецтво театру зокрема. А це вже доказ аристократизації суспільства не за майновим станом, а за культурним й інтелектуальним рівнем.
Інколи міфонімом стає навіть назва вистави, якою глядацька спільнота позначає життєві явища, які вона досліджує і міфонімізує. Насправді — це робота театру над створенням модернового канону культурних традицій, в якому дірок-пустот наробили інформаційні та комунікаційні технології. Звичайно, поле читання, культура цитування, набір міфонімів завжди змінюється, але ніколи до наших часів це не відбувалося так швидко.
Доробок Нового драматичного театру на Печерську: «Любить», «Отрада и Утешение», «В самое сердце», «Постіль брати будете?» (КАМТМ «Сузір’я»), «Любовний монолог» Київського національного академічного театру оперети, «Три товариші» Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, «Украдене щастя» Київського експериментального театру «Золоті Ворота» плетуть міф про кохання. Любов як служіння, як дослідження людської природи, любов сильніша за смерть, любов, що існує виключно у вчинках. Кохання як хвороба, прокляття, випробування, як сенс буття і єдиний беззастережний доказ того, що людина жива — смислові вектори цього міфу. Доречно пригадати Декарта: «Бажання пізнання вище пристрасті», а допитливим підморгнути — любов і кохання — це синоніми?
Міф про батьків і дітей цього сезону чомусь зазвучав особливо тривожно і голосно. Київський академічний театр юного глядача на Липках у виставі для сімейного перегляду «Мене звати Пітер» про хлопчика, який ненавидить батьків, готовий вбити сестру і сусідку, які не визнають його Пітером Пеном, провокує до вбивства якийсь дядечко, даруючи йому ножа, підбурюючи стрибнути з даху і політати, раптом пристрасно цілуючи на прощання.
ВИСТАВУ ДЛЯ СІМЕЙНОГО ПЕРЕГЛЯДУ «МЕНЕ ЗВАТИ ПІТЕР» МОЖНА ПОБАЧИТИ 14 І 15 СІЧНЯ / ФОТО НАДАНО ЛІТЧАСТИНОЮ ТЮГУ НА ЛИПКАХ
У виставі «Без вини винні» троє молодиків справляють враження безпритульних безбатченків. Вони настільки брутально ставляться до старших, що один з них навіть не чує голосу крові і не відчуває найменшого хвилювання, зустрівши свою матір. Природний інстинкт розтрощено протезом етики.
«Вид з мосту» Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки, «Іграшка для мами» Театру «Актор», у певному сенсі «Сойчине крило» Київського академічного драматичного театру на Подолі — про батьківське насилля над дітьми.
Міф театру про самого себе зовсім не претендує на роль священописця нової ери. Він достатньо самоіронічний і воліє мислити глобально, а діяти локально. Так, як про це говорять вистави франківців «Зірка, або Iнтоксикація театром» та «Незрівнянна».
Київський театр — це не сума конкретних постановок. Це заклик до культурного самовизначення, до особистісного розвитку. Це мистецькі комунікації. Це комунікації мистецтвом.
Говорити про застій можна виключно в жанрі оперного мистецтва. Вистави камерних театрів завжди рухоміші в своїх пошуках і тому питання малої опери для Києва особливо гостре. Такі вистави, як «Ріта» на малій сцені Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва, «Служниця — господиня» у Національному академічному театрі опери і балету України ім. Т.Г. Шевченка є ознакою початку цього руху. Виключно для цього має використовуватися, реконструюватися, реставруватися колишній Будинок трамвайників, а ще раніше — Народний дім на Лук’янівці.
Цікаво, як 25-річна детективна біографія будівництва Київського академічного драматичного театру на Подолі втілиться або не втілиться в його подальших творчих пошуках. З двоповерхової коробки, стилізованої під давню кам’яницю, ніби тісто на дріжджах виростає модерновий куб. Звідки б на нього не дивитися, стінки і дах читаються чорними квадратами К.Малевича. Можливо, варто обрамити світлом ребра кубу, аби квадрати набули більш чіткої асоціації. На чорному металевому фасаді, як мені здається, добре було б зробити телеекраний квадрат. Цілодобово на ньому демонструвати як у різні часи виглядала вісь від Золотих Воріт до Києво-Могилянської Академії. З фасадом можна експериментувати аж доки не стане звичним. А от що стосується інтер’єру, то він схвалений одностайно театральними фахівцями, архітекторами, взагалі усіма, хто його бачив. Але раптом зупинено абсолютно всі роботи на цьому багатостраждальному будівництві. І це не міф, а жорстока дійсність.
Таємнозриме слово театру, режисерські романи з драматургією, неводи асоціацій у безодні буття, які дозволяють глядачам прирощувати сенси, координуватися з життям, переміщуватися спектаклями в часах з акторами-поводирями є міфологічно величним актом творіння життя.
