Цього тижня у рамках візиту головного редактора «Дня» Лариси Івшиної у Вінниці було проведено три важливі зустрічі. Перша — зі студентами Донецького національного університету імені Василя Стуса та творчою елітою вишу. Друга – з мером Вінниці Сергієм Моргуновим, який ініціював придбання для міста книжок з Бібліотеки «Дня». Третя – з учителями вінницьких шкіл та бібліотекарями. Крім цих відкритих дискусій, не менший резонанс викликало інтерв’ю на місцевому телеканалі «ВІТА».
Ведуча Ірина Кравченко запитувала в Лариси Івшиної, чому вона взялася популяризувати українську історію, як можна виростити справжнього громадянина Україні і що треба зробити, щоб Україна перестала бути terra incognita для світу. Під час розмови мова йшла і про унікальні проекти газети «День», зокрема про видавництво книжок, найпопулярніші з яких нині можуть почитати вінничани. Підняті під час зустрічі теми ми продовжили обговорювати з ведучою після ефіру.
— Після запису ефіру на каналі «ВІТА» головний редактор «Дня» Лариса Івшина написала на своїй сторінці у «ФБ»: «Часто регіональне ТБ мені цікавіше національних каналів з їх «хронікою катастроф». Коли ми дійсно бачимо на національному ТБ домінування принципу інфотейнменту, або цієї «хроніки катастроф», чи можна говорити про нові — значно ширші — завдання і виклики для регіонального ТБ? Чи можуть, на вашу думку, регіональні канали виступити мотиваторами загальнонаціонального смислового діалогу?
— Часто роль регіонального телебачення у формуванні громадської думки применшують. Є негласна ієрархія: от центральники... А нам куди до них... Вони роками привчали глядача до політичних сенсацій, гучних викриттів, «смажених фактів» — усе в яскравій обгортці, до того ж і виглядає дуже смачно, — то наскільки споживачі будуть вибіркові? У потужних медіа є цілі штати маркетологів, PR-щиків, відділів реклам, а от глядачі перед цією навалою інформацій виявляються безпомічними і беззахисними. А регіональні медіа не завжди прагнуть зайняти окрему нішу — аби завоювати довіру свого глядача. Вони часто «грішать» своєю прихильністю «генеральній лінії партії», перетворюючись на рупор влади, втрачаючи роль соціального комунікатора в громаді. Але разом з тим, на тлі сучасних подій, коли спіраль суспільного невдоволення розкручується — і я маю на увазі не просто скарги на погане життя, долар не по 8, а 27 і так далі, а саме внутрішній протест проти старого, проти заскорузлого, проти несвободи — саме зараз регіональні медіа можуть вийти за межі локальних висвітлювачів подій і копіпастів з інших джерел. Телебачення, як жодне ЗМІ, може передавати емоцію, і цим слід скористатися, ця емоція має бути прогресивною, не з чергової серії інфотейнмент-індустрії. А відчуття, підкріплені глибоким змістом, — це просто повинно вистрілити. Це можуть бути, наприклад, спецпроекти досліджень «білих плям» з історії краю (а це проблема не тільки Вінниці, тож є привід працювати разом з іншими регіонами), а це, погодьтесь, легко вписується в загальноукраїнський контекст сьогодні, коли усі ми відчуваємо ментальні хитання в суспільстві. До того ж є інтернет, соцмережі, СММ-технології — тож аудиторія навіть регіонального телебачення не обмежується тими, хто сидить перед телевізором.
— У кінці минулого року у «Дні» відбувся круглий стіл з відомими журналістами, медіа-експертами. Його учасники разом з однодумцями об’єдналися в ініціативу «Українська журналістська платформа» і рішуче підтримали рішення Європарламенту від 23 листопада 2016 року щодо протидії російській пропаганді. Паралельно висловили нерозуміння позиції керівництва НСЖУ, яке вважає за можливе брати участь разом із працівниками російських ЗМІ у спільних проектах (під егідою ОБСЄ), прикриваючись необхідністю пошуку шляхів до «примирення» та «порозуміння», а також «засудження мови ворожнечі». Яка ваша думка з цього приводу?
— Як журналіст і навіть як людина я намагаюсь уникати категоричності. Але коли на кону стоять питання «ти або тебе», тут не повинно бути неоднозначності чи подвійних стандартів. Кажуть, кращий захист — атакувати. На жаль, Україна так і не сформувала «інформаційну армію». Можу уявити, наскільки «отруєні» ін’єкціями пропаганди мешканці Донбасу, якщо і у нас в Центрі, ніби абсолютно лояльному регіоні до українського, не все так добре стосовно розуміння, хто ми є і звідки, тим більше куди треба йти. І тут не стільки вина людей. Нам необхідне примирення, погоджуюсь, але не такими інструментами. Нас не зрозуміють, ані в Росії, ані в Україні, що пробудилися, ані у світі, адже поки держава не переформатується в цілому, нас так і будуть сприймати, як «молодшого брата». І такі «спільні медіа-проекти», мабуть, сприйматимуться як поступки та навіть поразка. Завжди є прогресивні люди — на них і варто опиратися при формулюванні якихось спільних завдань у медіасфері між Україною і Росією в умовах війни. Зрештою, у тих, хто формує сьогодні громадську думку про війну на Сході, має бути позиція. І вона має бути чіткою.
— Випуск програми «З перших вуст» за участі Лариси Івшиної викликав чималий резонанс. А які у вас враження від зустрічі?
— Скажу відверто: запису програми чекала із хвилюванням, це буле таке евристичне відчуття, коли насправді чекаєш не просто нових вражень, а якогось потужного ідейного струменю. Коли у тебе в гостях спікер, в якого настільки потужний шлейф позаду, хочеться його «взяти і максимально віддати глядачу» — без правок і купюр. Цікаво, коли експерт — не просто знавець, а особистість. Лариса Івшина — саме така. Мабуть, якщо сучасний український медіапростір тримається на китах, один з них — пані Лариса. Ми говорили і про роль ЗМІ, і про роль історичного пізнання для народу, який хоче стати нацією. Але що виявляється: комусь такі ефіри дуже потрібні, вони виводять із стану якогось смислового трансу, а хтось скаже про них «нудно». От коли журналісти самі зануряться у тему, принаймні зацікавляться (!), коли прізвища Липинський, Винниченко, Шевельов, Кримський, Мейс означатимуть щось конкретне, коли при слові «філософія» не будуть робити «міни», тоді, упевнена, журналіст буде соціальним комунікатором, а не просто передавачем чужих думок, буфером між тими, хто хоче «втюхати» потрібну інформацію, і тими, хто змушений її «проковтнути». Журналіст має бути незаангажованим — політично, але водночас добровільно «завербованими» — у хорошому сенсі цього слова — власним народом і власною країною — це аксіома. Якщо ЗМІ мають стати провідниками, то мають бути зрячими, а нерозуміння історичних процесів, небажання трактування сучасних подій в контексті минулого, не дасть робити якісний, мотивований і затребуваний продукт.
