Загальноприйнятим є твердження, що повалення самодержавства в Російській імперії у 1917 році було актом суто всеросійської революції, а власне українська революція розпочалася дещо пізніше. Однак ось який документ був опублікований у Петрограді того ж дня — 15 березня за григоріанським календарем, або 2 березня за «старим стилем», тобто за календарем юліанським, коли імператор Ніколай ІІ підписав зречення від престолу: «У визвольній боротьбі останніх днів велику ролю відіграв і український демос в особі українського жовнірства тих полків, що прилучилися до повстання... Ряди війська, яке боролося за свободу разом з широкими демократичними масами Петрограда, в значній мірі складалися з синів українського громадянства й робітництва, з представників демократичних верств української нації... Гасло демократичної республіки, виставлене російською демократією, забезпечує громадянські права кожної окремої людини. В боротьбі за сі права ми зичимо російській демократії всякого успіху. Але українська демократія, українські маси потрібують забезпечення не лише своїх загальногромадянських прав, але й своїх окремих прав національних, тих прав, які російський нарід має вже віддавна. З цим гаслом національного визволення й повинні виступити українські маси в Петрограді. Найповнішим висловом ідеї національного визволення є національно-державна самостійність, і лише створення власного суверенного державного організму може забезпечити якнайширший культурний розвиток українського народу. В світлі сього ідеалу, як найближчий етап до нього, як практичне завдання сьогоднішнього дня, українська маса в Петрограді повинна виставити, вкупі з демократією інших народів Росії, льозунг перебудови Російської держави на федеративну демократичну республіку, з якнайширшими правами окремих націй і спеціяльно з якнайширшою національною територіяльною автономією України».
Це — рядки з відозви Тимчасового Українського Революційного Комітету Петрограда. Як бачимо, тут чітко зазначена й особлива роль українства в революції, й особливі його завдання, в тому числі й стратегічний курс на національно-державну самостійність. Ну а те, що цей комітет мав реальну вагу, засвідчила маніфестація у Петрограді через кілька днів з нагоди річниці народження Тараса Шевченка, в якій узяли участь десятки тисяч осіб. Її учасники несли портрети поета, транспаранти з гаслом «Хай живе вільна Україна у вільній Росії!», десятки національних синьо-жовтих прапорів. Поряд зі студентами, інтелігенцією і робітниками в урочистому поході взяли участь вояки — солдати й офіцери. Очолював похід півтисячний загін кубанських козаків у мальовничих чорних жупанах із січовим прапором і запорозькими бунчуками. Промарширував під синьо-жовтими прапорами лейб-гвардії Волинський полк — той, що першим розпочав перехід на бік революції (як пізніше писали свідки подій, «два українські полки скинули російського царя»). У лавах українців зі своїми прапорами та гаслами йшли — щоб висловити свою солідарність — і представники інших пригноблених імперією народів — фіни, поляки, естонці, латиші, білоруси, татари.
А 16 березня за «новим стилем» у київському клубі «Родина» Товариства українських поступовців (ТУП), яке відновило свою діяльність за рік перед тим, зібралося понад сто представників київських і деяких провінційних українських організацій. На цих зборах народилася ідея заснувати Центральну Раду, яка б стала найвищим органом українського руху. Принципи її творення, завдання і програмні гасла викликали гостру кількаденну полеміку, що виявила помітне ідейне відставання значного числа українських політичних «метрів» від молодшого покоління інтелігенції й особливо офіцерів-фронтовиків. Старше покоління — Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко, Андрій Ніковський, Людмила Старицька-Черняхівська — вважало, що саме ТУП, до якого воно належало, має стати центром єднання всіх українських сил. На противагу їм молодше покоління на чолі з Дмитром Антоновичем наполягало на утворенні принципово нового центру, де були би представлені всі українські організації. Тож 17 березня була створена Центральна Рада, а 20 березня відбулися вибори її керівного ядра. Головою Ради заочно обрали Михайла Грушевського, який на той час ще не повернувся до Києва із заслання; його тимчасово заступав В.Науменко. Товаришами (тобто заступниками) голови стали: представник кооперативних організацій Київщини Ф.Крижановський, Д.Дорошенко — від ТУПу і Д.Антонович — від українських соціал-демократів.
Попри попередню детальну розробку планів дій українських сил Раді не вистачало авторитетного лідера з концептуальним баченням ситуації. 27 березня такий лідер повернувся до Києва з політичного заслання: це був професор Михайло Грушевський, який одразу ж надав чіткого спрямування діяльності Центральної Ради і всього українського руху: домагатися національно-територіальної автономії України в російській, а потім і у всеєвропейській федеративній республіці. Сама ж Рада мусила стати — до скликання Всеукраїнських Установчих Зборів — передпарламентом автономної української держави, забезпечивши таке скликання.
Для того щоб «підперти» ці наміри, Грушевський поставив завдання «переформатування» політичних партій і перетворення їх на масові організації та на залучення до політичного життя широких верств трудящого населення. Першим виявом таких трансформацій став вихід через кілька днів по приїзду Грушевського на вулиці Києва стотисячної колони під жовто-блакитними прапорами і з вимогами автономії України.
Утім, це вже інший сюжет. Тут же зверну увагу, що Тимчасовий Український Революційний Комітет Петрограда виступив зі зверненням одночасно зі зреченням Ніколаєм ІІ престолу, а зібрання у Києві, яке створило Центральну Раду, розпочало роботу одночасно зі створенням Тимчасового уряду. Варто звернути увагу й на масштабність українського руху вже в перші дні революції, власне, при її початках, коли солдати-українці з великим ентузіазмом відстрілювали офіцерів-монархістів (на той час, утім, уже не надто численних) і жандармів із поліцейськими. Тобто хоча українські політики й громадські активісти були заскочені раптовістю революційних подій не менше, ніж політики загальноросійські, вони швидко зорієнтувалися в ситуації та розпочали практичні дії зі створення автономної Української держави. Так і розвивалися навесні 1917-го дві революції — всеросійська й українська — з істотно відмінними в рамках тоді ще цілісного, принаймні, на зовнішній погляд, політичного процесу. Варто додати, що українських самостійників тоді було небагато, й ілюзії стосовно російської демократії буяли ще на повну силу... Втім, це знов-таки вже інша тема.
