Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Чи «загрожувала» Росії демократія в лютому 1917-го?

Якби Тимчасовий уряд зміг швидко вирішити два основні питання — про війну і про землю, то справді, а так...
24 березня, 2017 - 13:39
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня», 1997 р.

Нинішній 100-річний ювілей Лютневої революції в Росії минає дуже вже тихо. Ні гучних кіно-, теле- і театральних прем’єр, ні масштабних виставок, ні авторитетних міжнародних конференцій. Після того, як з’ясувалося, що висунута Путіним ідея зробити ювілей революції засобом національного примирення не працює, тому що у комуністів, монархістів і прибічників нинішньої влади оцінки революційних подій різняться діаметрально, було вирішено, що представники влади від ювілею дистанціюються. Показово також, що в публікаціях, які з’явилися до ювілею в російських ЗМІ, практично не згадується, що Лютнева революція відбувалася не лише в Петрограді, а й на національних околицях Російської імперії, причому найшвидше вона розвивалася в Україні.

Як відомо, в ході громадянської війни, що слідувала за революцією, Україні, на відміну від Польщі, Фінляндії і країн Балтії, не вдалося відстояти свою незалежність — і в колишній Російській імперії встановилась тоталітарна комуністична диктатура. А чи могла тоді, 1917 року, перемогти демократія? Адже Лютнева революція зазвичай представляється як короткочасне торжество демократії в Росії. З одного боку, це справді так. Після скинення самодержавства було втілено в життя такі демократичні свободи, як свобода слова, зібрань, демонстрацій і союзів. У цьому плані Росія в той момент, можливо, була найвільнішою з усіх воюючих держав. Але з іншого боку, так і не було відновлено роботу Державної Думи. Це пояснюється тим, що Дума за своїм складом, з переважанням октябристів і правих, була значно правішою за свій Тимчасовий комітет, що сформував Тимчасовий уряд. Тому в революційній Росії вона виглядала анахронізмом. У результаті в період революції фактично не функціонувала законодавча влада, і уряд самостійно видавав декрети.

Якоюсь мірою на роль законодавчої влади претендували Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. Проте вони також претендували на те, щоб одночасно бути і виконавчою владою, і багато в чому диктували свою волю Тимчасовому уряду. Водночас той принцип, що депутати Рад у будь-який момент могли бути відкликані своїми виборцями і бути замінені на інших, суперечив принципам демократії, оскільки робив народних обранців заручниками доволі мінливих настроїв мас. Що ж до судової влади, то вона практично зникла, оскільки нікому було ловити злочинців, принаймні, в містах. Поліцію і жандармерію було скасовано Лютневою революцією. Народна міліція, про створення якої було оголошено, фактично так і не з’явилася до Жовтневої революції як ефективний інструмент підтримки правопорядку і нічого не могла протиставити озброєним солдатам і матросам, яких дедалі більше осідало в тилу. У тих випадках, коли Тимчасовий уряд намагався навести лад у тій чи іншій місцевості, йому доводилося вдаватися до допомоги військ, ненадійність яких, утім, не дозволяла дуже широко застосовувати подібну практику. Результати не примусили чекати. В армії і на флоті вбивали офіцерів. Селяни громили поміщицькі маєтки. У травні було розорено і спалено 152 поміщицькі маєтки, у червні — 112, у липні — 387, в серпні — 440, у вересні — 958.

У лютому з в’язниць звільнили не лише політичних, але й значну частину кримінальних злочинців. У містах зростала злочинність, боротися з якою було нікому. Не дивно, що у міських обивателів перемога «демократичної революції» стала асоціюватися з не найприємнішими спогадами.

Встановлення справжньої демократії чекали від Установчих зборів, вибори яких уперше в історії Росії проводилися цілком демократично, на основі загального, прямого, рівного і таємного голосування. Біда, проте, була в тому, що на своє перше засідання Установчі збори зібралися лише тоді, коли в країні вже встановилася диктатура більшовиків, які дозволили новому російському парламенту пропрацювати лише один день.

А чи був шанс у російської демократії 1917 року? Теоретично — так, практично — ні. Якби Тимчасовий уряд зміг швидко вирішити два основні питання — про війну і про землю, демократія отримала б реальний шанс утвердитися в Росії всерйоз і надовго. Зрозуміло, що ні укласти мир, ні провести аграрну реформу за день або навіть за місяць було неможливо. Але оголосити про укладення перемир’я і намір досягти миру з Центральними державами, а також про основні принципи аграрної реформи і час початку її проведення уряду було б цілком під силу.

Однак проводити аграрну реформу і водночас продовжувати війну не було ніякої можливості. Дізнавшись про майбутній поділ поміщицьких і куркульських земель, одягнені в солдатські шинелі селяни в масі своїй рвонули б додому, побоюючись, що їм не дістанеться, і фронт неминуче б звалився.

В тому випадку, якби Росія відбулася як демократія 1917 року, вона напевно була б перетворена на федерацію. Проте в умовах демократії федерація навряд чи протрималася б довго, і Російська імперія розпалася б так само, як і розпався Радянський Союз після краху комунізму в серпні 1991 року.

Проте подібний сценарій торжества демократії 1917 року був неможливий, оскільки жодна з партій, що входили до Тимчасового уряду, не виступала за припинення війни. Всі збиралися воювати «до переможного кінця», але дуже швидко довоювалися до кінця демократії в Росії. До того ж наймасовіша демократична партія соціалістів-революціонерів показала свою повну політичну імпотенцію, піддалася волі кадетів у плані відтермінування скликання Установчих зборів і, так і не подолавши внутрішнього розколу, не висунула популярного в масах вождя, здатного повести партію на боротьбу за владу.

Характерно, що після колчаківського перевороту наприкінці 1918 року партія есерів практично перестала існувати. Ліві есери значною мірою вступили до комуністичної партії, а решта здебільшого або відійшла від боротьби, або підтримала окремі антибільшовицькі уряди, але вже тільки в особистій якості або на рівні окремих місцевих організацій, оскільки партія як всеросійське ціле зникла. В Україні ліві есери підтримали більшовиків, а праві — Українську Народну Республіку. Але як самостійна політична сила есери виявились ефемерними, так само як і меншовики, та й кадети. Їх зникнення з політичної сцени знаменувало собою поразку демократії в боротьбі з більшовиками.

Борис СОКОЛОВ, професор, Москва
Газета: 
Рубрика: