Один із фільмів, що справив на мене сильне враження ще задовго до початку кар’єри кінокритика, називається «Фантазм-2» (всього їх у циклі п’ять).
Я випадково натрапив на нього в телевізорі на початку 1990-х. Навіть зі знаменитим гугнявим перекладом, у кепській копії він мене налякав. Фантазію режисера (виходець з Лівії на ім’я Дон Коскареллі) інакше як буйною не назвеш: огидні злобні карлики, трансформовані з померлих, літаючі металеві кулі, що впиваються в лоб і просвердлюють череп, портал в інший світ з низьким червоним небом і цілими армадами тих таки карликів; дія відбувалася переважно на кладовищі та в крематорії, а на чолі цього жаху стояла таємнича й незборима Висока Людина в чорному костюмі. О, ці тугі струмені крові, ці відрубані пальці, ця облізла від концентрованої кислоти шкіра, ця розлита у повітрі параноя! Деякі спецефекти «Фантазму» й досі виглядають яскраво. Головне ж, режисерові вдалося створити атмосферу сталого кошмару того типу, про який писав Набоков: тобі здається, що ти вже прокинувся, а насправді опинився у ще глибшому сновидінні.
Принаймні, так мені здавалося тоді.
Тепер же дивлюся на це як на атракціон. З професійним цинізмом відзначаю: ось непоганий кадр, цього монстра якісно зліпили, а оця потвора швидше кумедна, а композитор вартий окремого призу тощо.
Тоді я до такого кіно був байдужий, але воно мене страхало (парадокс, так). Зараз же я полюбив фільми жахів, але задуманої авторами реакції вони вже не викликають. Тоді я не знав, що це — лише казки, а тепер знаю. Тому й люблю.
Рано чи пізно ми дізнаємося, що ані відьом, ані упирів немає, та все одно повертаємося до них. Бо все страшне рано чи пізно стає смішним. Бо всі чудовиська — це милі іграшки нашої уяви. Бо найближчий людожер живе в сусідньому під’їзді. Бо найкривавіший маніяк стояв учора за тобою в черзі до каси в супермаркеті. Бо будь-яка історія — завжди про тебе і про твої сни. Твої фантазми.
