У норильському концтаборі мені пощастило познайомитися й заприятелювати з колишнім мешканцем міста Умань — Петром Миколайчуком. Усі українці нашого табору глибоко поважали й шанували Миколайчука за його щирий український патріотизм і за досконале володіння українською мовою.
Якось на моє запитання, як він, що проживав у зросійщеному середовищі, зумів зберегти в собі таке досконале володіння українською мовою, він відповів: «Я не зберігав її, я її вивчив, адже я тривалий час був російськомовним українцем, а коли мене хтось із моїх знайомих запитував, чому я — українець і розмовляю не українською, а російською мовою, я завжди відповідав: «А какая разница?».
Так мені доводилося виправдовуватися дуже часто, аж доки в моїй голові не промайнула думка: а якщо немає жодної різниці, то чого б мені не розмовляти мовою мого народу? Така несподівана думка підштовхнула мене взятися за вивчення своєї мови. Почав із вивчення напам’ять «Кобзаря» Тараса Шевченка. Тепер для мене українська мова — це вже не вивчена мова, а моя рідна стихія!»
Та не кожному українцеві так легко дається перевернутися з голови на ноги. На це є чимало причин. Одна з них — звинувачення українськомовних українців в українському націоналізмі, а інша — нещадне й повсюдне висміювання та навмисне перекручування нашої мови. Наприклад казарма Червоної армії. Солдати, переважно українці, між ними й автор цих рядків, відпочивають. Нараз до камери заходить старшина і гучним басом запитує: «А хто скаже, як буде по-українському «Автомобиль подъехал к живописцу». Солдати мовчать. А старшина, витримавши паузу, на все горло й з диким реготом прогарчав: «Самопер попер до мордопису!»
Солдати мов води в рот понабирали, тоді старшина провокує нас далі: «А хто скаже, як буде по-українському: «И он упал, стрелой пронзенный». Солдати далі мовчать, а старшина пояснює: «І він упав дрючком пропертий! Га-га-га!»
Таку наругу над нами ми терпіли щодня й на кожному кроці. Усе це відбувалося, так би мовити, на низьких рівнях. А як було на найвищому рівні?
Для наглядної ілюстрації скористаємося витягом із спогадів Івана Коваленка, командира військової розвідки під час битви за Сталінград. Йому й слово:
«Пам’ятаю, брали ми Павлюса... За ним наші довго полювали... Я на той час був командиром військової розвідки. У мене в підпорядкуванні було двісті чоловік. Дізнались ми, де той штаб є. Розташувався він у підвальному приміщення центрального універмагу в Сталінграді... Пробиралися, як могли, аби не вулицями, бо снайпери били майже з кожного вікна. Потім вирішили пройти каналізаційними ходами. Вирішили так: краще зберегти життя, хоч і брести по самі нікуди в лайні, бо, думаю, правду хтось казав: «Не той герой, що поліг, а той, що викрутився і переміг...». Я був першим із радянських офіцерів, який увійшов до кімнати штабу гітлерівського генерал- фельдмаршала барона фон Фрідріха Павлюса. Я так фотографічно зафіксував: освітлені коридори: лампочки скрізь горять... Видно, акумулятори, бо ж навколо темно було... Велика така кімната, посередині великий стіл...І він стоїть: високий, стрункий, років так трохи за п’ятдесят... Він глянув на нас, і все зрозумів... Зі мною були двоє солдатів. Він мовчки розстібнув ремінь і віддав мені. Я відгорнув кожуха, одягнув ремінь на себе. От, цікаво... Мені було всього вісімнадцять років. Я був капітаном тоді... Після того я просив Ватутіна і Єрьоменка, щоб той ремінь Павлюса лишили мені, але не залишили... Занадто багато честі для тебе — сказали...
Ось так-то... Пам’ятаю, тоді в одній із московських газет — чи то в «Правде», «Известиях», «Красной Звезде» — була стаття під заголовком: «Вони взяли в полон Павлюса». Було ще чотири фотографії. Ми всі в кожушках, так собі стоїмо. На жаль, не збереглася в мене та газета. Представили нас тоді всіх чотирьох до звання Героя Радянського Союзу... Але як саме те нагородження відбувалося, я запам’ятав на все життя...
Прилітає маршал Жуков... Чимало було з ним почету, нас усіх представили. Приємно, що там говорити. А всі наші: «А як, а що, скажи...». Ну що, нам усім по вісімнадцять, розуму то ж було... Хлоп’ячий розум, ентузіазм, телячий оптимізм. От на такому телячому ентузіазмі ми й виграли війну!
Генералів на тому прийомі в Жукова було чоловік двадцять... Від лампасів червоно. Суцільний блиск орденів і лампасів... Маршал Жуков такого невеличкого зросту, перший на помості, квадратна така голова, лисина, де-не-де волоссячко... Далі стоять полковники, а тоді вже й ми...
— Коваленко! Хохол, значить!
— Ні, товаришу маршал!
— А хто ж?
— Українець!
— Ну, українець, хохол, яка різниця?
(Це все дослівно, бо я запам’ятав цей діалог на все життя)
— Велика!
— Цікаво, а яка ж! Ти мені скажи!
— Я за національністю українець, а хохол — образливо!
— А чим же я тебе образив?
— А це не тільки для мене образливо, а й для всіх українців образливе слово.
— А яка ж це образа? Якщо я — росіянин Жуков, то мені десять разів кажи, що Жуков росіянин, ти — росіянин... чого ж мені ображатися?
— Товаришу маршал Радянського Союзу, якщо я вам десять разів скажу, що ви росіянин, ви не образитесь. Але якщо я вам один раз скажу, що ви — кацап, ви образитесь!
— О! Так ти, виявляється, націоналіст?
(От тоді я вперше в житті почув слово «націоналіст». До того часу я поняття не мав, що воно таке).
— Який націоналіст? Ви мене запитали, я вам відповів!
Чую — тиша, мовчанка, серед генералів муха пролетить... Застигли усі, зрозуміли, що ситуація загострилася. Я також відчув тривогу... На той час моя загальна свідомість була невисока. Я не розумів тоді усієї глибини цього діалогу, цієї «перепалки». Усі мовчать, а Жуков крякнув, повернувся до тумбочки, взяв дві склянки... Генерали мовчки дивляться. Жуков дістає пляшку коньяку... У гранчак звичайний налив більше половини й до мене:
— На, випий!
— Товаришу маршал Радянського Союзу, я не п’ю...
Я таки справді не пив. Тоді давали по сто грамів горілки всім щодня... Оце старшина йшов, ніс каністру двадцятилітрову й усім ділив... Давали ще цукор-рафінад, а офіцерам — пачку цигарок «Беломорканал» або «Труд», були й такі... А солдатам давали махорку. Я свої цигарки та сто грамів міняв на рафінад... А охочих помінятися було багато.
— Не п’ю я, — кажу.
— Ну як ти не п’єш? А ще героєм називаєшся! Герой... Що, ком-фронт (до Єрьоменка), ось це такий герой і не п’є?
— Не п’ю, що ж тут такого?
Покректав, відійшов... А тиша така...
Генерали як в рот води понабирали. Мовчать... Жуков налив знову.
— Ну, давай, українець! Захисник українського народу... Із кацапом — росіянином давай вип’ємо! За перемогу, давай?!
Раз так — я залпом. І, ви знаєте, якось не пішло воно мені. Усе-таки не пив, а тут відразу 150 грамів коньяку... Воно мене опалило, і все назад... Отой коньяк через рот, через ніс, через очі, через вуха. І все на нього. Можете собі уявити, що то було... А я дивлюся на Жукова... Золота зірочка, орден Леніна... Все у коньяку та солдатській каші, а одна грудочка каші прямо на Леніна. Мені аж трохи смішно стало... А Жуков:
— Та ти що! Шмарклями вимазав та ще веселишся? Вивести його! Ком-фронт, а чи потрібні нам такі герої? Ну, добре, я фронтовик, а якщо при нагородженні він і його (Сталіна) шмарклями ось так вимаже... Мені що, я солдат. Герой такий! Досить з нього й «бойовика»!
А «бойовик» — це орден Бойового Червоного Прапора. Це найвищий бойовий орден. Так мене з героїв і викреслили». («Вечірній Івано-Франківськ» № 09 (58) 08 березня 2007 р.)
У такій атмосфері приниження, глузування над усім українським доводилося нам, українцям, служити в чужій і ворожій нам армії, воювати і вмирати, а потім ще й пишатися, мовляв, ми перемогли. Але кого ми перемогли? Де плоди нашої перемоги? Їх ніде немає. Реальна тільки перемога над нами. А для того, щоб ми могли перемагати наших ворогів, нам треба спочатку перемогти самих себе. Нам неодмінно треба внутрішньо змінитися.
Мовний проект, який тепер перебуває на розгляді Верховної Ради, має не тільки негативне, а й позитивне для нас значення. Позитив цього значення полягає в тому, що він зачіпає за живе кожного українця й спонукає нас усіх до об’єднання та спільної боротьби за наше виживання як нації. Тільки не варто нам гарячкувати й хапатися за вила та вдаватися до насильницьких методів боротьби, оскільки насильницькі методи боротьби заздалегідь приречені на провал. До того ж «людина розумна» повинна залишатися розумною назавжди і не вдаватися до насильницького самогубства.
Боротися за свої права, за свою національну гідність треба і можна власне ненасильницьким способом. Ми маємо яскравий приклад успішної ненасильницької боротьби в Індії, яка виключно мирним веденням боротьби скинула з себе ярмо колоніального гніту. А відомий у всьому світі натхненний керівник тієї боротьби — Магатма Ганді — висловився про насильницькі методи боротьби в такій категоричній формі:
«Я чекав би на визволення Індії тисячу років, аніж мав би виборювати її насильницьким методом» (цитата з пам’яті).
Інший приклад: політичні в’язні совєтських концтаборів Норильська, Воркути та Кенгіру своїм ненасильницьким спротивом розхитали фортецю більшовицької каральної системи — ГУЛАГ.
Ще приємно відзначити, що наш сучасний видатний письменник Юрій Андрухович, як ми довідалися з часопису «Смолоскип України», також не схвалює ідеї насильницького протесту, тому що «насильницький протест — це слабкий хід, майже приречений на поразку, бо сила є мовою влади, саме у влади є всі фізичні засоби для силових акцій. Тому «вила» мусять лишитися історичною метафорою».
Юрія Андруховича підтримав політолог Дмитро Потєхін, заявивши: «Існує навіть статистика: ненасильницький спротив удвічі ефективніший».
Тепер для нас важливо не схибити у виборі.
