Цілі покоління німецьких громадян глибоко відчувають страх та сором за їхню Другу світову і живуть із мрією про налагодження... російсько-німецьких відносин. Таке національне самозречення, уміло підживлюване, зокрема радянськими впливами у Східній Німеччині, лишало замало шансів урятуватися від відчуття приниження та почуття провини перед уніфікованим «радянським», а згідно із офіційним курсом, — російським народом. Минуло понад 70 років від закінчення війни, але тільки зараз — зі шквалом новин з анексованого Криму та українсько-російською війною, у багатьох німців, зокрема науковців, виникло запитання: «А що ж таке Україна?»
Подібні думки з’явилися і в історика Східної Європи Карла Шльогеля — автора книжки «Український виклик. Відкриття європейської країни», яку вже кілька місяців можна без особливих складнощів знайти на полицях українських книгарень. Її написав німець і, в першу чергу, саме для німців. Однак добра її частина, на думку самого автора, знайде більше розуміння серед українських читачів, тут, в Україні, яка сьогодні, як і раніше, є фронтиром Європи.
Оригінальна назва книжки дослівно перекладається українською як «Рішення у Києві». Це спосіб нагадати, а комусь, може, й сказати вперше, що Київ як центр незалежної держави приймає власні рішення, незважаючи на «сусідський» тиск.
Не менш цікавим є й підхід, обраний для назви українського видання, та він вимагає більш розгорнутих роздумів. Шльогель, який усе життя вивчав та викладав історію Східної Європи, зізнається, що донедавна не особливо звертав увагу на нашу країну. Тривалий час ми лишалися для нього периферією в тіні Радянського Союзу, а останнім часом для багатьох перетворилися хіба що на джерело неспокою.
ДОНЕЦЬК — НАЙБІЛЬШ УКРАЇНСЬКИЙ?
Разом із тим уже у першій частині книжки автор ділиться особистими спогадами про шок від російської агресії в Україні, яка розгортається останніми роками. Письменник пояснює, що ці події виявили потребу нового погляду на нашу державу як на щось окрім задвірків імперії, і це стало справжнім «українським викликом» для багатьох німців.
Сам автор уперше відвідав Україну, тоді ще УРСР, у 60-х роках минулого століття, трохи пізніше, наприкінці 1980-х, було зроблено частину записів, вміщених у книжці. Важко уявити, наскільки інший світ побачив Шльогель, до прикладу, в центрі післямайданівського Києва, де ще довго лишався запах згорілих шин, а на Інститутській «вишикувалися» могили загиблих протестувальників.
Зрештою, письменник об’їхав різні регіони України, побував у багатьох важливих місцях, включно з тоді ще напівокупованим Донецьком. Часом, коли читаєш його книжку, сторінку за сторінкою, складається враження, що він, чужинець, має подекуди, об’ємніші та чіткіші враження про нашу державу, ніж ми самі, безвиїзно сидячи у своїх столицях, донбасах чи галичинах.
Попри те, що книжка, написана фаховим істориком, вона — щось більше, ніж історична праця. Місцями це публіцистичні фрагменти з аналізом сучасної міжнародної ситуації, часом — репортажні нотки, зі звуками та кольорами українських міст, подекуди — спроби відвертого самопояснення, глибокі пошуки власних мотивів.
Для зручності читача книжка поділена на порівняно невеликі частини — від авторського бачення сучасної Росії та відходу від неї, поступового відкриття України до виру подій, фактів та вражень із «стрижневих», на думку автора, міст України: Києва, Одеси, Ялти, Харкова, Дніпра, Донецька, Чернівців (особливо цінних німецькому читачеві), Львова.
Щоправда, не у кожному з цих міст Шльогель знайшов місце для українського начала або принаймні вагомої української складової. Скажімо, у частині про історію Одеси, поміж фактів про Катерину ІІ та імперську велич «перлини біля моря», українці згадуються кілька разів і переважно як селяни чи біглі кріпаки, які разом з іншими народностями складали строкатий колорит міста. Подібно — і з Чернівцями. Співмірна ситуація і в описі Ялти — з палацами, перетвореними у радянські часи на санаторії, Дніпра — «міста Потьомкіна», ба навіть Львова, що подається як провінція Австро-Угорщини зі значним польським слідом. Може скластися враження, що найбільш українськими є Донецьк (у книжці описується, як він постраждав у репресивному 1937-му) та Харків, адже автор описує історичні спогади 1932—1933 рр. про десятки мертвих та знесилених селян на площі біля вокзалу, згадує театр Леся Курбаса і няньку одного з оповідачів, яка співала українських пісень.
Якщо так побачила українські міста людина, яка знає основні трагедії вітчизняної історії, щиро підтримує Україну в нашій боротьбі проти агресора, нам було б варто подумати про те, як віднайти ту українську складову міст і зробити її гармонійним елементом нашого самосприйняття.
ПРО СЕБЕ, ПРО СВІТ І НАШЕ МІСЦЕ В НЬОМУ
Поряд із викладом різнорідних рис та столітніх доль згаданих міст у кожному з них автор робить принаймні дві специфічні зупинки: шукаючи стерту єврейську історію міста, а також описуючи німецьку окупацію часів Другої світової. Якщо для нас це, щонайменше, спосіб пильніше придивитися до кількох сторінок української міської історії, то для німців ці сторінки — живе та пекуче, подекуди перше розуміння глибини нанесених окупацією ран, від яких саме українці, а також білоруси (особливо мирні жителі) об’єктивно постраждали більше, ніж будь-які інші народи. У той час як на території сучасної Росії окупованою була лінія у кількасот кілометрів, причому протягом найкоротшого, порівняно з іншими регіонами, періоду, Україну та Білорусь німці захопили ще у 1941-му, а залишили — тільки у 1944 році.
Хай там як, та навіть той, хто знає російсько-українську війну зсередини, особисто переживає анексію Криму, чи той, хто десятки разів бував в усіх описаних Шльогелем містах, знайде у цій книжці щось виключно для себе. Це може бути що завгодно: чи то радість від солідарності та підтримки автора, поштовх до глибшого осмислення України, бажання відвідати музей Михайла Булгакова на Подолі, пройтися Потьомкінськими сходами Одеси чи звернутися до вивчення трагічних для України періодів — Голодомору 1932—1933-го або репресій 1937 р.
Ця книжка не закликає до революцій, вона радше сприяє тихим роздумам: про себе, про світ і наше місце у ньому. Можна не зовсім погоджуватися з тим, як автор описує міста, конкретні місця чи події, та його книга, беззаперечно, відкриває очі: німцям — на країну, якої вони іноді не хотіли помічати; нам — на те, як нас сприймають, на те, чим є фундамент, на якому сьогодні будується Україна; усім європейцям — на подібну до європейської українську культурну матрицю, а також — на важливість та неймовірну близькість війни, яка точиться у двох годинах польоту від Берліна і має значний вплив на усю Європу.
Шльогель пише, що відчуває і щастя, і деяке занепокоєння через те, що його книжка потрапить до рук українських читачів, яких він вважає найкритичнішою та найкомпетентнішою для цієї книжки аудиторією, з усіх можливих Тож її варто прочитати, принаймні для того, щоб подумати, наскільки ми згодні з автором у тому, що стосується нас самих.
