«Золотий автор», «платиновий автор» — такі яскраві і безапеляційні епітети нині в моді. Судячи із кількості цих означень Люко Дашвар і справді має почуватися в Україні унікальною письменницею. По-перше, свою кар’єру романістки Дашвар розпочала вже за сорок, по-друге, її перша ж спроба виявилася переможцем «Коронації слова», по-третє, вона має де друкуватися, і її нові романи не розчаровують ані видавців, ані читачів. Люко пробує себе у різних жанрах, хоча із формою воліє не експериментувати — її особлива риса: класика з чіткою фабулою, зрозумілими мотивами, яскраво прописаними героями-типажами, лаконічною мовою і авторською відстороненістю. І коли критики нарікають на відсутність героя в українській літературі, то твори Люко Дашвар цілковито заперечують цю тезу. Однак у своєму приватному, позаписьменницькому житті Ірина Чернова вважає, що повчати когось просто не має права. Спокій та скромність авторки доводять, що оті епітети-позлітки лише омана, і відпадають самі собою, не прилипаючи. Ця жінка має що сказати, але, здається, готова відкрити таємниці не всім. Чи вдалося це у сьогоднішній розмові — судити вам.
— Зазвичай письменники, які ховаються за своїми псевдо, або мають що приховувати, або соромляться, або відчувають зовнішній тиск, хочуть його оминути. Для чого вам псевдонім?
— Ольга Герасим’юк написала передмову до однієї моєї книжки («Мати все». — Я.С.) і сказала краще за мене, сентиментально і чутливо. Мовляв, людина, яка зібрала у своєму псевдо літери з імен дорогих їй людей, хоче зберегти їх довкола себе. Гадаю, підсвідомо саме так і було. Я не вигадувала красивого імені, прізвища, аби гарно звучало, щось незвичайне, — склала псевдо з імен тих, хто мені дорогий.
— Тобто нині ви не збираєтеся себе позиціонувати як письменницю Ірину Чернову?
— А я і є Ірина Чернова. Ми ж розуміємо — за псевдо стоїть реальна, конкретна людина.
— А якби ви наважилися таки підписатися власним прізвищем, що б це був за твір?
— Я, до речі, сценарії підписую своїм прізвищем. А от художні книжки... так спочатку вже склалося, і я не бачу сенсу це змінювати. Насправді, про це не дуже й думаю. Щоб сидіти, мучитись: чому і яка я під одним іменем чи під іншим...
— І критики, і читачі помічають, що ваші твори мають свою особливість. Жодних складних речень, немає ускладнених конструкцій, ліричних відступів. Дуже пряма, чітка мова. Це ваша принципова позиція?
— Не позиція, уже стиль. І я постійно над ним працюю. Спочатку виходять доволі важкі конструкції, потім правлю. Від початку задуматися над цим змусили твори Михайла Веллера, потім курси сценарної майстерності, де була окрема лекція про способи надання інформації у період інформаційної перенасиченості ХХІ століття. І я зрозуміла: саме такий стиль мені близький.
— А ви, до речі, якісь ідеї, концепції, ідеологічні «гачечки» вносите, чи, можливо, хочете донести у своїх творах щось, окрім сюжетної канви?
— Так, безумовно, гачечки є. Але є ще більша внутрішня потреба не бути повчальною, намагатися зробити так, щоб люди думали самі на прикладі історій, подій, вчинків героїв. А не просто починати з прямого месиджа у лоба. У такому вигляді то звучить зверхньо. Я собі думаю — яке я маю право когось повчати? Однак життя і вчинки моїх героїв можуть стати повчальними, змусити задуматися.
— У мене складається враження, що деякі з ваших героїв діють всупереч авторській волі, ви волюнтаристськи змінюєте їхні історії... буває таке?
— Так, безумовно. В «Рай.Центрі», книжці, яка для мене найважливіша, дівчина Люба гине, але для мене вона така дорога, я так хотіла, щоб вона жила... але я знала, що так буде неправильно для самої історії. Нелегко переживати такі ось моменти, але потрібно. А з іншого боку... Якщо будеш думати про своїх героїв постійно уже після закінчення роботи над книжкою, то просто поїде дах. Я намагаюся відсторонюватися від них, залишати у минулому...
— А як щодо знаменитої «мадам Боварі це я»? Чи є у вас роман, в якому б ви так само могли казати й про себе?
— Поки що такого нема. Я свідомо намагаюся дистанціюватись. А з іншого боку, в кожному з героїв, в усіх є трохи від мене як від живої людини. Людина ж складається з людей. Ми однакові у проявах любові, ненависті. А наші спостереження певним чином стають частиною наших біографій.
— А де ви проходили школу життя, щоб виписати стількох різнопланових героїв, де знаходили їх, формували характери, як вони у вас народжуються?
— Гадаю, я просто спостережлива людина. І небайдужа. Багато чого бачила, адже професія журналіста цьому сприяла, дуже багато дала у цьому плані. Останнім часом, правда, таких зустрічей поменшало. А от вражень від життя — ні.
— А що робить вас українською письменницею? Приміром, коли кажуть, що Люко Дашвар є українською письменницею — що вказує на вашу належність до українськості? Мова, сюжети, герої, події, міста?
— Мабуть, характери людей. Характери українців. Наприклад, книжку «Молоко з кров’ю» я сама перекладала російською з української. Книжка вийшла російською і продається у Росії. І ось під час перекладу я зрозуміла, що коли писала українською про українців — це було природно, логічно й зрозуміло, а от коли переклала російською, історія дуже багато втратила! Незважаючи навіть на те, що я намагалася не робити дослівну кальку, а художній переклад, доводилося змінювати цілі шматки тексту. Тоді я зрозуміла, що пишу тільки про цю землю, про цих людей, що саме тут вони так діють.
Взагалі ж... Коли я почала писати українською, зрозуміла, наскільки це важливо для мене особисто. Ніби таким чином відкриваю для себе свою Україну. У кожного на те свій час. Бо здобута 20 років тому незалежність держави не означає, що населення автоматично стало її повноцінними громадянами. У кожного на те свій час. У мене переосмислення відбулося 2006-го, коли я зрозуміла: тут моя земля. А це важливіше, ніж громадянство як факт.
— Напевно, невипадково — Денисенко, Роздобудьмо, ось ви — вийшли з російськомовного середовища, працюєте в україномовній літературі, популярні. Це якийсь феномен? Як так виходить, що саме з іншомовного середовища з’являються такі популярні україномовні письменниці.
— Іншомовне середовище це одне, але те, що ти — українка від народження — важить більше. Мова, безумовно, дуже важлива для творення нації. Але й вона не головна. Я скажу не своїми словами, а Льва Гумільова з праці «Етногенез і біосфера Землі», в які досліджує, як створюються нації. Він доходить висновків, що мова, територія, звички чи традиції — жодна із цих складових не є вирішальною, щоб людина відчувала себе належною до якоїсь нації. Я гадаю, що його формують гени. Якесь внутрішнє відчуття, яке нікуди не зникає. Ось пишу я українською вільно, але говорити складно, бо багато років артикуляційний апарат налаштований був на іншу мову. Але ж це не означає, що я не українка?
— А вам було легко почати писати українською художню прозу? І взагалі наважитися писати художню прозу?
— Якщо мрієш писати, то зможеш. За знаком Зодіаку я — Терези: довго думаю, розмірковую, вагаюся, поки наважуся. У журналістику прийшла, коли мені було під тридцять, почала видаватися, коли стукнуло п’ятдесят. Але, як уже вирішила — намагаюся не зупинятися.
Щодо мови, то жодних проблем не було. Хоча часто розмовляю російською, але все життя працювала в україномовній пресі. Тому не можу сказати, що у 50 років я несподівано стикнулася із потребою переходити на українську. Для мене це було природно.
— А що ви читаєте?
— Я читаю хаотично. Мода на якогось автора, течію на мене не впливає. Недавно перебирала бібліотеку і знайшла книжку Юрка Покальчука «Кава з Матагальпи», видану ще за радянських часів, у 70х. Я, коли він був живий, перетиналася з ним, хоча і не була знайома особисто. Для мене було чимось містичним знайти вже після смерті Юрка його юнацьку книжку у власній бібліотеці, тож читала з особливими враженнями. А був час, коли захопилася віршами Жадана, і тільки тому, що був незвичайний поштовх: під час однієї зустрічі Юрій Одинокий (театральний режисер. — Я.С.) почав читати вірші Жадана. І я захопилася. А просто дістати книгу і почати читати, у мене так не виходить. На все є якась непроста емоційна причина.
— Ви згадали Гумільова, це означає, що серед ваших інтересів не лише художня література, а й наукова?
— Мені цікаві філософія, психологія, соціологія. А особливо — соціальна психологія. Коли запитують, які месиджі я хочу донести у своїх творах, до часу ніяк не могла сформулювати ідею. А потім зрозуміла: намагаюся писати про абсолюти. Свого часу у книзі Лебона «Психологія народів та мас» наштовхнулася на цитату пана де Вогюе про те, що цивілізація помре через панування відносних понять. Я жахнулася, бо усвідомила: абсолютів нема, вони зникли. Все відносне: ми усі відносні патріоти, відносно порядні, відносно щирі й відверті. Щодо якихось життєвих обставин, ми трохи кохаємо і так далі. Я за те, щоб повертати абсолюти у життя.
— Для вас, окрім творчості, що є на першому місці, якщо щось є?
— Родина, безперечно. Це святе і це на першому місці. Знаєте, у мене діти вже дорослі, мають свої родини, живуть окремо. Але я беру величезну каструлю, готую борщ на три сім’ї. А діти приїжджають на борщ до мами. Це так приємно! І це вже стало сімейним ритуалом. Хоча, звісно, вони самі можуть приготувати собі, але я отримую насолоду від того, що готую борщ для них.
— Щастя — це псевдонім Господа Бога, але лише тоді, коли він не хоче підписуватись, — писав свого часу Анатоль Франс. Чи часто Господь ставить свій автограф у вашому житті?
— Для себе знайшла власне трактування щастя: щас ти є. Щастя це життя, от і все. І якщо вже чогось шукати — то тільки приводів для щирої радості.
ДОВІДКА «Дня»
Люко ДАШВАР (справжнє ім’я Ірина Чернова) — українська письменниця, сценарист, журналіст. Її перший роман «Село не люди» став лауреатом премії конкурсу «Коронація слова-2007». Наступний «Молоко з кров’ю» був нагороджений дипломом «Коронації слова- 2008» та визнано переможцем конкурсу «Книжка року Бі-Бі-Сі». Третій роман авторки «РАЙ. центр» — знову став дипломантом конкурсу «Коронація слова-2009» у категорії «Вибір видавців». Четвертий роман «Мати все» вийшов восени 2010 року. Його загальний наклад на кінець року становив 52 тисячі примірників. Загальний наклад книжок письменниці, яка друкується виключно у видавництві «Клуб Сімейного Дозвілля», становить вже понад 300 тисяч примірників. 2010 року конкурс «Коронація слова» надав письменниці офіційний статус «Золотого автора» — автора, чиї твори продані накладом понад 100 тисяч примірників.
П’ятий роман авторки «Макар» — є першим у трилогії «Биті є». Нині вийшов у світ другий том трилогії «Макс».
