Цього тижня Україна попрощалася з лідером Норильського повстання в таборах ГУЛАГу 1953 року, багаторічним в’язнем радянської тоталітарної системи, великим інтелектуалом і справжнім моральним авторитетом — Євгеном Степановичем Грицяком. На жаль, якщо говорити про переважну більшість українських медіа, ця сумна звістка не стала для них приводом згадати персональні життєві уроки, силу волі, моральні орієнтири Євгена Степановича, чи підготувати матеріал про роль Норильського повстання у боротьбі зі сталінізмом, до чого закликала колег газета «День». Якщо говорити про регіональні медіа, то активно про Євгена Грицяка, і не лише з приводу його смерті, писали лише місцеві медіа Івано-Франківська. Таких прикладів, коли українські ЗМІ не помічають і не підтримують одне одного з важливих для країни приводів, вистачає.
З одного боку, в столиці вже тиждень триває черговий медіаскандал із «розбором польотів» між відомими журналістами та медіаекспертами, з другого — в регіонах, зокрема Херсоні, Миколаєві, Одесі... місцеві ЗМІ реалізовують спеціальні проекти про інформування переселенців і з нагоди роковин депортації кримськотатарського народу пишуть про проблеми півострова та шляхи деокупації Криму. Чи чують медійники зі столиці «живі голоси» колег із регіонів? Як відбувається комунікація між українськими журналістами з областей і центру? Як формуються та чи формуються взагалі спільні топ-теми, які країна просто не має права пропускати? Чи може (і за рахунок чого) місцева журналістика запропонувати інформаційний «порядок денний» центральним ЗМІ? З цими запитаннями «День» звернувся до експертів у регіонах.
«РЕГІОНАЛЬНІ ЗМІ ЧАСТО ІДУТЬ У «ФАРВАТЕРІ» ЦЕНТРАЛЬНИХ»
Iрина КРАВЧЕНКО, ведуча вінницького каналу «ВIТА»:
— Проблема в тому, що регіональні ЗМІ часто ідуть у «фарватері» центральних, тобто загальнонаціональні медіа задають тон. Відповідно, актуальні теми, які стосуються всіх, переважно йдуть із запізненням у місцевих медіа. Причин тут декілька: перше — відсутність серйозної конкуренції на місцях, тож постійно вишукувати ексклюзив, цікавий не лише для аудиторії місцевої, а й для споживача всієї крани, немає сенсу як такого; по-друге, в регіонах чітко спостерігається приналежність медіа певному власникові чи засновникові, тобто центру, який впливає на те, що транслює ЗМІ, на практиці це означає більшою мірою виконання окремих завдань, спрямованих на PR або очерніння, аніж на висвітлення тем, які могли б об’єднати суспільство чи дати спільну картинку дня. Прошарок справді незалежних ЗМІ, здається, тільки формується. Сподівання на суспільне телебачення поки виглядають примарними... Тому й контент відповідний. Так само будь-яка подія з прив’язкою до регіону стає «надбанням громадськості» лише завдяки посередникові — центральному ЗМІ, яке «розкрутило» новину завдяки її екстраординарності чи скандальному характеру, а потім тему вже підхоплюють і екстраполюють на свій рівень. Насправді точки дотику, на мою думку, можуть бути у сфері історичної пам’яті, гострих соціальних питань. Хоча навіть інколи це можуть бути відголоски резонансних подій — як реакція постфактум. Тут є де розвернутися, і кожен із епізодів у цій площині може розкручуватися, як спіраль, і заповнювати інформаційне поле.
Звісно, регіональні ЗМІ, зокрема ТБ, могли б задавати інформаційний тон, бути прикладом для центральних медіа в деяких темах, які ті з певних причин не помічають чи ігнорують. Але для цього треба чимало факторів, передусім хороші ресурси ЗМІ (технічна база, грошове забезпечення колективу), фаховість співробітників, незалежність команди від бізнесу і влади.
«МАСОВИЙ ПОПИТ, НА ЖАЛЬ, ДИКТУЄ ЦІЛКОМ КОНКРЕТНІ СТЕРЕОТИПИ...»
Тетяна ВАШАРГЕЛI, тележурналіст каналу «Тиса 1», Ужгород:
— Спільні топ-теми в регіональній і центральній пресі, на мою думку, формують виключно за певним шаблоном: відзначенням визнаних дат, резонансними подіями, здебільшого «чорного забарвлення».
Регіональні ЗМІ, без сумніву, можуть запропонувати важливі теми. До прикладу, в історії Закарпаття центр бачить лише Карпатську Україну. Подія, безперечно, загальнодержавного масштабу. Проте була на цих теренах і Гуцульська республіка — подія, непересічна і за способом, причинами, і самими фігурантами. Однак про неї мало хто знає не лише на загальнодержавному, а й регіональному рівні.
Ще один приклад: шикарні палаци сіл із переважно румунським населенням стали топ-темою провідних українських каналів. А от ґрунтовного матеріалу про звичаї, традиції цього народу досі немає. Сподіваюся, поки...
Сформувати спільну інформаційну картину дня може лише потужний медіапроект, який матиме і центральні, й регіональні відділення. Таке завдання свого часу виконувало державне телебачення та його обласні «діти». Інша справа, що якість контенту апріорі програвала комерційним каналам.
Сьогодні масовий попит, на жаль, диктує цілком конкретні стереотипи для вибору тематики і навіть форми її висвітлення. Для того, щоб його змінити, слід спочатку його формувати. А це, звісно, непросто...
«БАГАТО ЧОГО ПОВИННІ ПЕРЕГЛЯНУТИ РЕДАКТОРИ ЯК ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНИХ ВИДАНЬ, ТАК І РЕГІОНАЛЬНИХ»
В’ячеслав ГУСАКОВ, газета «Вгору», Херсон:
— Так, ЗМІ, які позиціонують себе як загальнонаціональні, та ЗМІ з цільовою аудиторією, обмеженою певним місцем проживання (місто, область, район), живуть, так би мовити, в різних реаліях, у різних світах. Така проблема є. Але є й точки перетину питань загальнодержавного значення і регіональні, у вирішенні яких могли б сприяти і ЗМІ різного рівня. Наприклад, децентралізація, про яку зараз там багато говорять. Але на загальнодержавному рівні говорять одне, на регіональному — інше. Тобто виникає дискусія, під час якої кожна зі сторін могла б почути думку іншої та пояснити свої аргументи. Але, на превеликий жаль, багатьом журналістам, які працюють у ЗМІ з всеукраїнською аудиторією, дуже важко порушувати у своїх статтях і сюжетах серйозні проблеми, які відносяться, так би мовити до категорії «це нудно й нецікаво». А у величезній кількості випадків «нудно й нецікаво» є синонімом «важливо». Приклад: сюжети і матеріали про «Марш рівності», який 17 травня провела в Херсоні ЛГБТ-спільнота і під час якого стався конфлікт із гомофобно налаштованими городянами (передбачуваний конфлікт, до речі), зробили кілька видань загальнонаціонального рівня. Але жодного кореспондента такого видання не було на засіданні круглого столу з питань децентралізації, яке пройшло двома днями раніше. Хоча там ішлося про чимало важливих для регіону питань, зокрема про неузгодженість законодавства та ще багато чого. Але, з точки зору редакційної політики багатьох українських «медіамонстрів», цікаво про децентралізацію може розповісти лише київський чиновник. Зазначу, газета «День» у даному випадку — приємний виняток, бо на сторінках видання часто з’являються прекрасні матеріали саме про регіональні проблеми, й про проблеми Херсонщини — зокрема. Стосовно загальної ситуації варто зазначити, що багато чого повинні переглянути редактори як загальнонаціональних видань, так і регіональних. Останнім було б варто врешті-решт перейти від оспівування «титанічної праці» місцевих чиновників до спроб неупереджено аналізувати ситуацію в регіонах в цілому. Може, тоді вдасться налагодити зустрічний рух.
«МАЄМО ПРОБЛЕМИ З РОЗУМІННЯМ, ЧИМ НА СЬОГОДНІ Є ДЕРЖАВНИЦЬКА ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА»
Влад ВОЙЦЕХОВСЬКИЙ, директор творчого об’єднання соціальних, політичних та економічних програм Дніпровської філії НТКУ (Суспільне телебачення):
— На сьогодні будь-яка координація щодо формування спільного порядку денного між центральними та регіональними медіа відсутня взагалі. Не бачу в тому великої біди. Адже всі спроби такої координації на українських теренах завжди мали збочені форми. В гіршому випадку — темники часів Януковича. В кращому — формальні звіти для офіційного Києва в жанрі медійної бюрократії на кшталт: скільки виступів президента чи прем’єра було в минулому місяці? До речі, якщо чесно, під час роботи в державних медіа цифри для таких звітів я завжди брав зі стелі — їх все одно ніхто не перевіряв, тому що насправді вони нікому не були потрібні. А по-друге, журналісти все ж таки не ідіоти. В усякому разі, не всі. І здатні сформувати порядок денний самостійно. До речі, на відміну від прокремлівських ЗМІ, де порядок денний формується «з-за поребрика». Сьогодні вже чітко видно, що російська пропаганда обмежена у своєму методологічному потенціалі, й раз за разом користується одними й тими ж прийомами. Рано чи пізно український споживач ці прийоми розкусить, або вони йому просто обриднуть. Хоча це може тривати довго. Безумовно, ми маємо проблеми з розумінням, чим на сьогодні є державна, чи, скоріше, державницька — інформаційна політика. Але нехай вона краще формується за ініціативою знизу, з помилками і наступанням на граблі, ніж за вказівкою згори, що в наших політизованих умовах неминуче призведе до спроби системного тиску на ЗМІ.
Щодо тем, які національні та місцеві канали можуть запропонувати один одному, я би взагалі так питання не ставив. Тому що теми і методи їхнього висвітлення у нас однакові — різниця лише в кількості глядачів і бюджетах. От у мене саме зараз триває дискусія з одним телевізійним начальником, який вважає, що нам, місцевим каналам, нічого, наприклад, лізти в теми міжнародної політики — треба обговорювати якість доріг у П’ятихатках і каналізацію в Підгородньому. Тобто — маємо справу з комплексом меншовартості. Мовляв — куди нам із своїм свинячим рилом в геополітику... Якщо дехто вважає, що місцевим каналам нічого братись за національні чи міжнародні теми, то для таких думка, що ми можемо щось запропонувати загальнодержавним каналам, взагалі межує з божевіллям і розривом шаблону. Хоча досвід показує: якраз те, що сьогодні вважається божевіллям і розривом шаблону, назавтра стає популярним телепродуктом.
