Минулими вихідними було дві невеселі річниці: 50 років Новочеркаського розстрілу (2 червня 1962 р.) і 23 роки після бійні на пекінській площі Тяньаньмень (ніч з 3 на 4 червня 1989 р.)
Щодо Новочеркаська у мене відбулася одна невелика суперечка в Інтернеті. Випадково натрапив на Живий Журнал палкого оспівувача радянської епохи (явно з цією епохою незнайомого з огляду чи то на вік, чи то довічне мешкання усередині Московської кільцевої автодороги). Молодий чоловік, спираючись на наявність у нього квитка до кінотеатру зразка 1970-пізнього року, доводив, що найпомітніші фільми з московського кінофестивалю, від Копполи до Бунюеля, потім показувалися вільно, без жодних заборон і цензури по всіх радянських містах і селах. Мою репліка про те, що, приміром, у моїй дніпропетровській юності нічого подібного не спостерігалося, було проігноровано без жодних зрозумілих аргументів. Господар блогу манкірував нудними деталями — спираючись на свої кінопрокатні фантазії, він вдався до солодких узагальнень, розповідаючи, що ось саме таким чином, на найбільшу в світі радянську культуру, на балети з ракетами, і треба було витрачати кошти, правильно партія чинила, нехай навіть люди трохи бідно жили. «А якщо люди все ж таки захочуть жити краще?» — запитав у нього хтось із опонентів. «Обмежувати і пояснювати», — відповідав борець за світле минуле. «Пояснювати так, як пояснювали новочеркаським робітникам у 1962 році?» — поцікавився я. Борець, до цього дуже балакучий, узяв паузу. Пауза триває й досі.
Що сталося тоді, 1962-го і 1989-го, гадаю, докладно нагадувати не варто. У Новочеркаську робітники, розгнівані одночасним підвищенням цін на продукти харчування і збільшенням норм виробництва (що означало більше роботи за меншу платню), вийшли на демонстрацію. У Пекіні студенти, зібравшись на площі Тяньаньмень, вимагали викорінення корупції і проведення демократичних реформ. Різні історії в різних країнах і в різний час, але при цьому влада в цих країнах на той час належала партії комуністів, що основою своєї риторики зробила турботу про простих людей. І пролетарі, і студенти до останнього не вірили, що в них стрілятимуть, навіть коли в місті з’явилися танки й війська. Жорстоко помилилися, жорстоко. У Новочеркаську прямо на площі військовики вбили 24 особи, а пізніше за сфальсифікованими обвинуваченнями хрущовські суди засудили до розстрілу ще сімох робітників. Скільки людей за наказом влади було вбито в Пекіні тієї страшної ночі, а скільки потім страчено (зокрема й привселюдно, прямо на стадіонах, перед початком спортивних змагань), досі достеменно невідомо, але, ймовірно, рахунок йде на тисячі. За Новочеркаськ так ніхто й не відповів; події на Тяньаньмень китайська влада замовчує — зміниться це, вочевидь, лише після падіння режиму.
Що тут ще додати? Нині інший час, інші біди. Але слід пам’ятати одне: що голосніше та чи та влада просторікує про благо народу, то охочіше вона стріляє в цей народ.
