7:51… лунає звук звечора налаштованого будильника. Відчуття реальності оманливе – ми думали, що бамкають у дзвони, а це була лише маленька сирена, яка мала намір нас розбудити. Ніч знову не запам’яталася довгим сном. На ліжку витягується втома з ознаками хронічності, очі кліпають. І це ритм життя медійника. Словом, мені це ще з першого дня було до вподоби.
У нашому гуртожитку діє система оповіщення, і це хороший бонус, за словами моїх колег. Після ранкового «привіт» я не забуваю сказати: «До виходу 2 хвилини». Дивно, але чомусь у відповідь чую радісний сміх. Помічаю, що всі стараються виходити вчасно. Хоч сам вбачаю у цих словах маленький дедлайн.
У стінах редакції газети «День» під час ЛШЖ з кожним днем я вчуся встигати більше. Замість одного завдання отримати три – тайм-менеджмент на курорті, а я на роботі. Я не жалію себе – я так давно хотів, щоб мені було нудно лише тоді, коли я сплю. Тут не було жодного дня «проспали», проте часом бувало «запізнились», а в когось «забули» або «не встигли». Тут я відкрив у собі нові сторони могутності – тепер я як мінімум шестикутник. А ще, як виявилося, я легко адаптуюся до нових умов життя: тільки вчора згадалося, що мій дім у 540-а кілометрах звідси, і те що, я тут не випадковість, а забаганка долі, бо все в житті складається як мозаїка. Ось вам коротко про все.
Висловлюю подяку головному редактору «Дня» Ларисі Олексіївні Івшиній, організаторам «Інституту ранньої діагностики талантів», а особливо Ользі Харченко та редакторам усіх відділів. Дорога моя вісімнадцятко, ви – «безсмертний дотик до душі». За час перебування у редакції можна було зрозуміти, де перебуває душа, яка ніби завше є, але лиш моментами залишає свої координати. Душа це і є всі ви, хто творив цю Літню школу журналістики.
