...Відразу після військового параду до поздоровлень зі святом уплівся дзвінок від мужньої жінки Ніни Гейко з Києва. Рятуючись від окупантів, вона з Луганська, де кинула все, переїхала в Київ із сім’єю. Її дочку Ірину Президент відзначив орденом «За мужність», яку вона проявила під час бурхливих подій на Майдані. Тоді озвірілі беркутівці завдали їй серйозних травм.
«Мені сподобалося свято. У промові Президент вперше так високо оцінив День Незалежності. Депутатам вашого скликання є чим гордитися. Для мене трансляція тодішніх засідань парламенту була що бальзам для душі, слухала все...»
— Дякую, — кажу, — за оцінку. А ви звернули увагу, як паралельно із важливістю цього свята народжується парадокс... — таємниця проголошення Акта Незалежності? З лексикону Президента, влади, ЗМІ зникла згадка про те, хто до цього причетний — парламент І-го скликання. Табу. Ну, ніби вчора країна лягала спати при СРСР, а проснулася, бачить — лежить на блюдечку з голубим обідком вікопомний документ: вона вже не служниця Москви, а рівна їй держава. А це ж була яка гостра боротьба — у парламенті і поза ним!
— Скажу вам, не завважила. А й справді так... Дивно.
— Відомо: велике бачиться здалеку. Однак, тут із цим неув’язка. Чим далі від вікопомної дати, тим більше її історична реальність, всупереч історичній логіці й європейській практиці, вкривається густішим інформаційним туманом. Ще на пам’яті живих депутатів нашого скликання і тих, хто на місцях допомагав відродженню і першим крокам держави, поїздка на День Незалежності в Київ, зустріч із Президентом, святковий концерт, а в регіонах — зустрічі з представниками місцевої влади, вшанування найдостойніших. У міру того, як влада обростала пір’ям, вростала у прибуткові крісла, ця традиція невпинно згасала».
Для допомоги наступним скликанням, владі, для захисту прав депутатів 20 років тому була створена позапартійна громадська організація — Асоціація народних депутатів України, основу якої склали парламентарії першого скликання. За короткий час вона зробила немало корисного. Однак внаслідок постійного ігнорування, неуваги, а то й блокування її активна діяльність згасала, і нині вона переживає дуже нелегкі часи. На наших очах з екранів, сторінок ЗМІ поступово стала зникати згадка про перше скликання, його діяльність, про тих, хто проголошував незалежність...
Пригадується символічна ситуація, яка трапилася з автором. У облмуздрамтеатрі — урочисті збори з нагоди Дня Незалежності. Президія зайняла свої місця. І тут мій парламентський колега Олександр Гудима несподівано до її складу пропонує мою кандидатуру. «Немає місця», — блискавично знайшовся головуючий. Зал іронічно засміявся, бо все зрозумів: оті «старі баняки» цій владі не потрібні, їхні повчання, а то й критика лише заважають будувати «свою» Україну.
Переломним став минулий рік — 25-річчя Незалежності. З подачі ІНП (Інститут національної пам’яті) Президент підписав Указ, яким парламент І скликання, всупереч висновкам вчених, викинуто на маргінес історії. Він не вважається таким, що боровся за незалежність. Ось такий «подарунок» на ювілей. Обґрунтування явно абсурдне і штучне. Мовляв, вибори 1990 року були лише «частково демократичними», а в парламенті було багато комуністів. Ну, тепер нарешті вибори стали «стовідсотково демократичними». І логічно Л.М. Кравчуку треба було в той день сказати: «Хто за Акт Незалежності? Комуністи не голосують!» Ось тоді б ми і мали «непорочну» Незалежність.
За таким підходом до оцінки історичних подій можна і значну частину УПА позбавити статусу учасника боротьби за незалежність: частина її служила в німецькій поліції, хоча потім — хто за командою, хто переосмисливши, повернули зброю проти. Тож історичної логіки про виведення першого скликання за рамки боротьби за незалежність немає. Ні, його депутати абсолютно не приписують собі вирішальної ролі у проголошенні незалежності, за яку склали голови і здоров’я мільйони патріотів. Головний творець незалежності — народ. Сумно, але навіть героїчна збройна боротьба ОУН-УПА не привела країну до омріяної мети. Бо за це в основному боролася Західна Україна. І то лише частина її населення, найбільш свідома.
А у 1991 році, як бачимо, за право мати свою державу висловився не лише захід України, а й південь, схід, центр, Крим. На той час Москва теж могла вдатися до збройного придушення, мала багатомільйонну армію, численний каральний партійно-радянський актив. Та весь народ їй не під силу було зламати. Тож 24 серпня 1991 року Верховна Рада законодавчо, юридично реалізувала його волевиявлення. Замовчування цієї реальності абсурдне, суб’єктивне. Тож у цій ситуації свято Незалежності перетворюється на метод піару влади: ми єдині, хто тримає країну. А от хто нам вручив це кермо, хто відповідальний за курс — не важливо.
...Так, у комуністів тоді була «золота акція». Під тиском мас, Народної Ради вони реалізували її на користь України. Інша справа, що згодом вони знову стали ворогами Незалежності, тож заборона злочинної партії абсолютно правильна. Боятись історичної правди не треба.
На жаль, указом справа не обмежилася. Влада позбавила учасників проголошення ювілейних відзнак. Навіть членів Народної Ради. Урочисті збори у Верховній Раді, присвячені ювілею, відмінили. Швидше всього, аби ніхто не поставив Президента у незручне становище, бо такий прецедент за президента-зека був. На урочистому засіданні у тій же сесійній залі, коли ми почали слухати його вітання, здається, п’ятнадцятеро депутатів нашого скликання встали і заспівали Франкове: «Не пора, не пора, не пора...».
А в особистому плані минулий рік нагадав мені один до одного 1986-й. Тоді мені було 50, торік — 80. І хоча я тоді був на посаді кореспондента «Правди України» — органу ЦК КПУ у Волинській та Рівненській областях, обком — ані слова. Бо не гладив його за шерстю. В минулому році німими були обласні ОДА, рада, хоча в області я далеко не в тіні.
І ось цьогорічне свято. Київський майдан. Стою разом із жителями міста. Навпроти — на підвищенні — влада, священнослужителі. Двоє моїх знайомих наполегливо підштовхують мене:
— Туди йдіть. Ви ж проголошували Незалежність, а не вони. До того ж маєте такі титули...
— Знаєте, — кажу, — не йду туди, куди мене не кличуть. Там я зайвий, не їхній...
Штрих історії до революції, яку роблять романтики, а користуються відомо хто, — ще раз підтверджується. Бо слова і дії Президента — це різні речі.
