Суспільні мовники є в усьому світі. Це не тільки Бі-Бі-Сі у Великобританії та ARD, ZDF, Deutschlandradio і Deutsche Welle у Німеччині, Telewizja Polska у Польщі, — це також інші медіа, не лише в Європі, а й у Північній та Південній Америці, Азії, Австралії, Африці...
Всі суспільні засоби масової інформації не є однаковими, але є в них і спільні риси. Ключова, принципова відмінність суспільного мовлення від «звичайного телебачення і радіо» — висвітлення важливих для суспільства тем і незалежність від політиків.
Проте насправді освітні та культурні програми, документальні фільми, що мають вузькі аудиторії й тому нецікаві комерційним каналам, виготовляються й демонструються якраз суспільними мовниками і слугують дійсно високій меті — розвитку суспільства. Некомерційний характер діяльності суспільних мовників не дає змоги таким медіа жити за рахунок доходів від реклами. Тому основним джерелом фінансування для такого типу засобів масової інформації є абонентна плата глядачів та слухачів (що встановлюється державою) і дотації від держави. Але це не виключає отримання внесків від бізнесу та громадських структур, зокрема фондів.
«Детектор медіа», що ретельно висвітлює тему створення суспільного мовлення, наводить декілька важливих прикладів стосовно фінансування такого типу медіа в інших країнах.
Розглянемо приклад Норвезької мовної корпорації (The Norwegian Broadcasting Corporation, NRK), яка складається з NRK1, NRK2, NRK3, NRK Super (для дітей), 14 національних радіоканалів, інтернет-сайта nrk.no, P3.no (для молоді), yr.no (прогноз погоди), онлайн-послуг «NRK ТВ-плеєр» (TV-player), «NRK Радіо-плеєр» (Radio-player). Це — некомерційний суспільний мовник, підпорядкований міністерству культури Норвегії. На NRK взагалі немає реклами. Суспільний мовник фінансується здебільшого за рахунок абонентної плати, яку сплачує кожен норвежець, коли купує телевізор (населення країни становить 5 млн людей). Щороку парламент Норвегії переглядає розмір цього внеску.
Цього ж року абонплата склала 2800 норвезьких крон (290 євро) на рік. Взагалі абонплата становить 96% (!) бюджету NRK, який, наприклад, 2015року склав 5,3 млрд норвезьких крон — приблизно 550 млн євро. Інші доходи мовника — а це всього 4% — продаж архівів, програм і новин, а також залучення спонсорів до показу значних подій, таких як «Євробачення» чи спортивні змагання (Олімпіади). Гроші спонсорів не можуть перевищувати 1% від бюджету.
Або інший приклад, ближчий до нас (географічно). Польське громадське телебачення (Telewizja Polska) в останній рік мало дохід у розмірі 1 млрд 400 млн злотих (понад 320 млн євро). Наповнюється бюджет мовника переважно за рахунок абонплати: громадяни можуть зареєструватися як платники збору і сплатити суму в 22,7 злотих (близько 5 євро) на місяць. Утім, це роблять лише 10% поляків, що породжує дефіцит фінансів, і керівники Telewizja Polska наголошують на необхідності змін у цій системі. (Для прикладу: комерційні польські мовники TVN і Polsat мають доходи майже у шість мільярдів злотих від комерційної реклами та передплати.) Правляча партія «Право і справедливість» (ПіС) планувала запровадити із січня 2017 року новий підхід: абонплата Telewizja Polska мала додаватися до рахунків за електроенергію — незалежно від того, чи є у громадянина телевізор, чи ні. Збір мав зменшитися приблизно удвічі, але після хвилі протестів це рішення не було схвалено.
Суспільні мовники Німеччини — ARD, ZDF, Радіо Німеччини (DRadio), Німецька хвиля (Deutsche Welle) та регіональні медіа — найбільше фінансування отримують від жителів країни. Кожне домогосподарство щомісяця має сплачувати абонентну плату за громадські медіа 17,5 євро незалежно від кількості телевізорів чи радіоприймачів у квартирі. Свій внесок також сплачують підприємства та інституції. Так за організацію, в якій працюють від 50 до 249 людей, роботодавець щомісяця вноситиме додаткових 87,50 євро на суспільне мовлення.
Крім внесків від громадян, німецькі суспільні мовники отримують гроші від продажу реклами. Проте ця сума невелика через жорсткі обмеження щодо показу реклами. Третім джерелом доходу є продаж контенту, який виробляє суспільний мовник.
На відміну від Норвегії, Польщі, Німеччини та ще багатьох країн світу, абонплата не є сьогодні ні основою, ні частиною бюджету Суспільного мовника в Україні. Діяльність публічного акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України» (ПАТ «НСТУ») фінансується безпосередньо з державного бюджету. Законом про суспільне мовлення встановлено, що обсяг фінансування Національної суспільної телерадіокомпанії України мають становити не менше ніж 0,2% видатків загального фонду держбюджету за попередній рік. Тобто немає жодної прив’язки, навіть формальної, скажімо, до кількості домогосподарств або телевізійних приймачів — лише до розміру державної скарбниці. І цей метод жодним чином не нагадує абонплату.
Якщо ж роздивитися вже не джерело, а розмір коштів, які йдуть на фінансову підтримку НСТУ, то можна побачити, що 2017 року на ці цілі передбачено 970,8 млн грн, або приблизно 30,5 млн євро. Це майже в десять разів менше, ніж у Польщі. І це при тому, що Суспільне — це два загальнонаціональних телеканали «UA: Перший» та «UA: Культура» і три радіостанції: «Українське радіо», «Промінь» і «Культура», Всесвітня служба радіомовлення України, 25 регіональних ТРК.
Один із кандидатів на посаду голови правління Національної суспільної телерадіокомпанії — поляк, журналіст-фрілансер, телепродюсер Марек Серант у своїх виступах під час відбору керівника НСТУ звертав увагу на мізерну доходну частину бюджету Суспільного, яка становить суму, що дорівнює майже місячному бюджету польського мовника. Він наголошував, що в такій ситуації НСТУ самостійно має заробляти додаткові гроші на свою діяльність, інакше нічого не зміниться — без грошей телерадіокомпанія не зможе стати справжньою Суспільною і виглядатиме так, як раніше. Польський телевізійник пропонував, щоб в Україні запровадили абонентну плату з кожного господарства і не забороняли рекламу, якої на НСТУ, за його підрахунками, має бути щонайменше 30%. Але концепцію Серанта не підтримали, і він не очолив українського суспільного мовника.
Думки про те, що без грошей нічого не вийде, дотримуються й українські медіаексперти. Під час нещодавнього експертного опитування «Майбутнє українських медіа», коли свої думки виклали понад 30 експертів з питань ЗМІ та комунікацій, більшість респондентів наголошувала на тому, що подальша доля Суспільного залежить найперше від наявності фінансів на реформи і подальшу діяльність мовника.
Але, згідно із проектом закону про держбюджет-2018, фінансування НСТУ передбачено ще в меншому розмірі від того, що прописано в законодавстві про суспільного мовника. Виходячи з видатків загального фонду держбюджету-2017 у сумі 767,7 млрд грн, 2018 року НСТУ мала б отримати 1 млрд 535 млн грн, але запланована лише половина суми — 776,5 млн грн. Народні депутати обіцяють вносити до держбюджету зміни й вимагати збільшення фінансування Суспільного. Голова комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформаційної політики Вікторія Сюмар разом з двома іншими парламентарями вже зареєструвала поправку до проекту держбюджету на 2018 рік — суспільному мовнику пропонується надати 1 млрд 682 млн грн. Але наразі невідомо, чи знайде ця пропозиція підтримку в депутатського корпусу.
Між тим, відповідно до оприлюдненої Мінфіном Бюджетної резолюції на 2018 — 2020 роки, НСТУ щороку буде недораховуватися значної суми коштів, а 2020 року нестача може скласти 35% від передбаченого законодавством бюджету.
Тобто хронічне недофінансування може стати постійною проблемою для українського суспільного мовника. Зрозуміло, що за таких умов дуже важливо планувати свій розвиток, забезпечувати впровадження інновацій, гарантувати підвищення якості. І це викликає стурбованість щодо перспектив Суспільного мовника в Україні взагалі.
Але бюджетне фінансування та його залежність від влади, а не від закону, викликає ще одне запитання до українського мовника — про можливість збереження справжньої незалежності від політиків за умов такого методу отримання коштів.
Цікаво, що сайт ПАТ «НСТУ» наводить роздуми керівників норвезького NRK про необхідність пошуку нових підходів до фінансування суспільних мовників, які доводять, що «абонплата — це застарілий метод», але вона «убезпечує» від «зовнішніх впливів», і тому «ніхто не хоче, щоб суспільне фінансувалося з бюджету».
Чи є в НСТУ проблеми із зовнішнім впливом? Так, і відповідь ми бачимо в коментарях керівництва Суспільного, присвячених суперечці навколо фінансів, що їх має надати держава.
Члени наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії України заявили, що суттєве зменшення фінансування ПАТ «НСТУ» у проекті Державного бюджету України на 2018 рік може «скласти враження спроби політичного втручання в роботу незалежного суспільного мовника за допомогою фінансових важелів». Правління ПАТ «НСТУ», у свою чергу, ситуацію з недофінансуванням сприйняло «як спосіб ручного керування мовником напередодні виборчої кампанії».
Парадокс полягає в тому, що зворотні тези також мають право на існування. Тобто належне фінансування може все одно «скласти враження спроби політичного втручання в роботу незалежного суспільного мовника за допомогою фінансових важелів» або сприйматися «як спосіб ручного керування мовником напередодні виборчої кампанії». «Who pays the piper calls the tune», як кажуть співвітчизники еталона Суспільного мовлення, британської Бі-Бі-Сі, тобто «хто платить гроші, той і замовляє музику».
Якщо Кабінет міністрів уже взяв собі за правило вирішувати питання про обсяг надання грошей українському Суспільному мовнику в ручному режимі, то і недофінансування, і фінансування в повному розмірі, ба навіть перефінансування є інструментом, причому основним, керування телерадіокомпанією. Якщо виконання закону залежатиме лише від доброї волі депутатської більшості — це також не рятує ситуацію, а лише створює додаткові джерела впливу на суспільне медіа. Тобто все — як і було раніше, за часів УТ-1. І можна лише констатувати, що перетворення державного медійного монстра на справжнього Суспільного мовника, незалежного від політиків, а лише від суспільства, все ще не відбулося. ...Мабуть, для оптимізму можна додати «поки що».
