За кілька днів до святкування Нового року на моєму мобільному телефоні лунає дзвінок — і через одну-дві секунди я чую спокійний голос: «Людина з Колими. Я вже прибув із Магадана до Кривого Рогу. У мене є цікаві новини. Треба зустрітися...» Це сигнал від Сергія Семеновича Базавлуцького — нащадка запорізьких козаків із Базавлуцької Січі, директора артілі «Кривбас», яка добуває золото в Ягоднинському районі Магаданської області...
Із цим чоловіком, під керівництвом якого з надр вічної мерзлоти вже видобуто приблизно 20 тонн золота, я познайомився, коли під час першого етапу журналістського проекту «Українці за Уралом» дійшов пішки від якутського селища Томтор до Кадикчана й від нього попутними автомашинами доїхав по Колимській трасі до райцентру Ягідне, де 1973 року після другого курсу факультету журналістики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка я проходив літню практику в газеті «Северная правда». Я вже знав, що після розпаду Радянського Союзу журналіст цієї газети Іван Панікаров створив у Ягідному історичний музей «Пам’ять Колими», в якому зібрав унікальні матеріали про в’язнів сталінських концтаборів Магаданської області, зокрема — й про наших земляків з України: майбутнього Генерального конструктора ракетно-космічних систем С.П.Корольова, колишнього партизана-гарібальдійця В.Ф.Дегтяренка, який після втечі з німецького полону воював в італійському Русі Опору проти фашистів, а також письменника й відомого на Колимі мандрівника-дослідника П.З.Деманта...
Після знайомства Іван Панікаров сказав:
— Наш музей я покажу тобі завтра, а сьогодні поїдемо до твого земляка Сергія Базавлуцького. Він — директор золотодобувної артілі «Кривбас». Їхня база й полігони кілометрів за 30 від Ягідного, саме там, де був колись приїск імені Горького. Автомашину за нами Сергій Семенович вже послав...
Про артіль «Кривбас», а точніше, про її директора Сергія Базавлуцького, можна написати не тільки цікаву статтю, а й хорошу книжку, бо таких цілеспрямованих та оригінальних людей, як він, мало навіть на Колимі. Родом Сергій Семенович із Кривого Рогу, там закінчив гірничий технікум, працював у шахті, а потім поїхав на Колиму і добуває тут золото вже 30 років. Коли 1989 року Базавлуцького обрали директором артілі «Кривбас», то невдовзі золотовидобуток на кожного працівника в цьому колективі став найвищим на Колимі. Але найцікавіше те, що в середньому з 500 кілограмів добутого щороку золота Базавлуцький 5—6 кілограмів дорогоцінного металу у грошовому еквіваленті витрачає на... футбол.
— Я любив спорт у молоді роки, люблю його й тепер, особливо футбол, — говорить Сергій Семенович. — Без міцного фізичного здоров’я неможливо досягати високих і стабільних результатів у роботі. А тому на нашій виробничій базі є не одне, а два футбольних поля. У літній сезон дорога в баню кожного з нас без винятку пролягає через ці футбольні поля, а взимку — через спортзал. Ми виділяємо чималі кошти на розвиток спорту серед школярів райцентру Ягідне, адже у світі є багато таких професій, які вимагають дуже міцного здоров’я. Тому дітям треба не пиво й горілку пити, а займатися спортом. Під час різних футбольних турнірів обласного та районного масштабу в Ягідному й тут, на виробничій базі, ми розігруємо не тільки кубки та медалі, а й солідні грошові призи, й обов’язково — найбільшого живого кабана, вирощеного на нашій свинофермі. На таких матчах буває до 500—600 уболівальників. Наші змагання стають святом для багатьох. Я не втомлююся говорити, точніше, переконувати не тільки тих людей, з якими живу і працюю, а й інших: «Життя в нас одне, і треба прожити його по-людськи — цікаво і з користю». До речі, до нас сюди на Колиму вже двічі приїжджали з України ветерани футбольної команди «Кривбас». У Ягідному були два поєдинки між «Кривбасом» України і «Кривбасом» Колими. Перший матч виграли ми, а другий — ветерани. Стадіон тоді був заповнений глядачами вщерть... Ми підтримуємо також матеріально дітей-сиріт, щомісяця доплачуємо до пенсії по 2.500 карбованців ветеранам Великої Вітчизняної війни, які живуть у Ягідному...
Крім чудової лазні з плавальним басейном і тризубцем на верхівці, ремонтної майстерні, бази відпочинку в чудовому місці на березі озера Щучого та їдальні, Базавлуцький показав нам ще й добротний корівник, птахоферму, велику теплицю — щороку в ній збирають 3—4 тонни помідорів та огірків, а також гарний врожай... кавунів. У затишних місцях кмітливі кривбасівці розорали кілька ділянок землі й саджають картоплю, а восени збирають до 300 мішків чудесного врожаю. Капусту, столові буряки, моркву й різну зелень вони вимінюють на дизельне пальне та мастила у землячки з Кіровоградщини — Тетяни Криворучко. (Принагідно скажу, що в артілі «Кривбас» працюють переважно українці. Там навіть офіційні бланки артілі з російським орлом та українським тризубом. А на вивісці з назвою «Кривбас» зображено два прапори — український і російський).
Коли ми поверталися з «Кривбасу» в Ягідне, то заїхали пом’янути загиблих на те місце, де в сталінські роки біля першої петлі Хатиннахського перевалу стояла тюрма з ніжною назвою — «Серпантинка». До неї звозили тих, кого було засуджено до розстрілу. Звивистою дорогою (звідси й назва «Серпантинка») приречених на смерть конвоїри зводили вниз у долину — і там їх розстрілювали. Вироки виконувалися щодня, щотижня, щомісяця, щороку. Місце, де розстрілювали в’язнів, було названо Долиною Смерті, а струмок, який там протікає й тепер, отримав назву Снайпер, бо саме біля нього за коробку цигарок кати змагалися, хто з них влучніше стріляє. Мішенями для них були живі люди...
Долина Смерті багата на золото, але його там не добувають. Тому що в землі дуже багато людських кісток і дуже багато куль. При промиванні пісків трубопроводи швидко забиваються людськими кістками, а гумові килимки, на які мають осідати крупинки золота, теж швидко вкриваються важкими свинцевими кулями, й тому дорогоцінний метал спливає разом із водою у відвали...
Там, де була «Серпантинка», тепер стоїть гранітний пам’ятник, схожий на «верхонку» — грубу робочу рукавицю в’язня. На дошці напис: «На цьому місці в 1930-х роках була слідча тюрма «Серпантинка». Тут страчені десятки тисяч репресованих громадян, прах яких покоїться в Долині Смерті».
Цей перший на Колимі пам’ятник незаконно репресованим було відкрито 22 червня 1991 року. А через тиждень біля нього з’явився вкопаний у землю великий алюмінієвий хрест із прикріпленою до перехрестя металевою шкатулкою і вигравіруваним на ній текстом: «Земля міста Сафоново Смоленської області. Ждан Федір Миколайович. 1907—1940 30/10 Москва. Тел. 116-39-45. Син».
Запах смерті тут відчувається в повітрі так гостро й сильно, як запах спирту у військовому госпіталі, де перев’язують поранених у бою. По моїй спині наче повзали гарячі мурашки. Від пам’ятника і хреста падали дві довгі чорні тіні, а від синього неба сніг навкруги теж був синім-синім. Вечоріло. Там, на небі, де за горизонт щойно зайшло сонце, червоніла тонка смужка, ніби розрізана ножем довга рана. Мороз швидко скаженів. Горілка стала тягучою, ніби прозора олія, а хліб побілів і хрумтів, як сухарі. Струмок Снайпер іще вигравав водою, й раптом він ніби задимів: з нього, наче з чорної тріщини в землі, почали вириватися і пливти в повітрі над Долиною Смерті білі клубки пару. Вони набирали химерних форм й іноді ставали схожими на людські силуети. А може, то й справді були привиди загиблих із того минулого, коли тут лунали постріли й теплі тіла падали у вічну мерзлоту?..
Після тієї першої зустрічі на Колимі з Сергієм Базавлуцьким між нами зав’язалися дружні стосунки. Завдяки його вагомій підтримці я повністю виконав усі три етапи журналістського проекту «Українці за Уралом». Сергій Семенович допоміг фінансово також і режисеру Олександрові Рябокрису і операторові Максиму Маковею Національної телекомпанії України під час зйомки трисерійного телефільму «Українці на Колимі», який багато разів демонструвався на Першому Національному. Саме після першого показу фільму (зйомки проводилися, зокрема, і на території колишнього жіночого концтабору «Ельген» та на виробничих полігонах золотодобувної артілі «Кривбас») відгукнулася жителька Києва, доктор фізико-математичних наук, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки Лідія Стойкова. Її мати Галина Самойлік, тоді студентка 3-го курсу Київського медичного інституту, була арештована співробітниками НКВС 22 грудня 1938 року і після швидкого суду відправлена на Колиму в жіночий концтабір «Ельген», який знаходився неподалік селища Пролетарське, де тепер розташована центральна база золотодобувної артілі «Кривбас». Там, в «Ельгені», мати Лідії Степанівни померла 5 квітня 1945 року. Там вона й похована на тюремному жіночому кладовищі.
Лідія Степанівна звернулася до Сергія Семеновича з незвичайним проханням: привезти їй кілька пригорщ землі з жіночого кладовища концтабору «Ельген», де похована її мама. Директор артілі «Кривбас» виконав це прохання. У листі, який написала Сергію Базавлуцькому Лідія Стойкова, є й такі рядки: «Ту землю — сірий пил із гострими камінцями, по яких колись ходила, а тепер спочиває в ній моя мама, — ми розсіяли у місті Ніжині на могилах моїх бабусі, дідуся й батька Стойкова Стефана Стефановича (закатованого енкаведистами в Лук’янівській тюрмі), а також на могилі маминого рідного брата Володі в Києві. На тих могилах ми прикріпили таблички з написом, зверненим до моєї мами: «Твій прах спочив на Колимі — душа вернулась в Україну». Привезена Вами земля з «Ельгена» символізує мені повернення праху моєї дорогої мами в Україну, яку вона дуже любила. Глибину моєї вдячності Вам, нашому землякові з далекої Колими, важко передати словами. Хай завжди щастить Вам у житті, дорогий Сергію Семеновичу!..»
Несподіваний факт: кілька пригорщ землі з далекої Колими раптом зробили двох раніше незнайомих і різних людей близькими по духу...
...Коли після чергової тривалої експедиції по далеких землях я затримуюся в Києві довше, ніж мені хочеться, моя душа починає битися об віконне скло, як птах об металеву клітку. І тоді мені мимоволі пригадується те пам’ятне місце на Колимі біля першої петлі Хатиннахського перевалу, де колись стояла тюрма «Серпантинка». З неї звивистою дорогою приречених на смерть в’язнів зводили вниз у Долину Смерті — й там розстрілювали. Там у землі багато золота, але його неможливо добувати, бо при промиванні пісків трубопроводи швидко забиваються людськими кістками, а гумові килимки, на які мають осідати крупинки золота, теж швидко вкриваються важкими свинцевими кулями, й тому дорогоцінний метал спливає разом з водою у відвали. Там, біля струмка Снайпер, запах смерті відчувається так гостро і сильно, як запах спирту у військовому госпіталі, де перев’язують поранених у бою. А на небі, де за горизонт щойно зайшло сонце, червоніє тонка смужка, ніби розрізана ножем рана...
