«Ігри вовків бальзаківського віку» за п’єсою «Оноре, а де Бальзак?» в постановці Олександра Мірошниченка — спільний проект Центру і театру «МІСТ». В основі конфлікту — весілля, проте... нетрадиційне. Кохання і смерть, сміх і сум, романтизм і цинізм переплелися тут у шалений клубок протиріч...
Постановка стала частиною культурологічного проекту «Мистецька Європа: люди і долі», присвяченого біографічній драматургії, першим етапом якої було видання антології «Таїна буття». Україна переживає вже другу хвилю інтересу до біографічної літератури після її буму на рубежі століть. Якщо раніше «оживляли» пам’ятники і повертали табуйовані в минулому імена, тепер пріоритети змінилися: виникає цікавість до універсальних сутностей, які розкриваються через долі геніїв. Для цієї п’єси дивним чином важливою стала цифра «2»: два історичні прототипи Оноре де Бальзак і Евеліна Ганська, два співавтори Олег Миколайчук і Неда Неждана, дві країни Україна і Франція, дві постреволюційні епохи, дві постановки, дві пари персонажів...
Інтрига виникає вже в самій назві п’єси. У цьому творі не традиційний для біографічних текстів колаж із уривків листів, творів і щоденників, а авторська фантазія і відкритий пошук: а якою людиною був Бальзак, а де живе його душа? І це сучасний погляд авторів на українську історію, адже Бальзак жив, творив, любив в Україні і є невід’ємною частиною нашої культури. Але вистава далека від просвітницького пафосу. Це драма у майже «дель-артівській» формі.
СЦЕНА З ВИСТАВИ «ІГРИ ВОВКІВ БАЛЬЗАКІВСЬКОГО ВІКУ» / ФОТО ДАРИНА ДИШКАНТ
Бальзак постає як богемний митець, авантюрист і блазень, романтик і колекціонер... Його роман із Евеліною Ганською, польською графинею з України, який почався з листування, перейшов у таємні зустрічі і тривав понад 18 років, став легендою! Саме його кульмінація в маєтку Верхівня відбувається у п’єсі. Не гарний і не молодий, «плебей», який сам приписав аристократичну часточку «де», по вуха у боргах і любовних пригодах, Бальзак був великим «мезальянсом» для заможної Ганської. Тому все оточення графині постало проти цього шлюбу. Потрібен був і дозвіл самого імператора, адже волелюбний француз — шанувальник Наполеона — був небажаною персоною ще й із політичних міркувань. З цього протиріччя походить ідея «ігор вовків»: саме вовками називав Бальзак і себе, і свою кохану, і її дочку Анну, адже «боротьба за щастя так схожа на ігри вовків», — зазначає Кноте, закоханий у Ганську лікар-інтриган.
Постановка у Центрі Курбаса суттєво вирізняється від попередньої в театрі «Сузір’я», яка свого часу отримала Гран-прі на фестивалі «Тиждень сучасної української драматургії». Тут немає зображення історичної епохи ні в декораціях, ні в стилі, відсутня і портретна схожість прототипів, натомість є сучасна музика (К.МакЛауд). За рішенням режисера глядачі опиняються у спорожнілому музеї-маєтку з голосом екскурсовода. Чорний квадрат сцени, чорні костюми акторів і чорний куб, який обігрується то як іронічний п’єдестал пам’ятника, то як крісло, то як вікно... Підвішені порожні картинні рами, які гойдаються у порожнечі і ніби відлітають клином у небуття...
Кноте стає служителем музею, який «тривожить» душі померлих, розхитуючи рами й оживляючи героїв через акторів у гротескних масках. Він є «лялькарем» цього дійства. Це не відтворення епохи і не шоу двійників, адже і дії акторів, і їхні костюми втілюють характери, сутність, а не зовнішні риси. Велику роль тут відіграють деталі: міміка облич, пластика рук, графіка мізансцен.
Бальзак (Денис Щербак) увірвався у виставу з шаленою енергією і став завойовником сердець — пристрасністю і затамованою ніжністю, легкою іронічністю і дитячою безпосередністю.
Ганська — Катерина Левіна — йому контрастує драматичною глибиною своєї ролі. Вона зазнала найбільшого перетворення долі і здійснила найбільшу жертву. Легковажна, примхлива і меркантильна дочка Анна (Уляна Ліб) була цікавою тонкими нюансами гри. Натомість Кноте (Дмитро Левенко) зіграв складну партитуру із внутрішніх протиріч і осмислень. Втілюючи «сірого кардинала», що намагався не допустити цього шлюбу і став майже хазяїном маєтку, у фіналі він усвідомлює себе лялькою вищої гри — «людської комедії», свою роль деміурга-невдахи. Саме через долю Бальзака відбувається осмислення його мистецьких образів: «шагреневої шкіри» бажань, кожне з яких має свою ціну, а також «втрачених ілюзій»героїв, які їх здійснили.
Вистава балансує на межі трагічного й іронічного, серйозного й ігрового, драми і гротеску. Оманливою легкістю вона лишає шлейф думок про лабіринти життя і творення, любові й смерті, актуальні й сьогодні.
