Мокра брущатка, відверта прохолода, в яку ще не віриш, навіть в останні дні жовтня, все думаєш — побурчить осінь, пожартує і знову обійме бабиним літом, хай і з кризисним апетитом, але все ж таки, приголубить ще під завісу. Скільки разів так обманювалася, ніби не знаю, що в Indian summer характер непередбачуваний, як батареї в моїй квартирі. Вони все ще льодяні-крижані, навіть додому не хочеться. Так подумки скаржилася сама собі, повертаючись після вистави зі старого улюбленого маєтку в театрі на Подолі. Виявляється, нова будівля поруч технічно жодним чином не пов’язана з ним. Там буде інше життя, напевно, й інші масштаби, адже «вапняк-новодел» у всіх на вустах, а маєтку давно потрібен ремонт, але, видно, тепер (хочу помилитися) він повинен привчати себе до скромності, головне, аби не нав’язана була роль бідного родича. Театрали, які шукають особливої камерності, знаходять її саме тут, на сцені милого театрального будиночка, захоплюючись майстерністю акторів, які не вміють грати фанерно-технічно, по-моєму, навіть на репетиціях — все з розмахом, все соковито, без недосолу, але й без пересолу. Так чимчикувала собі Андріївським узвозом, неквапно насичуючись грою вечірнього освітлення, яке прибрало майже всі, хай лише до ранку, стилістичні помилки, які постійно зачіпають, — то напівживі чохли на будинках з намальованим на них чужим раєм, аби приховати недоробки і байдужість до старовини. По дорозі заглядаю в бари і ресторанчики, в яких відвідувачів не густо, але й не порожньо. Це тішить, що можуть собі дозволити, але й дивує злегка — після наших тарифів... Вже прибрали свої розкладачки продавці сувенірів, що вже не дивують уяву, було таке спокійно дихати в цьому безлюдді, з незвично стертою метушнею. Вже бувало так: раптово знову здалося, що я в іншому місті. Можливо, від того, що прохолодного осіннього вечора тут давно не бувала, а вдень узвіз зовсім інший. Розуміла, що від цієї прогулянки вже не варто було чекати якихось додаткових пестощів, вона вже буде скупа на подарунки. Все, що могла, виставила як на шведському столі — і захват від театральної драми, і вечірнє вбрання гнучкої неповторної вулиці в одному екземплярі, і в той самий момент уловила, що переднічний час приготував ще щось несподіване, своєрідну ексклюзивну страву від таємничого шефа, зауважила — у вічно, здається, німому і темному замку Річарда, який вже довгі роки ніби в медикаментозній комі, чи то живий, чи то ще не мертвий, виникло вікно, що світиться. Не знаю, може, старожили бачать таке частіше, я ж вперше за останні роки побачила натяк на життя в цій вимерлій розкішній будівлі. Навіть не знаю, чи належить вона місту, чи вже давно якійсь сирітці з декларацією-важковаговика, а можливо, замок Річарда — вже комусь подарунок від тещі. Зараз у бренді на всяк випадок мати тещу-крупняка, на неї можна все і записати. Де їх штампують, не знаю, але те, що вони, ці старенькі, неспокійно сплять, не сумніваюся.
Так, швидше, поки не поплив настрій від цієї вічної пісні про головне, починаю стежити за загадковим танцем світла. Спочатку я просто від здивування застигла перед нічним замком, а світло з одного віконця раптом побігло кудись, а потім знову повернулося, ніби відчуло присутність свого глядача, хай і в одному, скажімо так, екземплярі. Я завмерла, навіть здалося, що якійсь бешкетник, юний привид, не дочекавшись, як я називаю гарбузової ночі, порушило всі правила і за декілька днів до Halloween, затіяло своє неслухняне соло, може, і репетицію свого зоряного танцю. Розумію, шептати-нашіптувати такі небилиці можна лише дитині, поки вона маленька, поки вона твоя, але, виявляється, самій занурюватись час від часу в дитинство, ой, як солодко. До того ж цей будинок під номером 15 для мене не незнайомець. Два роки тому, влітку, разом з фотокором Сергієм П’ятериковим, готуючи репортаж про замок, ми пролізли з гори Уздихальниці через замасковану діру в огорожі всередину вічно недоступної території, і, опинившись на рівні, думаю, четвертого поверху, знизу на малоцікавому майданчику, що нагадує примітивний госпблок, опинилися в такій близькості до куполів Андріївської церкви, що фотогенічність нашого чудового міста в черговий раз приголомшила. Давлячись сміхом, тому що тоді вдалося пролізти і не порвати сукню, і коли всі правила подолання перешкод були вже позаду, завмерли — незабутній ракурс від заломлення сонячного світла в порожніх вікнах, вигини з секретами — не вгадати, що побачиш за хвилину, та й сам краєвид такою харизмою розпещений, що закрити у відстійнику, і тим самим вкрасти у киян і туристів таке багатство — неприпустимо.
У мене вдома висить акварель, написана художницею в 1993 році, і цей будинок на ній, як на точному фото. Можу, споглядаючи, порівнювати, зіставляти. Бачу — підходи були абсолютно іншими, немає чудового балкона, та й прибудовам, приліпленим квадратно-гніздовим методом, ніяк не зростися зі стильним імпозантним замком, але, зізнаюся, все ж, гуляючи по їхній «спині», відчували себе особливими гостями, щоправда, нелегалами. Міфи та легенди довкола цього чудового будинку, схоже, самі себе й підживлюють, але з особистого життя замку відомо, що будували його з 1902-го по 1904-й, а в 1905-му, коли він був майже готовий, сталася пожежа. У будинку постійно відбувалися дивні речі, і коли його було вже начебто відновлено, ніхто з мешканців там довго не затримувався, всі скаржилися на постійні завивання ночами. З усіх версій, чому саме будинок має назву «Замок Річарда Левове Серце», мені подобається одна: у 50-ті роки минулого століття письменник Віктор Некрасов вперше так назвав його в одній зі своїх повістей і ще дещо — тут довгі роки жив приятель Некрасова, прекрасний оповідач, жартівник, ерудит, звали його Річардом. Можливо, все це разом і наситило письменницьку фантазію. Міський фольклор упертий, а киянам ця назва давно полюбилася.
Тим часом вогник у вікні все бігав, як хотів, для мене навіть стало вже не важливо, що його міг запалити який-небудь сторож, якщо такий є, я вже грала сама по собі і ні від кого не залежала, до того ж додалося ще світло від декількох свічок, напевно, парочки постаралися і освітили кокетливі (пам’ятаю, вони шоколадного кольору) сходи. Вони такі витончені, вночі вже цього не розгледіти, а свічка вихвачувала то один проліт, то інший, але я це запам’ятала назавжди. Ось сходам, що притиснулися прямо до стіни замку, точно не треба надзусиль, аби довести свою привабливість, вони всіма вигинами тримаються за свого Річарда, загострюючи бажання наділити ці запасні сходи певною живістю: переконана, вони будинку покращували довгі роки напівжиття та й покращують нині, заспокоювала, мовляв, поки ми разом, нічого не страшно. Скільки ж йому ще стояти в нав’язаному образі мовчазного старця, адже йому лише трохи за 100. За європейськими мірками — хлопчак та й годі, і все життя у нього попереду, а нам, куди нам поспішати — століття туди, століття сюди — не будемо дріб’язковими.
P.S. Річарде, через кілька днів прийду до тебе зі стилізованим гарбузом, поговоримо ще про те про се і запалимо свічку. Одну на двох.
