Завтра відбудеться чергове засідання Українсько-польського форуму партнерства, співголовою якого є народний депутат України Анатолій Кінах. Нагадаємо, що саме за підтримки Анатолія Кириловича та президента Групи компаній «Адамант» Івана Пєтухова у продаж надійшло вже третє перевидання книжки з Бібліотеки «Дня» «Війни і мир, або Українці — поляки: брати/вороги, сусіди...», яку можна буде придбати під час заходу. Матеріал про підсумки форуму читайте в одному з наступних номерів «Дня», а наразі пропонуємо до уваги читачів розповідь про ще один епізод із трагічного періоду українсько-польських відносин.
Наступного року в сусідній із Волинню Польщі будуть відзначати печальні 70-ті роковини так званої Волинської різні. Відзначати в липні, бо саме того місяця 1943 року відбулася трагедія в Порицьку (тепер Павлівка) на Волині, коли загинули поляки. І хоч у відкритті монумента на їх пам’ять на місцевому кладовищі брали участь тодішні президенти Польщі й України (Кваснєвський і Кучма), проте й досі не можна сказати, що в тій історії насправді не залишилося білих плям. Бо навіть співвідносити початок цієї трагедії саме до липня 1943, виявляється, не варто. Нещодавно на Волині відкрили й освятили пам’ятник на невеличкому кладовищі колишнього села Красний Сад, і це вже другий такий монумент на честь загиблих українців. Перший було відкрито торік перед Покровою в селі Гончий Брід, що у Ковельському районі, де напередодні Водохреща майже сотня українців із Гончого Броду та навколишніх сіл загинула від рук учорашніх сусідів-кумів — поляків, які мешкали у так званих колоніях.
На цвинтарі Красного Саду нині лежить практично все село. По два десятки — Новосадів і Тимощуків, 11 — Павлових... На двох стелах пам’ятника, який постав на братській могилі, повторюються одні й ті ж прізвища. Адже у Страсний понеділок далекого вже 1943 року мешканці цього села гинули цілими родинами. Батько, мати, чотири сини, дочка... Батько, мати, два сини, дочка... Мати, син, невістка, два онуки... Від цього переліку справді холоне кров у жилах, адже карателі не пожаліли ні старих, ні навіть дев’ятимісячного немовляти. Обеліск на братській могилі — у формі палаючої свічки, котру можна сприймати і як символ нашої пам’яті, а можна й як символ мученицької смерті, адже мешканці Красного Саду були забиті й потім спалені у клунях на своїх рідних обійстях.
Назви цього села й досі немає на стелі на луцькому Меморіалі пам’яті, де увічнені волинські села, спалені та знищені в роки Другої світової війни. Власне, й самих назв цих сіл там лише понад сотня, хоча насправді їх у кілька разів більше. Зате згадане було село з милозвучною назвою Маруся, котре сусідило з Красним Садом: саме з нього і прийшла смерть до мешканців Красного Саду. Маруся — колишня польська колонія, одна з багатьох на Волині, землі якої за часів Пілсудського були надані для освоєння польським осадникам. Адже й сама Волинь до 1939 року входила до складу Польської держави. А Красний Сад — це поселення українців, вихідців із сусідньої Рівненської області, які в кінці позаминулого століття, після скасування кріпаччини, змогли змінити місце проживання і, придбавши землі за селом Михлин, їх освоїти. Освоювали, викорчовуючи правічний ліс... І коли на його місці відкрилися родючі чорноземи, постали багаті обійстя з розкішними садками, то й назвали поселення Красним Садом.
Нині від села залишилися лише три хати і добротна й досі криниця. Біля неї стояло обійстя нащадків одних із перших переселенців — Галіїв, у клуні яких і пішли димом у небо немало мешканців села. Зі 116 жителів того чорного понеділка загинули 103 людини, а сто четвертим став мешканець із сусіднього села, опинившись у час масової страти у Красному Саду.
— Я ще пам’ятаю льохи розвалені й великі верби на колишніх людських обійстях, — пригадує Мирослава Адамівна Якименко-Новосад, чиї батько й мати — з небагатьох мешканців Красного Саду, які, втративши свої родини, опісля поєднали свої долі. Пригадує і старенький зошит, у який її тато записував пожертви від нащадків знищених людей, щоб поставити на місці їхньої страти пам’ятник. Матері Мирослави Господь вділив 100 літ життя, щоб вона дожила до часу, коли свідчення очевидців тієї трагедії були почуті. Так само 100 років земного життя відведено було й матері В’ячеслава Новосада, одного із двох повішених привселюдно напередодні Водохреща 1945 року на ринковій площі у Луцьку мельниківців.
Матір В’ячеслава врятувало те, що під час нападу на село людей у німецькій формі, котрі розмовляли польською мовою, вона перебувала в льоху і сховалася за кадубом. А син у той час порався у хліві та встиг накритися соломою та гноєм. Проте бачив, хто знищував його родину... Тому й він, і другий страчений привселюдно мельниківець — Антон Мельничук, чию родину в сусідньому з Красним Садом селі Чорний Ліс також знищили поляки, пішли в УПА. Щоб і боронити рідну землю, і, прости, Господи, їм їхні провини й гріхи, — мститися за рідних.
ПІЗНАЙТЕ ПРАВДУ
Коли торік на Волині відкривали перший монумент у пам’ять про знищених у міжетнічній бійні, то, мабуть, тоді ще не настав час і не дозріла, як кажуть, свідомість, щоб вказати на обеліску винуватців тієї трагедії. Звичайно, фраза «...загинули під час польсько-українського конфлікту» знаючій людині говорить багато, а не знаючій?..
У Красному Саду нині є вже два пам’ятники забитим односельчанам. Один — на старенькому цвинтарі, а інший — неподалік криниці, фактично на місці знищеного обійстя Галіїв. На цвинтарному є напис: «Вічна пам’ять невинним жертвам польсько-українського міжнаціонального конфлікту, мученицькою смертю умерлим 19 квітня 1943 року мешканцям українського села Красний Сад, що тут квітувало. Святий Боже! Ти знаєш їх поіменно, прости їх. Прости гріхи і винуватцям їхньої смерті. Даруй їм воскресіння і вічне життя. Нащадки». Подібний напис — і на пам’ятнику біля криниці. На ньому теж є рядок із проханням прощення винних у мученицькій смерті: прости — і будеш прощений... Як це відрізняється від напису на пам’ятнику полякам, які загинули на Волині, відкритому у вересні минулого року в Хелмі: «На честь поляків, які були замордовані на східних територіях, жертв убивства людей, здійсненого українськими націоналістами, членами ОУН — УПА, в 1943 — 1945 роках, а також тих братів-українців, які за порятунок поляків заплатили найдорожчу ціну». Вражає й сам пам’ятник у Хелмі. Це не «вічна» свіча пам’яті, а постать жінки з дитиною на руках, біля ніг якої лежить сокира як знаряддя вбивства в руках українців. Не більше й не менше.
На Волині є п’ять облаштованих кладовищ колишніх вояків Армії Крайової, яка й знищувала українців — у Білині Володимир-Волинського району, в Римачах Любомльського району, Грушівці Ковельського (поруч в урочищі Засмики була база Армії Крайової, котра й знищила селян Гончого Броду), в Ратнівському районі та в селі Гайове (колишнє Пшебраже) Ківерцівського району. Облаштовані й облагороджені вони були ще у 90 роки минулого століття з дозволу, звичайно, місцевої волинської влади. Уявити подібні облаштовані поховання мельниківців-бандерівців на території сучасної Польщі ще немислимо. Тому важливими видаються слова волинського письменника і журналіста, лауреата обласної премії імені Агатангела Кримського Петра Боярчука, який першим почав писати про трагедію Красного Саду й Чорного Лісу. Виступаючи на печальному мітингу на цвинтарі, він казав, що ми нарешті наважилися подивитися правді в очі без оглядки на те, чи це комусь сподобається. Замовчування ні до чого доброго не приводить. Лихо, коли спить, тільки сили набирається. На його думку, і цьому є фактичні підтвердження, й поляки, й українці стали, на жаль, лише хмизом у вогнищі різні, яку насправді розпалили інші: вищі ешелони Німеччини та Радянського Союзу.
І пам’ятник у Гончому Броді, й пам’ятник у Красному Саду багато в чому постали завдяки позиції голови Волинської обласної державної адміністрації Бориса Клімчука. Виступаючи на траурному мітингу, він зазначив, що на братську могилу покладений вінок від органу державної влади, а це означає, що держава осмислює власну історію. «Пізнаєте правду, і правда вас визволить», — ці слова зі Святого Письма особливо хвилююче та пророчо звучали з уст єпископа Маркіяна Трофим’яка, ординарія Луцької дієцезії римо-католицької церкви, котрий разом із митрополитом Луцьким і Волинським Української православної церкви Ніфонтом і митрополитом Михаїлом з УПЦ КП взяв участь у панахиді на цвинтарі Красного Саду.
Незабаром на Волині, у селі Білин Володимир-Волинського району, буде відкритий монумент у пам’ять про українців сіл Білинської сільради, які в далекі сорокові роки минулого століття стали жертвами міжетнічної різні. Найбільше жертв — у селі Охнівка, біля Білина, в якому загинули цілі роди — ні нащадків, ні прізвищ не залишилося. Воно відродилося, проте в іншому місці. Олександр Кравчук, головний спеціаліст сектора у справах релігій та національностей Волинської ОДА і секретар обласної комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій, каже, що найменше хотілося би, щоб це стало приводом для оголошення своєрідної «війни пам’ятників». Ми, як і поляки, просто виконуємо свій громадянський та християнський обов’язки. І це має бути єдиним аргументом у пізнанні правди і власної історії. Бо й поляки, коли волонтери з Волині облаштовують колишні українські кладовища на території сучасної Польщі, раніше казали: «Нащо нам це? Нам це не потрібно», — а тепер надають допомогу у благоустрої.
КОМЕНТАР
Андрій КАЛАХАН, депутат Луцької міської ради, незалежний журналіст:
— Я з повагою ставлюся до Польщі і поляків. Україні є чого повчитися у своїх сусідів. Але, підкреслюю, саме сусідів, а не володарів. Справді, в історії двох націй були непрості сторінки взаємовідносин. Проте геополітичні реалії зараз інші, й потрібно виходити насамперед із цього. На превеликий жаль, у Польщі існують різні групи так званих кресов’яків, які постійно інспірують провокації проти української історії та українців. Минулоріч я був на Святій Землі. У місті Назарет є величний католицький собор Благовіщення. І там показано, як уявляють Богородицю різні народи світу. Єдині, хто до релігії додали політику, це поляки. Під їхнім образом Богородиці — герб Армії Крайової й карта, де Вільнюс та Литва показані польськими містами. Чи спостерігаємо подібні речі з боку українського аналогу кресов’яків — так званих забужан? Чи часто лунають публічні закиди в бік Польщі та поляків від українців, що виселені з Холмщини, Підляшшя, Надсяння? Невже в нас говорять про те, що, скажімо, Перемишль і Холм потрібно повернути до складу України?
На мою думку, спочатку поляки повинні поставити собі запитання: чому так звані «Креси всходні», серед яких Волинь, Галичина, Холмщина, увійшли до складу міжвоєнної Польщі, Другої Речі Посполитої? Саме армія УНР відіграла якщо не вирішальну, то, принаймні, визначальну роль у Варшавській битві 1920 року, про що свого часу писала й газета «День». Якби не допомога українців у війні проти більшовицької Росії, то є великий сумнів, чи була би на мапі тогочасного світу така держава, як Польща — з «Кресами всходніми» чи й без них. За іншого розвитку подій на польських вулицях і майданах стояли би пам’ятники не Юзефові Пілсудському, а Феліксові Дзержинському. В усякому випадку нам, українцям, не слід толерувати прояви реваншизму з боку держави-сусіда. У довоєнній Чехії пішли на поступки Німеччині, яка вважала регіон Судети своїм. Результат — чехи і словаки майже на десятиліття втратили свою державу. Зараз інші часи, але історія має здатність повторюватися.
