Закінчення. Початок читайте «День», № 192-193
Для зручності сприйняття, шановні читачі, наведемо не дослівні цитати (в перекладі з латинського оригіналу, бо стиль викладу думок в інтелектуальних маніфестах ХVI століття не є аж таким легким для сприйняття в наші дні), а спробуємо стисло передати суть. Отже:
1. У тезах 1 — 4 Лютер наголошує, що справжнє покаяння не є одноактною дією, що виконується на вимогу заїждженого священика, а внутрішнім процесом, який триває впродовж цілого життя християнина. І якщо людина воістину розкаюється, тоді вона готова прийняти небесну покару і відмовитися (добровільно) від будь-якої надії на безкарність.
2. У тезах 5 — 7 Лютер висуває принципове положення: від жодної небесної кари (ані від Пекла, ані від Чистилища) церква, включно з Папою, звільняти не може! Папа має право пробачити християнинові порушення своїх власних настанов, але в жодному разі не порушення Божих вимог.
3. У тезах 8 — 29 розглядається питання про відпущення гріхів для померлих та відкидається їхня основна передумова — нібито влада Папи над Чистилищем. Римський володар має право полегшувати долю грішників, які там перебувають, хіба що своїми молитвами, але чи почує ці молитви Бог — ніхто не знає.
4. У тезах 30 — 40 ідеться про відпущення гріхів для живих. Довічне прокляття, заявляє Лютер, чекає на тих, хто впевнений, ніби індульгенції дають гарантію небесного виправдання і спасіння. Причому прокляті вони будуть разом із священиками (наставниками), котрі це навіюють. Реформатор іще раз підкреслює: християнин, який правдиво кається, не втікає від небесного покарання, а з терплячою готовністю чекає і навіть шукає його. Але (дуже важлива парадоксальна думка!) той, хто щиро готовий прийняти муку за власні гріхи, — уже без будь-якої індульгенції отримує прощення своєї провини.
5. Далі Лютер веде мову про будівництво знаменитого Собору святого Петра в Римі на кошти від продажу індульгенцій і на гроші, забрані від нужденних віруючих. Реформатор стверджує: «Належить вчити християн: якби Папа знав про здирницькі дії цих продавців (індульгенцій. — І.С.), то він більш охоче побачив би Собор Святого Петра в руїнах, аніж погодився би будувати свій храм на зідраних із віруючих шкурах та на їхніх кістках» (дуже скоро Лютер заявив, що Папа знає про це зло і сам його творить!). І далі — теза 51: «Треба вчити християн: Папа готовий, коли буде потрібно (і таким є його обов’язок), продати Собор Святого Петра, щоб роздати свої гроші більшості з тих, і чиїх кишень черпали продавці індульгенцій». А є іще 86: «Чому Папа, який сьогодні є багатшим за Креза, не збудує власним коштом храм Святого Петра, а споруджує його коштом незаможних віруючих?» Тон щодо Папи — водночас і зовнішньо вірнопідданий, і по суті бунтівний. Для Лютера це — лише початок...
6. Далі Реформатор роз’яснює, що існування такого собі небесного «скарбу заслуг», який міг би «обмінюватися» на скарби земні, було б вигідним багатим людям, і, навпаки, дошкуляло би бідним.
7. Після цього Лютер декларує, що, навіть якщо й існує скарбниця заслуг, накопичених Христом і святими, то вона, скарбниця, — так само як і хрест, смерть та пекло — дістається грішнику не з ласки Папи (запам’ятаймо це!). Згубним є, коли впевненість у рятівній силі відпущення гріхів заступає віру в рятівну силу Хреста, про яку свідчить Євангеліє. Ця теза містить основну позицію ранньої лютеранської теології. Тут уже — близька відстань до думки, що християнин рятується щирою особистою вірою, й лише нею.
8. І висновок Реформатора (останні тези): справжній християнин насамперед бажає йти за мучеником, страстотерпцем Ісусом. Він не розраховує на гарантії, що їх надає така собі «дозвільна грамота». У щиросердному розкаянні та пізнанні гіркоти світу цього бачить він шлях до спасіння.
ПАМ’ЯТНИК МАРТІНУ ЛЮТЕРУ В ДРЕЗДЕНІ. ПЕРЕВАЖНА БІЛЬШІСТЬ ВЕЛИКИХ МІСТ НІМЕЧЧИНИ МАЮТЬ ТАКІ ВРАЖАЮЧІ СПОРУДИ РЕФОРМАТОРОВІ, ЗДЕБІЛЬШОГО ВОНИ ВСТАНОВЛЕНІ НА СОБОРНИХ АБО РАТУШНИХ ПЛОЩАХ / ФОТО АВТОРА
Тези — стриманий, суворий і гіркий документ, проте німецький народ (і не лише він) черпав із нього колосальне натхнення, готовність іти на смерть і муки задля праведної Божої справи. Не збагнувши цього, важко зрозуміти глибинний зміст епохальної події, що сталася рівно 500 років тому (І знову підкреслимо: то був лише початок, критика Лютером Папи і Римської ієрархії ставала місяць від місяця дедалі радикальнішою, у 1520 — 1521 роках він промовляв щодо них зовсім інакше — ми ще скажемо про це). Але чому нищівні промови Лютера, і його книга (приміром, «До християнського дворянства Німеччини». 1520 — 1521 рр.) сприймалися німцями, голландцями, швейцарцями, скандинавами як одкровення?
Річ у тім, що, окрім світоглядної, релігійної, філософської складової, якої ми торкнулися, виступ Реформатора містив ще й винятково потужну соціально-економічну, зрештою, політичну складову. Лютер ставив під сумнів не просто продаж індульгенцій, а й правомірність відпущень гріхів, церковних сатисфакцій та епітимій разом узятих. Тому що тези, хоч зовні й містили думку про неминучість людського схиляння перед Господом, водночас з викликом стверджували неправомірність усіх покарань і поборів, що їх Церква наклала й продовжує накладати на християн від імені ображеного Бога. А читачі тез (і разом із ними й Лютер 20 років) робили рішучий висновок: якщо Бога сягає лише щире розкаяння грішників, якщо він зовсім не вимагає від людини жодних жертв задля спокутування гріхів, — тоді все, що церква стягувала з мирян впродовж століть, присвоєно нею аж ніяк не за Божественним правом! Безчесно придбані нею й гроші, набуті за останні десятиріччя від продажу дозвільних грамот, і прадавнє майно церкви — її землі та її кріпаки. Саме так! Звідси вже неважко було перейти до ідеї секуляризації (повної або часткової передачі в державну власність) церковного майна та до відкидання взагалі церковно-феодального державного устрою (зауважимо, що особисто Лютер, зазвичай, побоювався заходити у своїх висновках аж так далеко). Звідси вже близько було до засадничих положень протестантства взагалі: а) до нещадної критики церкви (католицької передовсім) як жорстко структурованої ієрархічної організації — в той час як, на думку ідеологів Реформації, немає потреби в жодному посереднику між людиною і Богом; б) до визнання Святого Письма — лише його, а не едиктів, булл та інших документів Папи, вищим авторитетом; в) до твердження, що будь-який щирий, чесний християнин може і має самостійно розуміти Біблію, а, отже, може бути і священиком (Лютер 20 років життя присвятив перекладу Біблії німецькою мовою, по суті, зробивши цю мову літературною); г) до розвитку в людині моральної самостійності, правосвідомості й критичності (без «батогів» із зовні); д) до відстоювання засад (німецької та будь-якої іншої) національної державності супроти Вселенського космополітизму Рима; е) до раціоналізації обрядів, відмови від містицизму, забобонів, поклоніння мощам святих тощо.
***
Лютер, безперечно, знав, що ризикує розділити долю Яна Гуса. Проте непохитно стояв на своєму. 1520 року «ліберальний» Папа Лев Х піддав Реформатора анафемі й відлучив його від церкви — у відповідь наш герой прилюдно кидає цю папську буллу у вогонь на подвір’я Віттенберзького університету. 1519 року в Лейпцигу за участю кращих богословів Німеччини та Італії, 1521 року у Вормсі в присутності імператора Карла V та вищих можновладців католицької Європи від нього вимагають зречення; Лютер відповідає: «Хай мені на конкретних прикладах зі Святого Письма доведуть мою неправоту — інакше не зречуся!» І додає, звертаючись до Карла V: «Оскільки Ваша Величність і ви, государі, бажаєте почути просту відповідь — я відповім прямо і просто. Якщо я не буду переконаний свідченнями Святого Письма і ясними доводами розуму — бо я не визнаю авторитетів ані пап, ані церковних соборів, бо вони суперечать один одному, — совість моя зв’язана буде лише Божим Словом. Я не можу і не хочу зрікатися своїх поглядів, тому що недобре й небезпечно чинити щось супроти совісті. Хай допоможе мені Бог. На цьому стою і не можу інакше». Від страти Лютера врятував курфюрст Фрідріх ІІІ Мудрий, який, за погодженням із Реформатором, організував невдовзі після Вормса його нібито «викрадення» і надійно, на три роки, заховав у одному зі своїх замків...
***
Великий Реформатор помер у власному ліжку в лютому 1546 року, у віці 62 років; він міг переконатися, що його ідеї (хай і Цвінглі, і Кальвін, згодом і англікани, і американські протестанти — «батьки нації» — дуже суттєво відступали від «канонічного» лютеранства, але він відкрив їм шлях) ширяться Європою, а потому в ХVII — XVIII століттях — і Новим Світом. Близько половини західних християн під впливом Лютера відпали від Римо-католицької церкви! Макс Вебер вважав Реформатора з його культом чесної праці, котра неодмінно буде нагороджена Богом, і особистої відповідальності «прабатьком сучасного капіталізму». І саме Лютер ніби запитує «батьків» українського капіталізму: невже ви думаєте обманути Бога своїм крадійством?
